Фрау Мюллер не налаштована платити більше - Сняданко Наталка В. - Страница 50

Христина натиснула на кнопку дзвінка під написом «Доктор філософії», ворота на паркані автоматично відчинилися. Так само безшумно відчинилися, точніше, від’їхали вбік розсувні вхідні двері. Христина зайшла до передпокою, а потім до кухні. На столі, як завжди, на неї чекала свіжозаварена кава, сік, печиво, канапки, фрукти. Господар був у вітальні.

— Що будемо слухати сьогодні? — замість привітання запитав він, не повертаючи голови від музичного центру, коли Христина зайшла до кімнати.

Як і всі сліпі, він міг без труднощів визначати місцеперебування Христини за звуками її кроків, яких сама вона майже не чула, бо на підлозі в усіх кімнатах і коридорі лежало килимове покриття із густим ворсом. Колись Мікшунеску пояснив їй, що вирішив накрити підлогу, аби звуки кроків не були надто голосними, це його дратувало.

— Сьогодні Опус № 101 Бетховена, «Карнавал» Шумана або котрусь із сонат Прокоф’єва, — відповідає вона, усе ще задихана після прогулянки.

— Ого! Сьогодні в нас загул і сумбур у смаках? — посміхнувся у свої густі вуса професор і поставив Прокоф’єва. — Вірите в музичну терапію? — запитав після цього.

— Ні. Але хочу, щоб музика примусила мене забути про все інше. Якщо не допоможе, то «Добре темперований клавір» у виконанні Ріхтера.

— Бачу, ситуація справді серйозна, — споважніло додає господар. — Гаразд, ставлю все, що бажаєте, у вищеназваному порядку.

Так тут було завжди. Христина любила прибирати в старенького професора, де почувала себе навіть вільніше, ніж у Беттіни з Рудольфом, бо Мікшунеску справді було байдуже, якісно вона поприбирає чи ні. Він рідко виходив із дому, ще рідше приймав гостей і по-справжньому цінував спілкування з нею.

— Знаєте, ми з вами минулого разу говорили про роль егоїзму в процесі самоствердження генія, — продовжив ніби після ковтка кави, а не після тижневої перерви Мікшунеску. — Так от, я не згоден із вами, що талановита творча особистість може успішно реалізуватися лише за умови, що всі свої сили зосередить на власних потребах і перетвориться на остаточного егоцентрика. Тобто так, звичайно, легше, але це не єдина модель.

— Не знаю, — знизала плечима Христина. — Світ реалізованих митців — це зазвичай світ розбещених увагою оточення чоловіків, задля кого не одна жінка пожертвувала собою і присвятила своє життя обслуговуванню генія. Інших прикладів з історії, принаймні історії музики, я не знаю.

— Ну, це справді модель, звична в патріархальному суспільстві, але ж тепер це активно змінюється.

— Та я насправді навіть не про гендерні стереотипи хотіла сказати, — вирішила виправдатися Христина. — З цим усе більш-менш ясно. Але й у суто чоловічому середовищі краще реалізовуються егоцентрики. Мабуть, тут важливий ще момент сприйняття оточенням — люди якось більше схильні вважати геніями тих, хто й сам переконаний у власній геніальності, а не тих, хто намагається зберігати адекватність у стосунках з оточенням навіть попри свою талановитість. Найбільш хрестоматійний приклад — Ваґнер і Верді. Обоє вийшли з низів, обоє дивом зробили світову кар’єру, обох визнали, але Ваґнера все ж таки вважають значно більш елітарним і ніколи не дозволяють собі критичних зауважень щодо його музики, навіть нацистські переконання йому пробачили. Натомість Верді регулярно звинувачують у надмірній попсовості, хоча давно доведено, що попсовості його творам додають лише невмілі виконавці й диригенти, а якщо виконувати його добре, то це дуже глибока музика. Думаю, одна з причин криється в тому, що Ваґнер був абсолютним егоцентриком, переконаним у власній вищості над усіма. А Верді навіть у зеніті слави залишався доволі людяним і уважним до оточення.

