Кинджал проти шаблі - Литовченко Тимур Иванович - Страница 54

— Бажано невеликі, щоб їх можна було легко перемістити з однієї позиції на іншу, — уточнив Вишневецький.

— Невеликі, кажеш?..

Його королівська величність безпорадно озирнувся на воєводу Сенявського (який розсудливо зробив вигляд, що не бачить розгубленості монарха) і сказав зовсім зненацька:

— А як ти гадаєш, Дмитре Івановичу, буде цього року оксамит у моді чи ні? — і слідом за тим прискіпливо оглянув мереживний рукав свого камзола.

— При чім тут оксамит?.. — з легким роздратуванням запитав Вишневецький.

— Я все ж таки схильний думати, що саме увійде в моду. Але подумай, скільки грошей потрібно витратити на пошиття модного плаття? А ти мені все про оборону та про оборону.

— Так мені всього лише дюжину гармат і потрібно б для початку, Ваша королівська величносте!

— А?.. — Сигізмунд відволікся від власних міркувань і подивився на Дмитра Вишневецького, обличчя якого сяяло, немов новенький злотий. Нарешті здогадавшись, що король пропустив повз вуха його останні слова, ширяючи у якихось своїх думках, князь повторив прохально, не насмілившись виявити хоча б найменшого невдоволення:

— Після моєї сьогоднішньої присяги Ваша королівська величність милостиво призначили мене охоронцем острова Байда, він же — Мала Хортиця. Щоб якнайкраще виконувати обов’язки, що випливають звідси, покладені на мене найвищим повелінням, прошу у Вашої королівської величності дуже незначної милості: виділити зі скарбниці грошей на виготовлення дюжини... ну, або хоча б десятка гармат.

Сигізмунд зміряв шанобливо зігнутого князя Вишневецького нудьгуючим поглядом і знехотя перепитав:

— Дюжину гармат, кажеш?..

— Ну так! Або хоча б десяток.

— Або хоча б десяток... — І король важко зітхнув.

— Для початку я й десятку гармат зрадів би.

«Для початку»! Нічого собі початок, подумав правитель, стомлено потупив погляд і заходився уважно вивчати кінчики своїх довгих пещених нігтів. Ну от, ще одного здирника завів на свою голову! Послухався старого дурня Претвича, повірив вигадкам про безмірну хоробрість Дмитра Вишневецького. Думав, одразу ж після присяги князь у похід відправиться за прикладом свого покійного батька. На ратні подвиги, так би мовити...

А замість цього — на тобі: будьте люб’язні, Ваша королівська величносте, виділити зі скарбниці зовсім трішечки коштів аж на цілу дюжину гармат... Та це ж яка сума колосальна потрібна!!! І чому таку справу необхідно вирішувати неодмінно коштом королівської скарбниці?! Бракує тобі гармат проклятущих — ну, то розв’яжи свою калитку, розщедрися на майстрів!..

— То що відповісте на моє прохання, Ваша королівська величносте?

Сигізмунд оглянув Вишневецького зосередженим поглядом, однак викладати свої міркування не став, а запитав замість цього:

— Ти от, князю, грошей на гармати з королівської скарбниці просиш. Ну, припустимо, одержиш на гармати, то потім, мабуть, на продовольство почнеш просити — гармати ж хтось тягати повинен, чи не правда? І до речі, куди ти їх подінеш, гармати ці? Ціла дюжина — це не жарт, це навіть, можна сказати, досить багато! У Вишнівці своєму їх понаставиш, чи що?

— Насмілюся уточнити ще раз, я хотів би оснастити цими гарматами новий замок на острові Байда.

— Замок на Байді?!

— Цілком правильно, Ваша королівська величносте.

— Це який же такий замок, дозволь поцікавитися?

— Та той самий, що я маю намір спорудити на дніпровському острові, охоронцем якого я був призначений сьогодні милістю Вашої королівської величності! От там гармати ой як не завадять...

Якби не побоювання за своє королівське достоїнство, Сигізмунд неодмінно схопився б за голову. Замок на острові посеред Дніпра — що за маячня?! Це ж уже було, здається?! Стіни там хоч є, у замку цьому?.. Але найголовніше сказано, і тепер король чітко зрозумів прихований задум свого нового васала.

