Юлія або запрошення до самовбивства - Загребельный Павел Архипович - Страница 54

Бездомне цуценя, радісно гавкаючи, прибігло до Шульги не знати звідки, закрутилося довкола нього, залащилося до ніг. Шульга сумно усміхнувся. Люди не кличуть — кличе ця добра істота. Треба воскресати.

ПРИГОДА ЧЕТВЕРТА

ІТІЛЬ

Я вышел в ночь — узнать, понять

Далекий шорох, близкий ропот,

Несуществующих принять,

Поверить в мнимый конский топот.

И вот, слышнее звон копыт,

И белый конь ко мне несется…

И стало ясно, кто молчит

И на пустом седле смеется.А. Блок

Теплохід «Мария Ульянова» мав одійти від причалу Хімкинського порту рівно о шістнадцятій, а ще за півгодини до відплиття не прибуло кілька республіканських представництв, а найголовніше: досі не прибув сам товариш Хомухін, заступник союзного міністра, натхненник і організатор цієї, сказати б, історичної подорожі по Волзі від Москви до Горького, де під головуванням того ж таки Хомухіна відбудеться Всесоюзний форум енергетиків, присвячений п’ятдесятиліттю радянської влади, яка, будучи приплюсованою до електрифікації, за мудрим висловом вождя, є не чимось, як мрією всього прогресивного людства — комунізмом.

Шульга з Давтяном сиділи у зручних шезлонгах на палубі першого класу, попивали (за рахунок союзного міністерства) «Столичну» з льодом і відчували себе повноправними предтечами вимріяного майбуття, бо вже мали каюту першого класу на двох з усіма зручностями, а ще ж були каюти другого й третього класу, і не тільки на двох, а й на чотирьох і на шістьох, і без будь–яких зручностей, і в геть непрестижних частинах судна. Давтян був заступником міністра. Шульга — лиш начальник управління, але Україна — це не Вірменія, не ті виміри і не ті авторитети, до того ж Україна мала «Інтеренерго», яким саме й відав Шульга, а «Інтеренерго» — це валюта, це форпост комунізму в Європі, це прорив у Європу, проникнення до самих її печінок–селезінок, до найнедоступніших надр.

Вони сиділи на палубі першого класу під спокійним хімкинським сонцем, до пасажирського дебаркадера одна за одною під’їздили чорні урядові машини, з них вистрибували жваві чоловіки і випливали розманіжені жінки, Давтян коментував для Шульги цей номенклатурний ярмарок марнослав’я майже так, як Вадим Синявський переміщення гравців на футбольному полі:,

—Увага! Прибули «робкие грузины». їхній представник займає каюту на одного. Це пояснюється не рівнем грузинської енергетики, а тим, що в жовтні товариш Хомухін запрошений бути почесним гостем республіки вина і шашлика. Але ще більша увага! Прибув сам товариш Хомухін, а з ним всі його підлабузники, лакизи, підхлібці, починаючи з його вічного помічника Фелікса, в якому є все, що було в Феліксі Дзержинському, та, окрім того, є ще стільки всього, що про це краще помовчати, отож ми починаємо з Фелікса, а кінчаємо… Ні, ні, насправді ось це і є початок усього, що зосереджується довкола товариша Хомухіна. Машина в його супроводі не перша і навіть не друга, але з неї виходить… з’являється… виникає… Ми,, примітивні, жалюгідні технократи, за своїми кіловатами забули про енергетику найголовнішу, найпривабливішу, найпрекраснішу, енергетику людську, а товариш Хомухін за своїми державними клопотами не забув і, спасибі йому, привіз для прикраси нашого пісного енергетично–чоловічого форуму, лиш погляньте, кого він привіз! Неймовірно сексуальна хода. Верхня частина дужого повного тіла гордо непорушна в просторі, зате могутні стегна в розквіті плодородно! сили (запорука легких і швидких пологів) рухаються з такою сміливою відвертістю, що викликають холодну блідість у заздрісних худих жінок і полум’я в крижах у чоловіків.

—Дозволяю перепочити, — сказав Шульга. — Далі не треба, бо я знаю цю жінку.

—Тобто? — добродушно примружився Давтян. — Ти вже встиг закинути свої сіті в коридори влади і вловити цю золоту рибку? Те, чого досі не вдавалося нікому?

—Ні, не те. Чхав я на коридори влади. Я знав цю жінку двадцять п’ять років тому!

—Ти водив її до дитячого садочка?

—Я знав її такою, як оце сьогодні!

