Помститися iмператору - Литовченко Тимур Иванович - Страница 36

36

– То було давно, дуже давно. Відтоді уся ваша сміливість виродилась, залишилась сама тільки хитрість.

– Чом молодий панич так вважає?

– Бо Давид просто обдурив велетня Голіафа.

– Тоді було єдине правило: битися на смерть і без правил!

– Ну, не знаю… – Степан нарешті опустив руку й мовив: – Тільки одне поясни мені, будь ласка: до чого тут я, навіщо ти нагадав мені про той поєдинок?

– Бо Га-Шем хоче, щоби Московська імперія була розбита спочатку на іншому терені.

– Як це? – не зрозумів Степан. – Філістимляни билися з вашим племенем, отже, це була війна…

– Ой-вей! Молодий панич так і не зрозумів, що велетня-пелештимлянина майбутній цар наш Давид переміг спочатку духовно, а вже потім фізично! Він, нетренований для війни юнак-вівчар, спочатку не злякався стати на двобій проти дужого ворожого солдата – і от коли він виявив силу свого духу, Га-Шем дарував йому перемогу.

– Якщо навіть так, то завдяки тобі й тільки тобі, ребе, я вже виявив слабкість духу, не приєднавшись до війська Пилипа Орлика. Отже, виходячи з твоїх власних слів, відтепер моя помста не буде успішною.

– Зовсім ні: ухилитись від небезпеки…

– Давид не ухилявся від бою з Голіафом!

– Благословенний юнак Давид був наймужнішим в усьому війську ісроейлім, але попри те він не очолив це військо! Хіба ж ні?..

І поки Степан обмірковував почуте, єврей мовив:

– Нехай молодий панич зрозуміє: безоглядний вияв доблесті у будь-який момент, незалежно від місця й обставин, – то є дурість. Для вияву кожної душевної якості існують свої місце й час. Хоробрість та звитяга доречні на війні, любов та щиросердість – у сім'ї, кмітливість та спритність – на службі в господаря…

– Хитрун ти, ребе, ой хитрун! – лише зітхнув Степан.

– Скільки можна повторювати молодому паничеві: від хитрості до істинної мудрості дуже далеко… Якби десять років тому молодий панич вгрузнув в авантюру Пилипа Орлика, цікаво, що б з ним сталося зараз? Не кажучи про те, що старі товариші – колишні сердюки померлого гетьмана Мазепи – одразу могли б засудити його за ту давню зраду… А так молодий панич живий, здоровий, набрався від старого ребе Моше розуму й має повні кишені грошей.

– Але ж справа наша програна!.. – у розпачі вигукнув Степан.

– Невтомна рука молодого панича й одна-єдина зайва шабля нічого б самі по собі не вирішили. Авантюра гетьмана Орлика закінчилась би катастрофою навіть за участі молодого панича, як закінчилась катастрофою і без його участі. Тепер же Франція відмовилась від союзу зі Швецією, хоча потайки надає притулок ворогам Московії. Польща стрімко втрачає колишню могутність. Пилип Орлик – бранець Османської Порти. Амбітний союзник гетьмана Яна Мазепи – король Карл – мертвий. А уклавши Ніштадтський мир, імператор Петро остаточно перетворився на господаря ситуації.

Заперечити бодай щось було важко. Відчуваючи це, ребе вирішив поставити у суперечці крапку:

– Отже, молодому паничеві корисно мати поруч старого Моше! Бо з Моше можна сперечатися, думки Моше можна ігнорувати, але зрештою все-таки переконуватись у правоті вірного Моше…

– Либонь, я просто перейняв упертість від тебе, мій ребе, – зітхнув Степан.

– Ні-ні, – старий хитрун погрозив йому пальцем. – Моше впертий, як а'їд[22], а молодий панич – як а'гой.[23]

Різниця ж між нашою впертістю та, що молодий панич ігнорує Всемогутнього, а Моше не зробить цього нізащо в світі.

– Та що ти таке кажеш, мій ребе?! – здивувався Степан. – Оце я та й раптом Бога ігнорую?! Ти просив мене згадати дещо – отже, і ти теж пригадай: здається, це саме в тебе язик не повертається назвати Христа по імені й нарешті визнати Його Богом!

– Бо Той чоловік – не Га-Шем!

І чомусь перед Степановими очима вмить постала картина з сьогоднішніх видінь, а чистий мов струмок голос нагадав: «Машіах, Месія, Христос, Син Божий – але не Бог, не Га-Шем, не Адонай. У крайньому разі, Господь…»

– Ну… не знаю, не знаю, – пробурмотів він розгублено.

