Юлія або запрошення до самовбивства - Загребельный Павел Архипович - Страница 39

Вона, здається, нічого й не пила, пив Шульга, горілку впереміш із шампанським, і не п’янів, а просто втрачав чутливість, ставав сплячою лялечкою, надійно захованою в кокон, обмотаною безконечним плетивом тонких нитей, обмотаною і замотаною, його теж мовби м’яко обмотували м’якими сувоями, зітканими з жіночих слів, — з безконечного безладного мовлення, з щирої розповіді, з жалів і скарг… Та ні, жінка не скаржилася — вона просто розповідала. В цій нещасній державі переможців нікому було скаржитися. Єдине, що зоставалося людям, — це терпіти й надіятися.

Шульга, наосліп поблукавши по столу, знайшов м’яку Олину руку, накрив її своєю великою долонею.

—Може, я тебе знайшов, щоб помогти?

—Кому?

Він мав би бути чесним і сказати: «Собі», але, як усі чоловіки перед жінками, сказав сущу неправду:

—Тобі.

—Як же ти поможеш?

Він не знав, що відповісти, розгублено промимрив:

—Ну… Ось я тримаю твою руку… А тепер дай ще й другу…

Вона не хотіла втрачати незалежності.

—Не треба.

—Але ж чому?

—Ну, так. Не треба. Я не звикла. Нікому отак… Ні рук, нічого… і з тобою оце… Якби не той прокурор, чи хто він там, то я б же тебе і не… А так вийшло тепер… Та я ж нічого про тебе й не… Чи ти офіцер, чи студент… Всі вчорашні офіцери тепер студенти і всі п’яні, бо якого не привезуть у травматологію з поламаними ногами, то студент і п’яний… Ось слухай сюди: я, як тебе тоді побачила вночі п’яного, то аж злякалася, — не дай Бо, поламає щось у собі, бо такий же великий та маслакуватий! У нас в травматолбгїї всі отакі. Поламані ноги, поламані руки, ребра, шиї, спини, черепи… Я й не думала, щоб і черепи в людей ламалися… Це ж уже смерть, а воно живе, і як ото тебе тоді тут побачила, то…

—Злякалася, що в мене зламана голова? А в мене душа поламана… і тільки ти її зцілиш…

—Мені й Грицько такої виспівував: і серце в нього, і душа, і — я там знаю? — все розбите, і вже як оце я не спасу, то не спасе й сам Господь Бог!.. А тоді пішов — і хоч би ж тобі словечко!

—Може, загинув. Ти знаєш, скільки вбитих на війні? Цього ніхто не знає, і ніколи про це не скажуть. А я все те бачив.

—Аби ж він знав про дітей, то… Жінка до своїх дітей і з могили подасть голос…

—Ти ж сама сказала: він не знав про дітей.

—Він не знав, а душа йому нащо? Душа ж повинна знати! Чи, може, в чоловіків немає душі?

Шульга злякався: а може, й справді в нього нема ніякої душі, а саме тіло і все його життя — лиш здригання протоплазми, конвульсії примітивних насолод від зовнішніх подразнень? І він ось уже мало не цілу вічність шукає свою незабутню жінку з ташкентської глиняної ночі не заради ж її найрозкішнішого на світі буйного тіла? Любити жінку легко і просто, бо це означає любити себе. Чоловічий світ узаконив це в державних утвореннях, філософіях, мистецтвах, навіть у релігіях, і ми вже народжуємося з цим чоловічим синдромом у крові і ціле життя ждемо вдоволення тільки наших пристрастей, забаганок, а то навіть збочень. По війні вони, переможці, підняті над Європою і над усім світом у своїй моральній чистоті й незаплямованості, принизливо, ганебно товпилися в холодних кінотеатрах, щоб бодай краєм ока побачити «дівчину моєї мрії», фашистську кінозірку Маріку Рокк, зневажуване, але яке ж привабливе фашистське жіноче шпокане м’ясо, запаморочливу, недосяжну для злиденних азіатів пещену плоть, про яку згодом поет напише гіркі слова: «Крутит задом и бюстом иноземка, крупнотела, дебела, хоть не немка, вожделение рейха и застенка — почему у нас в цене она? Или то, что с экрана нам туготела, было впрямь восполнением пробела? Или вправду устала, приболела раздавившая врага страна?»[4]

—Ти бачила кінофільм «Дівчина моєї мрії»? — спитав Олю Шульга.

—Разів з десять, — сказала Оля.

—А ти знаєш, що ти в мільйон разів краща за ту Маріку Рокк?

