Колекція пристрастей - Сняданко Наталка В. - Страница 13

13

б) сходити в перукарню, вибілити волосся перигідроллю і зробити свіжу хімічну завивку з тим, щоб вдома накрутити її на бігуді, змочені у пиві (можна зробити зачіску і в перукарні, але це дорожче, тому невідомо, який саме ефект справить на чоловіка);

в) натерти обличчя шкірками від огірків, змити і намастити тональним кремом, який зверху старанно припудрити. При цьому бажано, аби колір крему не сильно відрізнявся від відтінка пудри;

г) старанно обвести контур ока чорним олівцем, густо нафарбувати вії тушшю, а повіки, – тінями.

д) намалювати губи червоною або рожево-перламутровою помадою.

е) вискубати брови, волосинки над верхньою губою і на підборідді;

є) зробити манікюр;

ж) можна позичити у сусідки мереживний пеньюар, корсет або і шиньйон, який теж потрібно вибілити у перигідролі і накрутити на змочені в пиві бігуді;

з) вчасно повідомити чоловіка, що старалися вона саме для нього, і що вечері сьогодні не буде, бо приготувати її вона не встигла.

Досягнувши своєї мети, кожна з цих двох типів середньостатистичної українки отримає своє: одна народить чоловікові дітей і виховуватиме їх на радість Отто Вайнінгерові, не в стані своїм обмеженим розумом навіть усвідомити всю свою обмеженість. Інша досягне “власної насолоди”, якщо, звичайно, не перейматиметься в цей момент тим, аби в пориві пристрасті не пом’яти зачіски, не розмазати макіяж, не подерти мереживний пеньюар. Ну а яка українка тим би ся не переймала?

Я вже не кажу, чого вартуватиме їм обидвом відмити обличчя від подвійного шару крему, пудри, олівця і туші, а волосся від засохлого на пиві лаку, якщо чоловік повернеться додому після 9-ї вечора, коли воду в кранах вже відключать.

“Якщо все це щастя”, – подумала я, дочитавши книгу “Стать і характер”, — “то чи варто аж так прагнути стати щасливою?” Коли це питання виникло у мене вперше, я чомусь згадала про датського хлопця на ім’я Гамлет, який мучиться над подібною, тільки по-чоловічому більш глибокодумною і філософською дилемою вже протягом кількох століть на сценах країн всього світу, і наскільки мені відомо, досі не знайшов достойної відповіді. І це при тому, що він все ж таки принц, а не український філолог. Що тоді за нас казати?

Пристрасті по-німецьки. Маріо.

Клеа, П“єр, Жеральдін і маленька кухня. Ризиковане рішення або як потрапити до Баден–Бадена?

Одного зимового дня, зазирнувши до поштової скриньки, я не знайшла там конверт, заадресований на моє ім“я. Зворотня адреса була мені незнайомою:

Familie de Laporte

76593 Gernsbach

BRD

У конверті був лист, написаний незрозумілою мені мовою. Я показала листа знайомій, що навчалася на німецькій філології.

– До тебе пише сім“я банківського службовця, який працює в Баден-Бадені, має дружину-домогосподарку і трьох дітей. Старшу дівчинку звати Клеа, їй 7 років, вона ходить до школи. Молодші, П“єр і Жеральдін,– дворічні близнята. Сім“я запрошує тебе до себе на 1 рік допомагати матері доглядати за дітьми. Вони обіцяють забезпечити тебе житлом, харчуванням і кишеньковими грошима сумою 400 DM на місяць. Ти отримаєш медичне страхування і можливість відвідувати курси німецької. У твоєму розпорядженні буде кімната, ванна, і невеличка кухня. Десь за тиждень вони передзвонять, щоб довідатися, чи згідна ти приїхати.

– Так не буває навіть у романах,– сказала б на моєму місці кожна нормальна людина.

– Так не буває навіть у романах, – сказала я.

