Кинджал проти шаблі - Литовченко Тимур Иванович - Страница 69

«Що ж, удача сама пливе мені до рук!» — подумав Дмитро Іванович. Отже, незважаючи на несподіваний демарш Ляського й погане самопочуття (а стан князя Вишневецького погіршився настільки, що він не зміг сісти в сідло, тому далі його везли в критому візку), повертати назад негоже. Та й з чого б це?! Стефан Томжа готовий віддати йому трон... Ну й добре! Обійдеться справа без Ляського. Не одержить він свій Хотинський замок — ну що ж, сам винен!..

Не знав Вишневецький, що підозрілий молдавський гетьман Стефан Томжа вже вислав розвідку, щоб з’ясувати, хто це в Молдавію прийшов. Розвідники повернулися до свого гетьмана через два дні й доповіли, що ніякої польської армії немає, хіба що невеличкий козацький загін у кілька сотень людей, яким командує незрозуміло хто... Щоправда, за словами опитаних селян, армія раніше дійсно була, але от куди поділася — незрозуміло!

— То хто ж веде козацький загін? — спробував уточнити в очільника розвідників Стефан Томжа.

— Очільника у них не видно, хоча попереду загону рухається критий візок, у якому чи то хворий перебуває, чи поранений...

— А хто командував зниклою польською армією? — продовжував розпитувати молдавський гетьман.

— Як вдалося встановити, — воєвода Альбрехт Ляський і князь Дмитро Вишневецький.

— Князь Вишневецький, кажеш?.. А чи не він козацький загін веде?

— Ні, пане гетьмане! Загін без очільника, князя ми там не бачили.

— А може, це його у візку везуть?

— Якщо й Вишневецького везуть, то він поранений або хворий, отак виходить.

Зрозумівши, що ніякої польської армії немає, Стефан Томжа розлютився на брехню підступних поляків і вирішив напасти на козацький загін і розгромити його: нехай ці негідники знають, як це — брехати молдавському гетьманові!..

Тим часом, козаки вперто просувалися в глиб країни. Стан князя Вишневецького не поліпшувався, він як і раніше їхав лежачи в критому візку. Протягом декількох верст загін просувався вузьким гребенем пагорба, стежка по обидва боки обривалася крутими схилами, зарослими низеньким повзучим чагарником. Стояла нестерпна спека. Нарешті дорога розширилася, за її поворотом відкрився фортечний частокіл: то були Верчікани... Одразу погода почала псуватися, небо затягло хмарами, налетів різкий вітер, потім пішов дощ.

Як раптом налетіли молдовани! Усе сталося настільки раптово, що ряди козаків здригнулися. Скориставшись цим, а також своєю кількісною перевагою, нападники швидко оточили козацький загін. У відповідь козаки розгорнули вози обозу, зайняли кругову оборону й заходились відбивати атаку за атакою настільки вміло, що тепер уже атакуючі молдовани втратили первісну впевненість у легкій перемозі.

Кілька годин поспіль кровопролитна битва йшла на рівних, але не можна ж увесь час сидіти в обороні?! Окрім того, козакам потрібно було скласти план порятунку настільки несвоєчасно захворілого очільника...

І от Сироваренко, що уславився під час знаменитого штурму Іслам–Кермена, схилився до землі, спробував, чи достатньо висохла трава після дощу. На щастя, серпнева спека зробила свою справу... Тоді козак підпалив траву з навітряного боку, вогонь побіг по землі на молдован, мимоволі змушуючи їх відступати, до піднятого кінськими копитами пилу додався їдкий дим... Скориставшись цим прикриттям, частина козацького загону на чолі із Сироваренком вирвалася з кільця возів, несучи на рядні хворого князя. Козаки пірнули в лісові хащі й почали продиратися крізь густі зарості, керуючись самим лише внутрішнім інстинктом. Вояки Стефана Томжі, що переслідували їх, швидко відстали.

Козаки рвалися до Дністра: там був порятунок. Кілька разів натикалися на переслідувачів, але щоразу козакам вдавалося відбитися і йти майже без втрат. Зрештою, вони вдруге відірвалися від переслідувачів, пішовши ледь помітною стежкою в глиб великого болота.