– Нехай молодий панич зрозуміє: різниця наша не тільки у впертості. Ось інша відмінність: серце Моше давно очистилось від зайвих почуттів, а серце молодого панича й досі переповнюють гордість та жага помсти! Вона поглинає усе – навіть любов молодого панича до Бога! Оце більш за все інше заважає молодому паничеві досягти нарешті істинної мудрості.

Степанові хотілося сказати у відповідь дуже й дуже багато: що після принизливої поразки козаків у битві, яку тепер називали Полтавською, після неодноразово пережитого сорому за власну ганебну поведінку на полі бою в його душі ніякої гордості не лишилося; що якби в його душі й досі збереглась бодай краплиночка гордості, він називав би старого як і раніше – Мошком, а не з нинішньою повагою – ребе Моше; що про будь-яку помсту ворогам він давно вже не мріє – ну, хіба у мареннях, перебуваючи у вищих світах… але хто ж серйозно рахується з примарами; що найлютіший його ворог Іван Богданович давно вже недосяжний і для нього, і для його помсти – бо давно здобув милість у московитів та, либонь, переселився жити у їхню Московію; що…

Втім, старий не дав сказати Степанові ані слова, бо заговорив сам:

– Уже десять років Моше навчає молодого панича древніх премудрощів – але молодий панич мало чого навчився. І не дивно: бо щоб опанувати кабалу всім серцем, треба звільнити його від решти бажань. Та серце молодого панича й досі переповнене прагненням помсти! Як же молодий панич хотів подолати усі сто двадцять п'ять сходинок до трону Адоная?.. Це неможливо, ніяк неможливо.

– Неможливо?! – обурився Степан.

– Старий Моше весь час наполягав, щоби молодий панич пробачив своєму ворогу давню образу, як того вимагає від молодого панича проповідь Тієї людини. І щоб більше не мислив про помсту.

– І ти, старий прозорливцю, не міг передбачити, що я не забуду…

– Старий Моше завжди це знав, – безбарвним голосом мовив ребе.

– Тобто?..

– Моше завжди знав, що молодий панич ніколи й нізащо у світі не відмовиться від планів помсти. Бо а'гой не зможе підкоритися волі Всемогутнього всупереч власній волі.

– То ти свідомо підманув мене!..

Все ж таки Степан втримався від того, щоб додати «негідний брехун». Та відчувши певну недомовленість, єврей сумно зітхнув.

– Моше ніколи не піддурював молодого панича. Він обіцяв навчити його таємної науки, от і навчив. І хіба Моше винен, що молодий панич і досі бажає помститися, а не проторувати шлях до ніг Всемогутнього?..

– Але…

– Дванадцять років тому молодий панич геть зневірився, бо втратив усе, що любив, і всіх, кого любив. Молодий панич навіть ладен був накласти на себе руки – хіба ні?

Тьмяні сірі очі старого несподівано звузились і спалахнули дивним внутрішнім світлом, під впливом якого Степан миттю знітився й неохоче пробубонів:

– Так…

– Батькові молодого панича Моше заприсягався усім святим, що не кине єдиного його сина у біді, що не дозволить померти наглою смертю. Чи говорив про це Моше молодому паничеві?

– Так.

– То що мусив робити Моше: наповнити спустошену душу молодого панича щирим прагненням жити, поступово відволікаючи всю його увагу на таємну науку, яку він не здолав би ніколи в житті, – чи лишити на поталу лихим думкам про самогубство?

Степан мовчав.

– Нехай молодий панич відповість!

– Ну, гаразд, – неохоче погодився Степан, – припустимо, ти як завжди маєш рацію, мій дорогий ребе. Але скажи, мудрагелю: що ж робити мені тепер?

– Жити, – хитро посміхнувся Моше. – Тільки жити. Іншого євреї не навчатимуть нікого й ніколи. Улюблений всіма а'їдами тост проголошує: «Лехаїм!..[24]»

– Як мені жити з марною спрагою помсти у серці?! Як, старий?! Ти невдовзі підеш у кращий світ, а я лишатимусь тут… сам по собі…

– То треба позбутися спустошливої спраги.

вернуться

22

Єврей.

вернуться

23

Неєврей.

вернуться

24

Буквально: «До життя!..» – тобто «[Прагнемо] життя!»