Кинджал проти шаблі - Литовченко Тимур Иванович - Страница 62

Ну що ж...

Цікаво, чи помітив незваний відвідувач настільки явну ознаку роздратування, як тремтіння долоні?! Напевно помітив... Втім, це нічого не змінює. І воєвода мовив повчально:

— Негоже бути надто впевненим у помислах іншої людини, князю. Можна ж зважувати, зважувати, але прорахуватися. Недарма кажуть: чужа душа — темний ліс!

— Я прожив у ваших землях достатньо довго, щоб зрозуміти деякі речі, — обережно мовив Вишневецький.

— Наприклад?..

— А от хоча б те, що вплив на царя брата твого Олексія Федоровича, укупі із протопопом Сильвестром, неухильно падає. Занадто багато прикмет на цей рахунок є...

— Яких іще прикмет?!

— Та от хоча б взяти того дячка, що мене до тебе запрошував! Думаєш, я не розумію, що людисько це приставлене до тебе — царського воєводи за особистим наказом государя, щоб спостерігати за кожним кроком твоїм, а опісля доповісти про все побачене самому Іванові Васильовичу?!

Могутнім зусиллям волі Адашев придушив тяжке зітхання... й одразу ж піймав себе на тому, що мимоволі затримав подих! Зрозуміло, князь помітив і це. Клятий хитрун...

— Ну, от бачиш! — немовби прочитавши думки співрозмовника, посміхнувся Вишневецький. — Якби цар довіряв тобі безоглядно, то не приставив би до тебе нишпорку. А якщо приставив — отже, сумнівається. Отже, не довіряє вам, братам Адашевим... Ясна річ, ти всіма силами прагнутимеш повернути прихильність государя! Для цього будь–що потрібно розгромити кримчаків, причому дуже бажано зробити це самому, без будь–якої сторонньої допомоги.

— Але ж!..

— Ну так, розумію: як чоловік завбачливий і в ратній справі досвідчений, ти прекрасно розумієш, що мати під рукою на додачу до твоїх вісьмох тисяч воїнів моїх бравих козаків — це набагато краще й безпечніше, ніж не мати їх зовсім. Хоча пускати їх на справу ти зважишся лише в крайньому випадку. Можу із упевненістю сказати, що дотепер нічого особливого не сталося. І наскільки я можу судити — не станеться аж до закінчення нинішнього нашого походу. Отакі справи.

Вислухавши князя, Адашев продовжував мовчати, тож Вишневецький зрештою змушений був поцікавитися:

— Ну то що ж, Даниле Федоровичу, правий я чи ні?

— Нема чого до мене в намет проти ночі приходити, настільки тонко розуміючи стан справ, — пробурмотів Адашев.

— Отже, ти все–таки не знаєш, навіщо я до тебе прийшов, — коротко кивнув князь. Втім, у словах його не було ані тіні глузування. — Ну що ж, Даниле Федоровичу, невелика насправді таємниця: мене цікавить твоя думка про війну з Лівонією, тільки й того.

— Про Лівонську війну бажаєш довідатися?! — перепитав воєвода, подумавши, що недочув.

— Саме так.

— Але ж ми тут, у володіннях кримчаків!..

— А мене цікавить не ця війна, а те, що відбувається на півночі.

— Але чому?! Хіба не ти наполягав на...

— Не треба лукавити, Даниле Федоровичу! Ти ж прекрасно розумієш, чому справи в Лівонії займають мій розум набагато більше, ніж наш власний похід. Втім, не тільки я — ми обидва опинилися тут аж ніяк не випадково, так що...

Незваний відвідувач замовк, не договоривши. Втім, щодо нього самого все справді зрозуміло: князь Вишневецький був, є й буде васалом Польської корони доти, поки не відмовиться остаточно й безповоротно від родових володінь і не перейде у підданство... ну, хоча б московського царя! Поки цього не сталося, поки він усього лише тимчасовий найманець, підключати його до участі в будь–яких справах, прямо або побічно пов’язаних з Польщею, нерозумно: а раптом візьме та й дремене назад до своїх?!

За спиною Лівонії явно вгадуються Польща з Литвою й Данія зі Швецією, отже, найкраще місце для князя Вишневецького — подалі від Лівонії, ближче до Криму, все вірно. Однак...

— Я тут при чому, можеш пояснити? — похмуро запитав Адашев.