—Таке й скажеш! У мене ж ні такої одежі, ні такого отого всього…

—Чого «всього»? Чого? Про що ти кажеш?

Він перехилився до неї через стіл, вхопив за обидві руки, так ніби боявся, що вона втече, зникне, хотів у цім стиску передати їй усю свою ніжність, свій захват, свою знемогу, майже впритул наблизив своє обличчя до її лиця, до наляканих очей, до розтулених хтивих уст, прошепотів ледь чутно, без слів і згуків, самим зітханням: «Коли б ти тільки знала, яка ти і що ти для мене, та й не тільки для мене, а для цілого світу!.. Коли б ти тільки могла знати… Ох, коли б же могла…». Не було в людській мові слів, щоб сказати те, що він хотів сказати. Які апостоли й проповідники, які пропагандисти й агітатори спромоглися б донести до цієї молодої української жінки велику істину про те, що вона вознесена вище за всіх королів, президентів, диктаторів, магнатів, маршалів, найманих геніїв і блискучих самозванців, що саме в ній, у її загадковому тілі, ховається рай земний і рай небесний, лежать первні, витоки джерел, дорогоцінніших за Гіпокрену. Убогий побут, повоєнна бідність, примітивне існування — все це відступає перед чарами жіночого тіла, багатшого за всі трофеї поверженої Європи, за казки тисячі й одної ночі, за золоті копальні царя Соломона, за найрозкішніші сни і за всю славу світу. Хіба тоді, в ташкентській глиняній ночі, дешевенька ситцева безрукавка на пишних плечах Юлії не видавалася йому золотим перським халатом, і хіба ж не шелестіли під її затаєний любострасний сміх бухарські шовки, і хіба грубий глиняний посуд не ставав золотим у самоцвітах, у каменях Цейлону і з кожного кутка глиняної халупи хіба не лилися на їхні оголені тіла індійські аромати і не позирали в тисячолітнім мудрім спокої дракони з перловими очима, рубіновими пащами і золотою лускою страхітливих хвостів, в безладних ковульсіях яких, може, й могли б безнадійно втонути всі пристрасті світу, вся його мудрість і пиха.

Треба було б розповісти про все це Олі, а він не міг. Врешті, прошепотів до неї:

—Ти могла б перейти сюДи?

—Куди?

—На цей бік столу. До мене.

—Чого?

—Ну… Ось я тут сам і не можу без тебе. Чи мені сниться, чи я п’яний, чи… Ти й не ти, на Україні ми чи в Азії… чи ти Оля, чи Юлія… Може, ти просто не хочеш сказати мені…

—Сказати про віщо?

—Що була в Ташкенті.

Вона засміялася:

—Ось слухай сюди. В якому Ташкенті? Мене б у Германію вивезли на каторгу, якби не діти. У нас усіх дівчат повивозили. Не вернулося й половини…

Жінки завжди беззахисні, завжди жертви. І війни програють, зрештою, не чоловіки, а жінки, і їм доводиться розплачуватися за все…

—Я перейду туди, — несподівано сказав він.

—Куди?

—На той бік столу. До тебе. Коли не ти до мене, то я до тебе…

—Ні, ні, не треба!

—Я повинен розказати тобі про все…

—Ось слухай сюди… Ти вже геть п’яний, а в мене діти сплять, ми їх побудимо… А вдосвіта тітка Килина з села приїде, бо мені на діжурство, аж на двоє суток, я двоє суток діжурю, а тоді сутки дома, бо треба ж заробляти, щоб помогти мамі…

Він не чув її слів, не розумів нічого, чув тільки голос, і той голос кликав його в далекі простори, в пам’ять, у нестямність, не випускаючи Олиних маленьких рук із своїх міцних стисків, Шульга тяжко підвівся, обійшов стіл під круглим шовковим абажуром, легко здолавши спротив жінки, поставив її навпроти себе, тоді наблизив на відстань, небезпечну не тільки для себе самого, а й для неї, це вже не була розгублена жінка з безладним белькотом про щось несуттєве, і її справжнє–несправжнє ім’я тепер зовсім нічого не важило, бо вона повинна була зватися тільки Юлією і бути Юлією, і вона була нею, стала в його камінних обіймах, — у неї зрадливо задрижали безсоромні губи, темна тінь розгубленості і переляку прокотилася по ніжному обличчю, сполохано заметалися очі, вона хотіла скрикнути, але ні слова, ні звуку не видобулося з охопленого судомою горла, і той внутрішній спазм був такий страшний, що Шульга мимоволі зауважив його на її виткій, безпомічній шиї, на безсило розтулених її неповторних устах…