Жовтий князь - Барка Василь - Страница 45

Присів на горбик; щоб вийти з розпуки — не від самого тільки голоду — похопився їсти. А вже став собі скупий. Подумавши одну мить, споживає спершу старий маторженик з торбинки, потім пайку від хліба: як закуску.

Притьма вирізнилася думка, що непокоїла, поставши десь на глибині свідомості, після того, як перечепився об покійника: це — його хліб!.. Бідний чоловік загубив перед смертю, коли весь поранений і обпалений був. Що йому хліб? Зоставити там, пропаде в грязюці і золі, коли ж тут живий потребує, гинучи. Так повинно бути: хліб цей законно переходить в руки другого, хто теж перейшов глибиною лиха. Нелегко перейшов, а розділив повне горе з небіжчиком. Тільки так можна ділити чужий хліб — загорьований хліб прожиття! І поміркував тоді Катранник: «Ще гляне душа нещасного, вже з неба, скаже — бери цей хліб, тобі треба, а для мене навіщо? Порадіє душа, бо і по смерті помогла комусь на світі».

Заспокоював себе знов, що нема злочину — взяти такий хліб, а все ж була гіркота в почуттях: як це недобре, чужий хліб взяти, в мертвого… «Ну, он що, і я прислугу тобі зроблю, проти наруги!» — вирішив наостанок. Вернувся і, відломивши стовбурець недогорілої ліщини, вирив неглибоку яму при згарищі, в заглибині м'якої глини. Перемагаючи страх, взявся за покійника, пересунув його туди і загорнув. «Помилуй чоловіка, Боже!» — сказав над ним.

Як помив руки в струмку, пішов наниз, державшися за кущики на узбіччі. Обережний був — насторожений до кожного шурхоту. Пригадав собі діда Гонтаря: «Як він, іду з могили, тільки йому була морозна, а мені — піч». Відходив і оглядався; мав страх, що ті, нагорі біля вагонів, примітять і доженуть, їхнє страхіття нависло огненним привидом і котило дим по довгій прірві, почервонивши глинисті прислони і ліси на схилах.

Темрява навколо втікача, густіючи, вгортала дерева і грунт, на якому струмок перебігав, ніби чорний, з відблиском від прірви.

Мирон Данилович вибрав для спочинку сухий виступ під кущами: аби затуляли від поглядів згори, коли зостався просвіт на пожежу. Широкий і волохатий піджак, що служив замісто пальта, був після купання у вимивині з струмковою водою досить чистий: хоч і посмалений скрізь. Треба витирати останні плями.

Сидів тікач, обперши плечі об стовбурці, і незчувся як задрімав, проти своєї волі і всього страху. Ніби посунувся в глибочину іншу, ніж ця: вже без паленої сосни і людей серед огню. Не снилося нічого; тільки під кінець спання настигла невиразима тривога. Пронизаний нею, прокинувся і побачив, що огонь жахливо виріс, осягаючи півнеба над прірвою. «Мабуть, привезли багато дров і смоли, тепер би там згорів!» — пояснює собі Катранник. Він трудно, з розбитістю в тілі, підводиться. Ноги затерпли, а в плечах і ребрах різкий біль. Негодящий чоловік: як труп.

Коли полум'я дійшло своєї сили, стався обвал, і вибухами воно рвонулося в височину, підкидаючи сліпучі і хитливі течії, мов червоні гейзери з хуртовинами іскор і хмарами диму, — після того вщухло, хоч ненабагато. Катранник відходив і оглядався на огненну могилу; хотів закричати з безсилого розпачу: хто там живий, щоб вибирався коло низового струмка. Хіба поможеться?..

Одежа на грудях парувала, а черевики були мокрі — чи сушити? Ні, треба йти, а то наглядачі згори стрілятимуть. Згадав про них і зразу ж поспішив геть звідти. Знов напав страх на нього — гнав безупинно далі, нерівною землею.

21

Мирон Данилович до самого ранку йшов, угадуючи дорогу, де не міг зустріти «їх». Розвиднювалося, коли прибув до дрібного полустанка. Вагався — підступати до залізничних колій чи ні, але не було іншого переходу. Він прямував мимо самотнього будиночка і спинився, побачивши робітників, що на платформах починали рівняти дошки.

З одного боку вломилися сторчові стовпчики, ніби величезні ручиці, тому вантаж соснини, струнко розпиляної і чистої, осунувся на жужелицю між коліями. Укладало двоє: залізничник, що обслуговував невеличкий потяг, і підліток, тонкий, як нитка, — з нього небагато праці. В той час машиніст мав якийсь гіркий клопіт коло шипучого демона — було не до розсипаних шальовок.

