Фрау Мюллер не налаштована платити більше - Сняданко Наталка В. - Страница 45

Збираючись вийти з помешкання, де жили Беттіна і Рудольф, точніше, тепер тимчасово жили лише Беттіна та її діти, Христина запхнула в сумку газету зі статтею про самогубство Соломії, машинально перевірила світло, газ, воду, зачинила за собою двері й пішла прибирати на другий поверх, де жив Беттінин батько.

Сьогодні вона не застала своїх понеділкових господарів. А минулого разу Беттіна сиділа на кухні й плакала. Рудольф цілком несподівано для всіх покинув сім’ю та переїхав до якоїсь коханки із Берліна. Це стало шоком навіть для Христини, тобто не те, що коханка в нього була, про це вона здогадувалася вже раніше за помітними лише прибиральниці знаками, а те, що він таки наважився кинути сім’ю. Їй здавалося, що Рудольф належить до тих чоловіків, які ніколи і ні за яких обставин не кидають сім’ї, навіть якщо їм доводиться через це все життя страждати й примушувати страждати інших.

Сьогодні Христині не хотілося б знову сидіти навпроти Беттіни й розгублено дивитися на її сльози. Вона не знала, що варто говорити в таких ситуаціях, а тим більше не знала, чого говорити не слід.

Наприклад, чи варто сказати Беттіні про те, що проблема була не стільки в молодшій і бездітній коханці, скільки в самій Беттіні, чиє життя від моменту появи дітей цілковито розчинилося в житті сім’ї, вона більше не мала ні вільного часу, ні гобі, ні власних уподобань чи навіть бажань. Немов налаштована на одну-єдину програму машина, вона існувала за чітко спланованим графіком. Увесь її час поглинала заплутана логістика щоденних клопотів, вона постійно або бігла кудись, намагаючись реалізувати заплановане напередодні, або була заглиблена в складання нових планів на майбутнє й при цьому не забувала ретельно проаналізувати всі недоліки й помилки, аби не повторювати їх знову. Усі сили вона віддавала тому, щоб зробити життя сім’ї затишним, комфортним, здоровим, збалансованим, насиченим подіями, корисними й плідними заняттями, розвиваючими іграми, спільними вечорами, вихідними та відпустками. Вона ні на мить не дозволяла собі зупинитися, розслабитися, зробити або хоч би подумати про щось несподіване, спонтанне, непередбачуване. Якщо вона дзвонила Рудольфові в робочий час, він точно знав: щось трапилося, просто так вона б не подзвонила. Якщо в неї псувався настрій, для цього завжди була якась причина, і здебільшого поважна. Піддатися настроєві просто так вона ніколи собі не дозволяла — це ж приклад для дітей. Вона прагнула завжди бути на висоті, завжди у формі, завжди зібрана, діловита й підприємлива.

І це їй досконало вдавалося. Вона навчилася радіти тому, що всі довкола задоволені, й власне задоволення перестало бути важливим для неї. Спершу це захоплювало Рудольфа — він не втомлювався дивуватися її самодисципліні, організованості, діловитості. Потім довший час це його влаштовувало, він цінував її самозреченість, відданість і організованість. Намагався допомагати в чому міг, але поступово відчував, що це розмірене та безхмарне існування затягує його, ніби болото. Особливо швидко цей процес почав прогресувати після того, як завершилися фінансові труднощі й з’явилася можливість дозволити собі більше, ніж лише найнеобхідніше.

Тут і з’ясувалося, що роки вимушеної аскези притупили бажання, і тепер як Беттіні, так і Рудольфу важко було сказати, чого б їм хотілося. Вони радо виконували бажання дітей, потай заздрячи тому, як легко ті генерують безкінечні бажання й уміють відчувати задоволення від здійснення кожної дрібниці. Самі ж вони з часом перестали відчувати сатисфакцію навіть від своєї добровільної чи вимушеної самозреченості.