— Ти, Даниле Федоровичу, спільно з братом своїм старшим та із Сильвестром виступаєш. Ви всі вважаєте, що узяти гору над кримчаками зараз набагато важливіше, ніж перемогти лівонців.

— А як інакше! — вигукнув воєвода. — Згадай хоча б, як цієї зими, на самому початку Лівонського походу, татарва, піддавшись на умовляння литовських своїх родичів, пустилася ордою своєю поганою землі наші палити та грабувати! Коли не розбити нехристів зараз — хтозна, коли вони наступного разу в спину нам ударять?!

— Я розумію, — кивнув князь, — та й Сильвестр про те саме говорить. От для втихомирення кримчаків... хоча б на час війни з Лівонією, тебе й послали воєводою саме сюди. А заразом і мене з козаками моїми, щоб під ногами не плуталися. Але оскільки з нас двох ти не просто головний, але також і вірнопідданий московського царя, і саме тобі будь–що хочеться повернути государеву прихильність, отже, звідси й роль моя разом з козаками — плентатися в охвісті твого воїнства й у тіні його слави.

— Але при чім тут Лівонія?..

— Скажи мені по совісті, Даниле Федоровичу: наскільки серйозною є ця війна? Ти людина далекоглядна, досвідчена, до того ж царя Івана Васильовича знаєш добре — принаймні, набагато краще, ніж я сам. У кого й запитувати, як не в тебе...

— Наскільки серйозно все це, хочеш довідатися?

— Так!

— Дуже серйозно, князю.

— Ти думаєш?..

— Сам поміркуй: навіщо без серйозної причини затівати війну з Лівонією, коли ясніше ясного, що потужні союзники її всіляко підтримають?

— Ти, Даниле Федоровичу, говориш це, тому що так говорить старший твій брат і протопіп Сильвестр. Так думаєте ви — але не цар!..

— А що, вважаєш, государ цього не розуміє?

— От про це й хотілося б у тебе довідатися.

— Я готовий хоч на Священному Писанні присягнутися і хреста животворящого поцілувати, що государ наш Іван Васильович усе це розуміє не гірше за нас із тобою!

— І все–таки він розв’язав війну з Лівонією?

— Як бачиш, розв’язав, хоч і я, і брат мій Олексій Федорович, і особливо Сильвестр невпинно намагалися пояснити всі можливі наслідки цієї війни. Втім, справедливості заради визнаю, що поки все складається аж ніяк не на користь лівонців... До того ж, государ не тільки окрилений нинішнім успіхом. Дуже вже йому хочеться, щоб московські торговельні судна безперешкодно плавали у водах північних морів — і це можна зрозуміти.

— Отже, всерйоз і надовго?..

— Отже, всерйоз. А от чи надовго!..

Адашев знизав плечима й розсудливо промовчав. На подальшій розмові не наполягав і князь Вишневецький: зрештою, приставлений до воєводи дячок цілком міг тайкома підслуховувати їхню бесіду; а мало чого це негідне людисько наплете государеві, діставшись Москви!

Стамбул, Османська імперія,

травень 1562 року

— Ну, так що ж відповів на цю пропозицію князя Вишневецького московський цар?

— О хасекі, достеменно відомо, що володар царства Московського став побоюватися князя Вишневецького: занадто вже фігура князя серед інших його воєвод виділялася, та і його шибайголови постійно в бій рвалися. Тому–то цар Іван незмінно тримав його разом з козаками на других ролях. Вишневецький такого не стерпів, у самовільні походи ходити став; тоді йому наказано було з Белева носа не казати й винятково мирними справами займатися.

Хуррем скептично посміхнулася.

— Ти вірно подумала, о хасекі! — і гонець поштиво вклонився, тим самим висловлюючи султанші повагу за її кмітливість. — Князь і тижня у Белеві своєму не витримав, у Москву до царя примчав і справжній скандал учинив. Тоді правитель Московії висловив йому прямо в обличчя буквально таке: «Ти, Дмитрашко, прибіг до нас, немов пес приблудний! Негоже тепер спокушати мене планами нової війни з кримчаками, нам і на півночі справ вистачає».

— Так і сказав?

— Так і сказав, о хасекі!

— А від кого це стало відомо?

— Від московського посланця в Литві Андрія Клобукова.

— Прекрасно сказано!

— Твій витончений смак, о хасекі...