Дюжина або хоча б десяток гармат — це тільки початок! Далі цей хвалений (і, мабуть, занадто вже перехвалений) хоробрий Вишневецький попросить казенних грошей на зведення свого дурнуватого замку, потім на винаймання й озброєння гарнізону, потім ще і ще... Вийде, як у приповідці: подарував вуздечку — даруй і коня, подарував коня — даруй сідло! Добре придумав, нема чого сказати!..

— А чому б тобі не оплатити виготовлення гармат із власних коштів? — поцікавився Сигізмунд. Хоча це був уже, скоріш, досить прозорий натяк на найкращий вихід із ситуації.

— Бачте, Ваша королівська величносте... Буду відвертий: постійні набіги клятих бусурман на наші родові землі підточили добробут усього роду князів Вишневецьких. А оскільки негоже відбирати шматок у моїх численних родичів, залишається просити про допомогу свого короля.

— А як на мене, васал, що почитає свого володаря, не став би просити про це. От, подивись...

Король витягнув уперед ліву руку, повертів нею так і сяк, мовив з неприхованим смутком:

— Бачиш, твій король одягнений далеко не за останньою модою! Мені тут треба б нове плаття замовити, щоб виглядати відповідним чином на прийомах — адже з візитами до мене стікається вся знать Європи, врахуй це... Отож, мені треба насамперед зовсім про інші речі піклуватися, а ти все про гармати та про замки... Не на часі ця розмова, князю.

— Але як же мені бути, Ваша королівська величносте?

— Та дуже просто! Справжній хоробрий лицар не кидається до ніг свого сюзерена з вимогою щодо грошей. Він просто бере необхідне йому, де вважає за потрібне.

— Чи можна розцінювати ці слова як добру пораду, Ваша королівська величносте?..

Однак Сигізмунд уже й сам пошкодував про сказане. Оскільки Дмитро Вишневецький буквально тільки–но присягнув йому на вірність, це означає, що відібрати жадані гармати в когось із королівських вірнопідданих він не зможе. Отже, залишаються сусіди Польщі... Всім відомо, що найкращі майстри–ливарі працюють в Османській імперії. А якщо Вишневецький замахнеться на гармати турків!.. Тут уже недалеко до сварки із самим Сулейманом Пишним.

Ні–ні, це аж ніяк не годиться!!! Князь обіцяв установити вічний мир у Дикому степу — на ділі ж виходить справжнісінька війна з неймовірно могутнім супротивником. Чи готова до неї Польща?.. Скоріше ні, чим так... Загалом, так відповідати князеві не годиться, треба б залагодити справу по–іншому.

І обернувшись до хитруна, Сигізмунд сказав примирливо:

— От що скажу тобі, князю. Справа ця непроста, з якого боку не підійди. Я розумію, що ти печешся про зміцнення кордонів нашої держави з тією ж запопадливістю, з якою я піклуюся про всі справи королівства Польського. Лише сьогодні я прийняв від тебе васальну присягу, а ти вже одразу зі справами звертаєшся... та ще з такими непростими!

Підкликавши нарешті обережного Сенявського, король попросив:

— От підтвердь ще ти князеві Вишневецькому, що крім охорони південно–східних кордонів нашого королівства у мене є безліч інших невідкладних справ!

— О так, так... — охоче кивнув воєвода із глибокодумним виглядом.

— Дякую тобі, пане Сенявський! — посміхнувся Сигізмунд і підсумував: — А тому, князю, дай мені час обміркувати твоє прохання як годиться. Добре?..

* * *

Зрозуміло, Дмитро Іванович Вишневецький був украй незадоволений відповіддю Сигізмунда ІІ Августа на своє щире прохання. Виходило, що король схвалював його наміри зміцнювати оборону кордонів, але коштів при цьому не виділяв. Також Дмитро зрозумів, що вбрання для короля важливіше, ніж ратні справи.

Ах, якби Його величність виділив гроші — князь би тоді!.. Але по всьому виходило, що мали рацію щодо пристрастей польського короля два придворних пліткарі, яких Вишневецький перелякав свого часу до напівсмерті на гостиному дворі біля Вавельського замку. Однак проблему безгрошів’я це не знімало.

То де ж їх узяти, гроші ці кляті?! Очевидно, доведеться докорінно міняти тактику поведінки...

Переймаючись сумнівами, Вишневецький покинув Каменню й відбув на дніпровський острів: там на нього чекали невідкладні справи, мова про які піде далі...