Це було головне, що змусило Рудольфа піти, точніше, ганебно втекти, поставивши себе в позицію негідника, зрадника, боягуза, що мало б (мабуть, на це він розраховував) полегшити страждання Беттіни. Він розумів, що піти спокійно й виважено йому не вдасться, його рішучості просто не вистачить на це. А крім того, Беттіна, довідавшись про його намір, стисне його в міцних лещатах звичок, обов’язків, погроз, плачів, спогадів, страхів і непевності. І він здасться, як здавався вже не раз, виношуючи свій намір. Тому він пішов саме так — після огидної сцени з криками, киданнями чашок об стіну і навіть із кількома вирваними пасмами волосся. Після такого він мав би — так, певно, йому здавалося — назавжди втратити рештки поваги своєї дружини, не кажучи вже про рештки її почуттів. На той момент було не зовсім зрозуміло, чи залишилися в Беттіни ще якісь почуття, крім всепроникного почуття обов’язку, дух якого змушував усе інше знерухоміти й завмерти.

Можливо, підсвідомо він сподівався й на інший ефект — що раптова та несправедлива зрада змусить їх обох прокинутися, вирватися нарешті з давно обридлих схем поведінки й заїжджених розмов, які дратували самою своєю передбачуваністю — кожен із них міг із заплющеними очима сказати, як відреагує на ту чи іншу фразу партнер чи партнерка, і коли партнер чи партнерка справді так реагували, це дратувало ще більше.

Але ця надмірна й позбавлена доброго смаку інсценізація, ясна річ, не принесла жодного полегшення, зовсім навпаки. Хоча емоції раптом і справді прокинулися в Беттіні. Точніше, одна емоція, яка накрила собою навіть почуття обов’язку — емоція болю, якогось первісного за своєю інтенсивністю й силою. Вона відчувала біль, який їй не вдавалося розкласти на окремі складові: біль утрати, біль зради, біль ненависті, біль розчарування, біль безпорадності, біль сумніву в собі, у тому, що обманом і помилкою не було все її дотеперішнє життя. І цей останній біль був найдошкульнішим. Мабуть, він і залишиться в Беттіні найдовше, уже після того, як минуть усі образи й прийде рятівне збайдужіння. Точніше, повернеться, бо прийшло воно до них уже давно.

Христина не була переконана, чи Беттіні варто знати про те, що її найкраща подруга, якій вона звіряється в найінтимніших речах, насправді теж була коханкою Рудольфа, але давніше, ще в більш гармонійний період їхніх стосунків, і Рудольф так і не наважився тоді на рішучий крок. А потім Беттіна завагітніла вдруге, і ця тема закрилася сама собою. Тож тепер подруга розуміла Беттіну значно краще, ніж тій могло б здаватися.

Дивлячись на страждання Беттіни, вона не знала, чи думає та тепер про свою власну зраду Рудольфові з симпатичним поштарем. Це була, ясна річ, зовсім не серйозна зрада, навіть не якісь стосунки, а просто випадкова інтрижка. Зрештою, він тепер зустрічається з дуже симпатичним автомеханіком, тож навряд чи його б вистачило на довшу історію. Але це вже не так важливо.

Христині завжди було цікаво, як функціонують ці невидимі канали людських емоцій, які так раптово перекривають спокійне русло раціональних учинків і думок, створюючи греблі й водоверті, потужні течії та змушують напорюватися в найнесподіваніший момент на небезпечні підводні камені, об які так легко розбитися. Перед цими загадковими процесами вона відчувала майже побожний страх і ніколи не бралася спрогнозувати, як проявлять себе ті чи інші люди, якщо розбурхати в них справді сильні емоції.

Хоча саме зараз, коли в її сумці лежала газета, від якої, здавалося, їй от-от пропече дірку в спині, думати про це вона не була налаштована. Так само як і намагатися відгадати, чи підозрює Соломія про існування в Штефана ще однієї коханки — молодшої від Соломії дівчини з Тернополя. Христина знала про це давно, але вирішила не казати нічого Соломії. І тепер не могла збагнути, через що відчуває більшу провину: через те, що вчергове звинувачує себе у речах, які від неї не залежать, чи тому, що не спробувала вплинути на ситуацію, ризикуючи замість покращення зробити тільки гірше.

Коли двері відчинив Беттінин батько, Христина подумала, що була б йому страшенно вдячна, якби і його сьогодні не виявилося вдома.

— Можна увійти? — запитала вона, розглядаючи відламаний ніготь на мізинці своєї правої руки.