Фрау Мюллер не налаштована платити більше - Сняданко Наталка В. - Страница 53

Але щойно поверталася мати, усе мінялося. Якщо Христина раптом хворіла і її замість садочка завозили до бабці, то це вже була зовсім інша бабця. Вона невпинно нарікала на тата з мамою, постійно сварила за щось Христину, готувала страви, які онука ненавиділа, і постійно ходила сумна й роздратована.

Але в присутності матері вона ні за що б не зізналася, що тішиться частим поїздкам невістки. Навпаки, вона при кожній нагоді дорікала тій за недбале ставлення до сім’ї і вважала, що без її, бабчиної, допомоги вони ніколи б не впоралися навіть із найпростішими речами.

— Привіт, сонечко, я страшенно втомився, мама сьогодні була якась особливо недобра. Не вип’єш зі мною пива? — запитав він з порогу, повернувшись після бабчиних уродин.

— Ні, — коротко відповіла мама.

— А чому? — щиро здивувався батько.

— Твоя мати сьогодні в присутності Христини обізвала мене й образила ні за що, а ти, замість вступитися за мене, залишився з нею, і тобі байдуже, як я себе після цього почуваю.

— Слухай, ну ти ж у мене розумниця, ну як можна так неадекватно реагувати. Ти ж знаєш мою маму. Це старша жінка, не варто сприймати її всерйоз. Вона просто самотня й намагається привернути до себе увагу. Знаєш, чого мені вартувало заспокоїти її?

— А ти знаєш, чого мені вартує щоразу після таких сцен заспокоїтися? Ти хоч раз подумав при цьому про мене? Про те, що це ми з тобою — подружжя, а не ти з твоєю мамою. Іноді в мене складається враження, що я вам просто заважаю.

— Слухайте, ви мене вже просто дістали обидві! — не витримав батько, у якого під час розмов із бабцею зазвичай закінчувався запас терпцю й удома він уже дозволяв собі не стримуватися й бути відвертим. — Вона мене звинувачує, що я тільки тебе слухаю, ти — що я слухаю тільки її. Вона мене називає підкаблучником, ти — маминим синком. Та я, здається, покажу вам обом. Задрали!

Після цієї сцени батьки довго не розмовляли між собою. І відтоді мама справді більше не бувала у бабці, а її поведінка щодо батька змінилася кардинально. Із незалежної, упевненої в собі, ініціативної і сповненої розуміння до всіх батькових недоліків і слабкостей вона перетворилася на пасивну, заглиблену в себе й маломовну істоту, яка могла не промовити ні слова протягом кількох днів підряд і якій усе було байдуже.

Але якщо раніше батько часто дорікав матері за надмірну домінантність і говорив, що йому було б легше брати на себе більшу відповідальність і приймати рішення самостійно, якби мати так не тиснула на нього й дала йому більшу свободу дій, то тепер, коли його свобода дій стала необмеженою, приймати самостійні рішення йому стало ще важче. Він довго вагався, не знаючи, що обрати або що запропонувати, і врешті-решт, замість схилитися до якогось конкретного рішення, упадав у таку ж апатію, як і мати, або ставав надмірно агресивним. Здавалося, його колишня поступливість і надмірна м’якість у стосунках із іншими з віком переростають в агресію. Поступатися в усьому він більше не хотів, а домовлятися, пропонувати й домінувати просто не вмів. А якщо йому і вдавалося прийняти якесь рішення, то, реалізовуючи його, він відчував постійну потребу, аби його хвалили, захоплювалися тим, як вірно він усе передбачив, зробив, запланував. І варто йому було лишень запідозрити найменшу нотку критики, він миттєво ображався і його охоплював черговий напад люті.