— Так, це правда. Ваґнер і Верді — це промовистий приклад. Не даремно на партіях із опер Ваґнера співаки дуже часто садять собі голос, дехто навіть назавжди. А партії у творах Верді співати легко й голос у них звучить виграшно. Мене в біографії Ваґнера завжди найбільше зворушує історія його одруження. Верді, до речі, міг би написати про це непогану оперу. Якраз його тема. Моральна вищість і перевага однієї людини над іншою. Я собі навіть уявляю окремі сцени — оркестр грає щось мелодійне, але загрозливе на тлі фінальної розмови Ваґнера і батька Козіми, ще дружини диригента фон Бюлова, який лежить при смерті, але вже потенційної дружини Ваґнера. Батько Козіми Ференц Ліст нагадує Ваґнеру про те, як урятував йому життя, ризикуючи сам загинути, і просить зачекати з розлученням принаймні до моменту, поки його теперішній зять фон Бюлов або одужає, або помре. Ваґнер дає слово честі, а вже наступного дня забирає Козіму до себе. І знову сцена з оркестром — Ліст після багатьох років образи на доньку й зятя нарешті здається та відновлює з ними стосунки, а онуки радісно кидаються йому на шию. Литаври.

— Можна додати ще одну сцену, — посміхнулася Христина. — Ваґнер помирає у Венеції. Козіма тиждень не підпускає нікого до його тіла. А потім забороняє власному синові ставити свої опери, щоб той ненароком не перевершив батька. Литаври.

— Ну так, а опера Ваґнера на тему особистого життя Верді — це грецька трагедія без довгоочікуваного катарсису в кінці, — підхопив жарт Мікшунеску. — Спершу смерть дружини й обох дітей, потім багаторічна депресія, далі щасливий, але бездітний шлюб, постійні закиди критики та необхідність кожною наступною оперою щось доводити світові. І врешті заповіт — власний будинок залишається самотнім акторам, яким немає де притулитися на старість, а на їхнє утримання призначаються доходи з усіх постановок опер. Хоча Ваґнер би про щось таке точно не писав. Занадто нудно й без жодних титанів на задньому плані.

— Ну або поміняв би розв’язку. Наприклад, примусив Верді віддати всі заощадження Муссоліні.

Вони обоє засміялися.

— Цікаво, чому скромна доброчинність не настільки сценічна, як злочинна зухвалість, — продовжив роздуми вголос Мікшунеску. — Можливо, тому, що більшість із нас не порушує моральних норм зі страху, а не через переконання, що так правильно?

— Є якась філософсько-етична теорія, здається Лефевра, про дві можливі моделі підвищення самооцінки людини, — сказала Христина. — Перша вважає ідеальною особистістю таку, що не здатна на компроміс між добром і злом за жодних обставин. А друга — коли людина вважає, що мета виправдовує засоби й погоджується за певних обставин на компроміс зі злом. Перша модель поведінки визначає правила співіснування в демократичних суспільствах, де інтереси особистості ставляться вище за колективні й люди прагнуть досягти компромісу в стосунках. А друга модель домінує в суспільствах тоталітарних, де колективні інтереси переважають над індивідуальними і в особистих стосунках між людьми переважає ворожість, а не пошук компромісу.

— Ну, якщо думати так, то це дає надію, — утішився Мікшунеску. — Тоді друга модель успішної особистості за Лефевром, вона ж ваґнерівсько-егоцентрична, — це віджила патріархальна модель, яка зникне разом із модою на тоталітарні режими. Або принаймні обмежить ними свою територію поширення. А модель поведінки «а-ля Верді» лише входить у моду, й за нею майбутнє. Недаремно сьогодні поведінка відомих митців уже не є однотипно «зірковою» в найгіршому сенсі цього слова. Такою вона залишається в поп-середовищі або в інших низькоосвічених середовищах, іноді це середовища патріархальних суспільств. Скажімо, Росія. А культура, орієнтована на більш вимогливих реципієнтів, продукує митців, які поводяться значно більш адекватно, зокрема й тому, що такими їх краще сприймає публіка.

Поки Мікшунеску продовжив роздуми, Христина випила кави. Це підбадьорило її, але бажання продовжувати високочолий діалог так і не з’явилося. Сьогодні їй хотілося лише одного — щоб її не чіпали якомога довше й дали побути наодинці.

І Христина поволі почала прибирання з полірування роялю фірми «Бьозендорфер» у вітальні, на якому іноді грав господар.

Поволі звуки музики заполонили її свідомість і їй справді вдалося цілковито зосередитися на витиранні пилюки, поліруванні меблів, чищенні сантехніки й кухонних шафок, збиранні пилюки з густого ворсу на килимі. Прибравши на першому поверсі, вона зробила перерву, спокійно з’їла канапки, дбайливо приготовані для неї хатньою робітницею, яка закінчувала свою роботу за кілька хвилин до приходу Христини, випила кави і перейшла прибирати на другий поверх, де були розташовані спальня, бібліотека, кабінет, більярдна, дві кімнати для гостей і три ванних.