Фрау Мюллер не налаштована платити більше - Сняданко Наталка В. - Страница 13

Христина пішла до метро, де вишикувалася традиційна для вокзальної станції черга за жетонами. У черзі вона спостерігала, як одне за одним стають на ескалатор люди — спершу штовхаються в натовпі, щільнішому далі від рухомих сходів і спокійнішому ближче до мети, а потім по одному ступають на сходи й різко пірнають донизу, ніби стрибають із висоти, сподіваючись, що от-от із котроїсь картатої торби вилетить дирижабль, підхопить їх на крильце, мов казковий лебідь, і дозволить довго та безтурботно кружляти під брудним склепінням метро, наспівуючи якусь сумну мелодію (для флейти?).

Христина тоді заникалася до якогось фастфуду в центрі, замовила каву, яка за інших обставин, мабуть, видалася б огидною, але там і тоді смакувала їй так, як колись у дитинстві відкладена бабусею на блюдце щойно знята пінка з варення. Схожою була саме інтенсивність задоволення, пронизлива, майже болюча, така, що примушує видобути із найдальших закутків пам’яті спогади, враження й асоціації, до того ж ніяк між собою не пов’язані.

Ось вона, чотирирічна, уперше йде з мамою за руку до зубного. Зуб зіпсувався й дуже болить, але лікаря вона боїться ще дужче. Кілька хвилин іде мовчки, роззираючись навсібіч на мовчазні й порожні ранкові вікна довколишніх будівель, мати теж іде мовчки, усе міцніше стискаючи її долоню, ніби боїться, що донька вирветься й утече.

— Мамо, тримай мене сильніше, — просить Христина. Мати стискає сильніше. — Отак добре. — Минає кілька хвилин, і долоня матері знову послаблює потиск. — Не пускай, тримай сильніше, — вимагає вона.

— У мене рука затерпла. Зараз, хвильку перепочину й знову буду сильніше.

Христина не може дочекатися, поки закінчиться хвилька, і починає тихо стогнати, далі все голосніше, поволі її стогін переростає в гудіння, наполегливе, уперте.

— Що ти робиш? — дратується мати.

— Мені страшно. Я не хочу до зубного.

— Звичайно, що страшно. Я ж тобі казала, не їж стільки солодкого. Тепер мусиш терпіти.

І від цієї погрози Христині стає ще страшніше, і вона гуде голосніше, аж із вікон визирають здивовані й заспані обличчя. Матері стає соромно, вона пришвидшує крок і мимоволі сильніше стискає долоню. Христина гуде тихіше.

Вони доходять до кабінету стоматолога.

— Неприємно, коли тебе вранці примушують довго йти по вулиці, тягнуть за руку, а потім ще й збираються лікувати зуби, — привітно посміхнулася їй лікарка. — Ти роздратована.

— Так, — зізналася Христина, і їй стало чомусь раптом легше від цих слів. Значно легше, ніж від занудних повчань матері. — Я не хочу лікувати зуби. Я люблю цукерки.

— Цукерки — це смачно. А хочеш, я після того, як ми подивимося на твої зуби, подарую тобі чарівну зубну щітку. Якщо чистити нею зуби щоразу після того, як з’їси цукерку, зуби ніколи не зіпсуються.

— Точно ніколи? — не вірить Христина й сама не помічає, як опиняється вже на стоматологічному кріслі.

— Відкрий ротик ширше, — каже стоматолог і продовжує: — Ніколи-ніколи. Аж поки не настане час прийти до тебе зубній мишці й поміняти твої старі зуби на нові. А за кожен новий зубчик вона дасть тобі подарунок.

Вона смикнула за щось у роті, трохи поболіло й перестало. Зубний біль затих. Христина відчула в роті такий самий присмак, як ніби притулилася язиком до залізної гойдалки.

— Усе. Ти — здорова. Ось твоя щітка. — Лікарка посміхнулася Христині; у кутику її посмішки, ніби блискавка, сяйнув золотий зуб.

— Це вам зубна фея принесла золотий зуб замість зіпсованого? — запитала вона заздрісно — зуб здався їй тоді неймовірно гарним.

— Вона. Будеш чемна — і тобі принесе.

За сусіднім столиком у тому київському фастфуді сиділа схожа на галичанку молода жіночка з приблизно шестирічним сином.

— Мамо, а ми надовго приїхали до Росії? — питав син.