Ось крикнув з платформи залізничник до Катранника:

— Що, в вас тут людей нема, чи як?

Катранник мовчить, думаючи: «А що ж, і нема! Хіба не знаєш, де вони? Хочеш, покажу де…»

— Чого стоїш, чоловіче? Помагай, а я підвезу! — знов звернувся залізничник.

Але ще і тепер не вірить селянин, хоч вся істота аж стрепенулася від новини: «Добре було б під'їхати, бо вже, мабуть, не дошкандибаю на своїх».

Темновусий, з підбілиною, залізничник світнув запалими очима, і вриті зморшки на обличчі поглибшали від усміху:

— Не віриш?

— Хтозна, — глухо озвався Катранник.

— Кажу: підвезу, значить — підвезу. Годі туманіть, берися, чоловіче, і подавай мені дошки: складати будем!

Катранник, не кажучи вже нічого, поклав торбинку на землю, але близько біля себе, і взявся подавати сосну; так старається, аж підбіга.

— Не спіши, бо втомишся! — спиняє залізничник. — Бережи силу, бо роботи багато. А то будеш, як отой хлопець, що підміта полустанок.

Він показав на підлітка, який, відійшовши насторону, подивився трохи і зник.

Працювали декілька годин, поки владнали вантаж. Катранник змокрів дуже, хоч його одежа і черевики просохли; він дрібно тремтів від напруження, ослаблений від довгого недоїдання і лютої пригоди.

— Щось ти, чоловіче, хилишся, — зауважив залізничник, гостро глянувши на нього: — Ану, ходім, під'їмо! Як звати?

— Катранник Мирон.

— А мене — Петро, так і кажи!

Сіли на дошках, біля скриньки залізничника, колись фарбованої зелено, а тепер темнастої плямами від мазуту. Господар витяг з неї скатерку і повагом розгорнув на соснині; тоді поклав пшоняний хліб, порізаний тонкими скибками, а до нього — сіль у білому матерчаному вузлику і дві величезні солодкі цибулини. З пляшечки наточив конопляної олії на блюдце. Зрештою, вибрав варену картоплю з паперового капшука.

— Маю капусту квашену: підсохлою давали, і шматок хліба, — пропонує селянин.

— То прибережіть! Призволяйтесь до мого ресторану. Чи не їсте цибулі?

— Чому ні? — заохотився Катранник. — Це добре, з хлібом!

Обережно відділив тонкий кожушок, блідаво-брунастий, із тьмавим полиском і прочервонілістю; розрізавши цибулину вподовж, брав світлі лустки і вмочав в олію і солив — їв з хлібом, як поживу найкращу. Додав до цього картоплю: теж умочаючи в олію і солячи. Істота зосередилася на їдженні, відсторонена від світу, бо, здається, жили горіли від голодної нетерплячки і міг проковтнути миттю весь харч, навіть коли б повно було в скриньці. Сік цибулі, колись надто гострий, відчуто тепер як захлинно смачний і живлющий: по краплі, втішаючись, приймає душа.

Коли поснідав Катранник, враз і настрій змінився; пожива кріплющими течіями пройшла в різні напрями через єство — зміцнила, відсвіживши, ніби добрий сон, хоч якраз тепер на сон клонить: при вдиханні лісного повітря, приємного прохолодою.

Знов завозилися з дошками і склали доостанку, як слід.

— Слухай сюди: їдьмо разом на склад! Я скажу начальникові, що ти виручив. Зосталось вигрузити дошки, а тоді на Кавказ повернем.

— Мені ж цього якраз і треба! — скрикнув Мирон Данилович. — Як ваша ласка, візьміть, я помагатиму при всякій роботі.

— Бачу, ти чоловік тихий і не з тих, що в замки без спросу заглядають. Бо всякі люди стрічаються.

— Повірте, оце їду жінці і дітям десь хліба заробити. Другої думки немає.

— От і вже! Мені веселіше і тобі по дорозі. А то вночі сам, як сич, очима блимаю.

На димучій станції зійшли з потяга. Ночували при товарному складі: там людей небагато; гоготить чугунка, розігріта дочервона. Петро приніс гарячого супу — повечерявши, заснули на тапчанах. Міцно спалося, як ніколи від народження на світ.

Після півночі вирушили на Кавказ. Снує мрію свою Мирон Данилович: про заробітки в совхозі, при конюшні або теслярні. Трохи б підхарчуватись, а там він — знов майстер до всякої роботи, що потребує твердих жил і швидкої думки; змалку звик.