Мудрий Давтян не став заперечувати. Все ж таки сонце тут хоч і не таке, як у Вірменії, але діє на людину відповідно, а до того ж, коли ця людина вже впродовж кількох годин сидить і п’є «Столичну». Вірменський коньяк діє на Психіку набагато делікатніше, але український колега навідріз відмовився від вірменського коньяку, навіть від найрідкіснішого, ну, а горілка, це відомо всьому світові, вона викликає в чоловікові процеси непередбачувані, каламутні, вже не кажучи про первинно–дикі. Давтян витримав потрібну (не тільки в театрі, а й у житті) паузу, налив Шульзі й собі, вони повільно випили, спостерігаючи, як люди супроводу повільно зближувалися з Хомухіним, тоді, ніби між іншим, затуливши очі п’ятірнею, сміючись крізь пальці, поцікавився:

—Це вірменське радіо чи український гумор?

—Коли я кажу, то ти слухай. Рушимо до парадного трапа?

—Вірнопіддана зустріч товариша Хомухіна?

—Не Хомухіна — Юлії.

—Ти знаєш, як її звати?

—Сказав же: я знаю її.

—А ти знаєш, що в такій жінці може втонути європейська частина Радянського Союзу? Плюс країни соціалістичного табору.

—Не кажи непристойностей, Ашот. Ти йдеш зі мною чи не йдеш?

Парадний трап був вистелений широкою килимовою доріжкою. Мідні поручні надраєні до золотого блиску. Капітан судна, два його помічники, міністерські лакизи–розпорядники закам’яніли в стовбняку перед начальством, але начальство не квапилося ступати на килими, вимотувало кишки й жили в запопадливих служак, розводило внизу перед трапом нудні церемонії привітань–представдянь, впивалося своєю значущістю, занудствувало й висвинячувалося нестримно й безкарно.

—А–а, наші колеги з України й Вірменії? — побачивши Шульгу й Давтяна, вигукнув Хомухін і здійняв догори руки, розкрйлив їх привітально, мовби для обіймів, водночас закликаючи й усіх, хто його оточував, продемонструвати привітність. — Прошу, прошу, дорогі колеги!

Хомухін сидів у міністерстві так давно, що вже ніхто не пам’ятав, хто він і що, він скористався з цього і вигадав собі «наукове» походження, буцімто його забрали до столиці з якогось уральського вузу, де він очолював кафедру, а раз так, то й у звертанні до підлеглих — не «товариш», не прізвище або ім’я та по батькові, а «колега», як заведено в наукових колах, хоч насправді Хомухін ніякого стосунку до науки ніколи не мав, був простим клерком у службі головного енергетика на металургійному комбінаті, який споживає (пускаючи левову частку димом!) електроенергії набагато більше, ніж Бельгія або Греція, сидів там довго і затято, як шашіль у дереві, виписував квитанції заводським службам і цехам на сплату витрат за користування електроенергією, маючи твердий зад, пересиджував усіх своїх співробітників, сунувся–пересувався далі й далі, поки досунувся до стільця головного енергетика, а чиясь номенклатурна рука висмикнула його, як ріпку, з уральської грядки і посадила в грядці московській, столичній, щедро зрошуваній, удобрюваній і плеканій зусиллями всіх трудящих неозорої Країни Рад.

—Колеги, — до безмежжя розкрилюючи руки перед Шульгою і Давтяном, розплямкувався Хомухін. — Яка радість! Яка радість! Такі республіки! Такі шановні їхні представники! Прошу знайомитися з нашими колегами з міністерства. Все це надзвичайно цінні й достойні працівники, але не викрию недозволеної таємниці, коли скажу, що всі вони, як справжні мужчини, поступляться місцем перед дамою, тому я з особливою приємністю хочу представити нашим дорогим колегам з України й Вірменії головного спеціаліста нашого міністерства Юлію Никонівну Никонову.

Хомухін уже не розкрилював рук, тепер вони застигли в просторі, мов шлагбаум, після ритуально–милостивих слів «представлення» одна половинка шлагбаума піднялася, так званих «колег» було пропущено й допущено в святая святих, в замкнене коло супроводу Хомухіна, а найперше до тої, що була найбільшою цінністю того кола, власне, становила його справжню цінність, як рідкісний коштовний камінь визначав вартість золотої або навіть платинової каблучки, до Юлії Никонівни (для всіх), просто до Юлії (для Шульги), до так званого головного спеціаліста для всіх тих, хто живе і вмирає в нікчемному світі субординацій, ієрархій і суєти.