Якби не хвороба Вишневецького, козаки вже давно були б на іншому березі Дністра й, зібравши підмогу, кинулися б назад, щоб допомогти основним силам, оточеним військом молдавських бояр. Час від часу опритомнюючи, князь благав козаків укрити його десь у малодоступному місці, а самим прориватися до Дністра: мовляв, він би пролежав в укритті кілька днів... Однак «степові лицарі» навідріз відмовлялися кинути свого очільника.

Втім, так чи інакше козакам потрібно було зважитися на якийсь інший план, бо, блукаючи лісами й болотами із хворим очільником на руках, вони втрачали дорогоцінний час...

* * *

— Ну що ж, князю, полеж тут, відпочинь, сил наберися. Тільки дивись: ані звуку!..

— Так–так, хлопці, йдіть на наші землі, йдіть!.. Бог вам допоможе.

Отвір над його головою закрив величезний оберемок сіна, після чого ще якийсь час ззовні долинав шурхіт: козаки маскували місце, де сховали очільника. Далі все стихло.

Опинившись у стогу, Вишневецький почав згадувати, із чого почалося нинішнє божевілля. Але пам’ять чомусь затято не бажала підкорятися. Скільки не намагався князь зробити це, але нізащо не міг пригадати, на чому ґрунтувалася його залізна впевненість в успіху настільки ризикованої авантюри.

Тепер він розумів навіть, що й кримська, і молдавська землі перебувають у підданстві Османської імперії, тож будь–яка сутичка між ними буде розцінена Сулейманом Пишним як міжусобиця — з усіма наслідками для призвідника. А якби князеві Вишневецькому вдалося зайняти молдавський престол, то як би він, скажімо, обороняв свої рідні землі — той–таки маєток Вишнівець — від татарських набігів?! В очах султана це виглядало б як...

Ах, і чому він раніше не врахував цього?! З якого дива вважав, що вдасться швидко звільнити Молдавію від турецького підданства?..

Отже, зовсім нещодавно, чомусь не бажаючи дослухатись до голосу розуму, князь погнався за примарними мріями. І взагалі, увесь час молдавського походу був немовби туманом затягнутий, а мозок його немовби поринув у густу медяну патоку — це надзвичайно заважало мислити тверезо. Йому б почути голос розуму, повернутися додому, відпочити, підлікуватися... Адже амбіції — погані порадниці! Але в будь–якому разі, помилка була допущена, і тепер доводилось розплачуватися за неї.

* * *

Коли нічна імла відступила, а сонце освітило верхівки дерев, стало видно, що вони оточені.

— Здавайтеся! Вам нікуди подітись...

Але замість цього козаки героїчно ринулися в останній бій. Земля вкрилася трупами. Поранених було мало, однак і вони не бажали здаватися нізащо!.. Впоравшись із жменькою затятих вояків, Стефан Томжа звернувся до своїх солдатів:

— Де ж очільник? Щось його не видно ні серед мертвих, ані серед поранених...

— Може, його сховали? — припустив хтось.

— А де?

— Тут є два підходящі місця: або в болоті, що неподалік, або о–о–он на тім лузі, у якомусь стозі сіна.

Вирішивши спершу перевірити більш доступне місце, гетьман Томжа наказав розметати всі до єдиного стоги сіна.

— Ой, панове, не робіть цього! — запричитали підоспілі селяни, які побачили, що битва між молдавським військом і невеличким козацьким загоном завершилася. — Не чіпайте наше сіно, ми зараз самі покажемо, куди вони його сховали...

— Кого сховали?

— Та очільника свого! Вони його князем називали...

І селянин одвів солдатів на чолі зі Стефаном Томжею до заповітного стогу.

* * *

Наприкінці серпня 1563 року Дмитра Вишневецького й тих козаків, яких вдалося полонити, підступний Стефан Томжа кинув до в’язниці Сучавського замку (на той час його нарешті вдалося скорити). Через півтора місяця частину козаків відпустив, попередньо відрізавши їм носи, а частину відправив під надійним конвоєм у Стамбул, тим самим висловлюючи відданість і вірнопідданські почуття могутній Османській імперії, під владою якої перебували молдавські землі.

Після швидкого суду переважну більшість бранців відправили на галери. Дмитрові Вишневецькому (якого турецький лікар напоїв диво–ліками, що швидко перемогли болісну хворобу князя) і декільком його високопоставленим сподвижникам було запропоновано перейти на службу до повелителя правовірних. Зрозуміло, на найвигідніших умовах... Як і слід було чекати, усі до єдиного гордовито відмовилися.