— Ми не в Росії, сину, це столиця України, Київ, — відповіла мама й підсунула до малого ближче тарілку з тістечком і чай.

— А чому тоді тут усі говорять російською? — не повірив малий.

— Ну, не всі, тільки дехто. Може, більше людей, ніж у нас.

— Добре, мамо, а коли ми повернемося в Україну, ти купиш мені цукерки?

— Сину, ми в Україні, я ж тобі пояснила.

— Ну добре вже, мамо, а коли ми повернемося в ту, справжню Україну, ти купиш мені цукерки?

Жіночка посміхнулася малому, у кутику її посмішки блиснув золотий зуб.

Візу відкрили лише Христині. На тиждень і з правом одного в’їзду. Соломії поставили відмову.

Увесь ретельно продуманий попередній план тепер провалився. Соломії доведеться ще раз самотужки боротися за право отримати таки візу, а Христині — самій вирішувати всі труднощі початкового облаштування й переїзду. Христина зловила себе на думці, що потай мріє, аби сталося щось таке, що дозволить їй відмовитися від задуманого й не їхати. За останні роки вона так звикла розраховувати на Соломію в практичних питаннях, що тепер навіть планування подорожі та збирання валізи видавалося їй чимось страшенно складним.

Отримавши візу, Христина подзвонила Галинці.

— Шкода, що Соломії поставили відмову. Удвох завжди легше добиратися, — у своїй звичній енергійній манері відреагувала та. — Але нічо, хай не здається. Тепер можна на апеляцію подати й пробувати ще.

Галинка скоромовкою видала найважливішу інформацію. По-перше, необхідно хоча б добу побути в Польщі, бо візи видані польським консульством і якщо їх використовувати не за метою, тобто поїхати не до Польщі, а відразу далі, то це може стати приводом для прикордонників, аби не пропустити, а то й депортувати.

По-друге, треба добре продумати, чим і як добиратися, щоб не трапилося несподіванок. Найкраще було б летіти з Польщі літаком, але дешеві авіарейси треба замовляти заздалегідь, а до дня, від якого в Христини відкрита віза, залишалося менше тижня. Подорожувати автобусами з Польщі до Німеччини Галинка не радила, бо саме їх найчастіше контролюють на дорогах неподалік від кордону і якщо знайдуть хоча б одного заробітчанина з протермінованою візою або запідозрять, що хтось збирається залишитися, можуть відправити назад цілий автобус.

Христина описала Галинці свій звичний ще з часів поїздок із учнями та на конференції до Німеччини маршрут: потяг «Львів — Вроцлав», а потім нічний «Вроцлав — Берлін». З Берліна Галинці вдалося знайти дешевий авіапереліт до Афін. Це було трохи схоже на довколасвітню подорож, адже долетіти до Греції спокійно можна було й з України, якби не необхідність перетнути польський кордон і заощаджувати гроші на квитках.

Узяти квитки на потяг зі Львова Христині не вдалося, залишилося тільки одне місце в спальному вагоні з Перемишля. Тож до Перемишля довелося їхати рейсовим автобусом, яких щодня курсувало кілька, хоча невідомо було, скільки точно, бо рейс знімали у випадку занадто малої кількості пасажирів. Але того разу їй пощастило й майже порожній автобус виїхав за графіком, рівно о шостій ранку. Крім неї, у салоні ще була якась пані з великою валізою, дідок у шапці-вушанці й українка, яка розмовляла зі своїм дорослим сином португальською. Пані з великою валізою запитала у водія, коли автобус прибуває до Перемишля.

— Через чотири години, — бадьоро відповів той.

— Та то ніхто не знає, пані, — скептично похитав головою дідок у шапці-вушанці. — Я їхав місєць тому тим самим рейсом. Шеста зо Львова. То до Перемишля приїхалисьмо дев’єта вечір.

— Як то так? — здивувалася пані з валізою.

— А так. Знайшли в когось папіроси, то сі загнівали і пустили автобус на яму. І стоялисьмо на тій ямі до вечора, нікому не позволили навіть відійти. Я вже не хтів ні Перемишля, ні нічо.

— Але то так раз на півроку буває, — поблажливо сказав водій. — Частіше нє. А так — то через чотири години будемо.

— Але ж у нас немає папірос, — здивувалася пані з валізою.

— У вас немає, — відповів їй пан у шапці-вушанці. — А зара понасідають в Городку, бдете виділи.