Що більшою ставали материні апатія й сум, то частішими й безпричиннішими були батькові напади люті. Якась тонка й ледь відчутна рівновага, на якій трималися стосунки цих двох, раптом порушилася, й стосунки захиталися, ніби кладка через річку, що спирається на камінь посередині, і якщо втратить центр рівноваги, то так і не може зупинитися, перехиляючись то в один, то в інший бік. Кожному з них бракувало в іншому водночас і рішучості, і, навпаки, ніжності та поступливості, тож вони все більше заплутувалися, чого саме й у який момент сподіваються кожен від себе та одне від одного. Незмінними були лише сварки, які завжди проходили за налагодженим раз і назавжди сценарієм, ніби спроби взяти штурмом обложене місто, — заздалегідь приречені на невдачу, але необхідні для поступового підточення сил, ослаблення, наближення кінця. Мати звинувачувала батька в недостатній рішучості, але водночас і в агресивності, він її — у безініціативності й надмірному тиску. І кожен із них розумів, що насправді так не буває, що слід визначитись і вимагати чогось одного, а найкраще — узагалі нічого не вимагати, просто спробувати навчитися сприймати одне одного такими, якими вони ставали протягом усіх прожитих розчарувань, взаємних образ, недотриманих обіцянок і безсонних ночей після сварок.

Іноді Христині здавалося, що саме відчуття безвиході, яке охоплювало їх усіх під час чергової сварки без причини, як і згустки безпорадного суму, поволі накопичувалися в материних грудях і перетворилися на ту саму пухлину, яку їй забракло сили усунути.

Після смерті матері бабця відразу ж запропонувала синові з онукою перебратися в її просторий будинок за містом і продати власну квартиру. Але батько чомусь не поспішав цього робити. Чи то чоловіче єство в ньому раптом прокинулося, чи то просто не хотілося займатися переїздом. Він, за своєю звичкою, не відмовляв бабці, а лише відкладав здійснення плану на невизначене майбутнє.

Тоді бабця вирішила взятися за справу самостійно, найняла маклера й почала намагатися продати батькову квартиру. Батько знову не протестував відкрито, але щоразу, коли приходили зацікавлені, спершу називав непомірно високу ціну, а потім перераховував усі можливі недоліки квартири, включно з тим, що панельні будинки взагалі не розраховані на довший термін експлуатації, ніж сорок років, тож, за його підрахунками, цій квартирі недовго залишилося й не надто є сенс її продавати.

Продати квартиру бабця так і не встигла. Не минуло й року після маминої смерті, як у бабці також знайшли рак. У неоперабельній стадії.

Поховавши матір, батько продав особняк і власну квартиру в панельному будинку і купив два помешкання в центрі. В одному вони з Христиною жили, друге здавали квартирантам. Він став більше пити й зовсім не цікавився життям доньки. Іноді вони не розмовляли цілими тижнями.

Часом, коли Христина приходила до батька зі своїми проблемами, що траплялося все рідше й рідше, він уважно слухав її, дивився на неї своїми яскраво-голубими очима й замість поради просто знизував плечима. І Христина згадувала, як дратувалася в схожі моменти мама, як горбилася, ніби від удару в спину, схиляла плечі й понуро брела геть. А батько лише дивився їй услід.

Христина завжди була старанною ученицею та слухняною дівчинкою. Аж коли їй виповнилося вісімнадцять, у неї почався запізнілий юнацький бунт. Вона обрізала косу, зробила татуювання на правому плечі й стала солісткою панківського гурту. Викладачі спеціалізованої музичної школи, де вона вчилася, заламували руки, викликали батька, благали вплинути на доньку. Але він лише звично знизував плечима й казав як завжди:

— Ну що я можу зробити? Вона однаково мене не послухає.

Христина почала курити траву, завела кількох дорослих коханців і ще кількох коханців-однолітків, зробила перший аборт. Потім вступила до консерваторії — й усе різко завершилося. Вона знову запустила довге волосся, почала вбиратися в спідниці до п’ят і намагалася вивести татуювання. У консерваторії вона була зразковою студенткою, і батькові не раз натякали, що якби він поговорив із завкафедрою, то доньку могли б залишити в аспірантурі, узяти до оркестру, відправити на стажування за кордон. Але батько не ходив говорити із завідувачем кафедрою, і Христина просто закінчила консерваторію з відзнакою, а потім пішла працювати до музичної школи, бо там звільнилося місце й закохана в батька всемогутня секретарка директора вибила це місце для Христини.