Мох батьки були значно менш лаконічними, і після невдалих спроб переконати мене логічно, почали погрожувати:

а) не пустити мене нікуди взагалі; б) не пустити мене нікуди аж до закінчення мною університету; в) не пустити мене нікуди, поки я не вийду заміж; г) вдатися до тілесних покарань; д) вдатися до самогубства; ж) спалити не лише мій закордонний паспорт, свої закордонні паспорти, а і паспорт моєї бабці. Оскільки закордонного в бабці не було, очевидно, батьки мали на увазі звичайний, де вказується місце прописки, кількість дітей, сімейний статус і герб вже не існуючої держави. Активну участь у акції протесту проти моєї нерозсудливості взяло і керівництво факультету української філології. Замісник декана з питань студентської успішності двічі викликав мого батька до себе в кабінет і, якщо вірити секретарці, розмова їхня щоразу набирала дуже неприємного для мого батька характеру. Навіть, можна сказати, дещо образливого. “Шановний Михайле Івановичу, – починав після довгої незручної мовчанки замісник декана з питань студентської успішності. – Шановний пане Підобідку, Підобідко,– плутався він, від розгубленості вагаючись, яку саме форму кличного відмінка обрати, коли йдеться про таку пікантну справу. – Так от, шановний батьку однієї із наших студенток, – брав себе в руки член університетської адміністрації і переходив до суті справи, – Я, звичайно, все можу зрозуміти. Ми живемо, на жаль, у дуже скрутний і непростий час. Дійсність довкола нас жорстока і нещадна. Кожному доводиться вести щоденну і нелегку боротьбу за виживання. Всі ми знаємо, як це проблематично. Як проблематично взагалі все. Вже не кажучи про науку, здобуття вищої освіти, чи утримання власної сім`ї. Багато людей зараз опиняються викиненими на вулицю, залишеними без найменших засобів до існування. Можна зрозуміти їх стан, як і те, що вони вдаються до будь-яких засобів аби вижити. Але шановний пане Підобідку, Підобідко, шановний батьку однієї із студенток нашого вузу, хіба ж можна наважитися на таке? Продавати в найми власну дитину… Я не розумію Вас, шановний добродію”. Після цього знову запала тривала і незручна для обох співрозмовників мовчанка, врезультаті якої мій батько вийшов, ні, майже вибіг із кабінету замісника декана, густо почервонівши, важко дихаючи, голосно гримнувши важкими університетськими дверима. І у кожного, хто бачив його в цей момент, мимоволі з“явилося бажання ступитися з дороги. З“явилося, тобто, не зникло воно і в мене. Тому незабаром я запхнула свою велику сіру валізу до “коферрауму” великого німецького автобуса, ще не знаючи ні того, що означає це таємниче слово, ні того, що автобус цей здається таким великим, чистим і зручним максимум до часу перетину українсько-польського кордону, ні того, хто зустріне мене на іншому кінці маршруту, якщо, мене, звичайно, взагалі хоч хтось зустріне. Батьки і друзі, котрі прийшли мене відпроваджувати, робили це так, що здавалося, ніби рік насправді все ще 1937, причиною моєї подорожі є все що завгодно, окрім власного бажання, а напрямок, – не південно-західний, а зовсім навпаки. Бабця радила мені «взять побільше теплих носочків», пошити просторий білий халат із старого простирадла, «шоб ходить за дітьми», і «учиться буть терплячой і послушной, бо ж у хазяїна жить – не мед». Мама намагалася нагодувати на рік наперед, бо «там можуть і не дати», потай плакала, худла і дивилася на мене повними смутку докорів очима. Тато купив чотиритомник «Злочини нацистів на Україні» і поклав мені на письмовий стіл. Цей апокаліптичний настрій передався навіть нашому псові, він перейшов спати до моєї кімнати і жалібно попискував, супроводжуючи мене у всіх пересуваннях по квартирі, навіть до туалету. Можливо, я і не прийняла б рішення їхати, якби до цього поставилися інакше. Але відчувати себе в центрі загальної уваги було дуже приємно, кому ж не хочеться робити вчинків, котрі створюють довкола тебе такий героїчний ореол. Нехай навіть і з дещо цвинтарним присмаком. Отож, я тихцем виклала з валізи п“ять із десяти дбайливо сплетених бабцею пар шкарпеток, відмовилася взяти в дорогу слоїчок домашнього повидла, мотивуючи це тим, що «не пропустять на митниці», зазирнула до шкільного атласу, і залишилася цілком задоволеною місцезнаходженням Баден-Бадена, що розташований всього за 10 км від непозначеного на шкільній карті Гернсбаха (про останнє розповідалося у тому ж таки листі), близькістю французького кордону, перетинати котрий мені дозволяла новенька шенгінська віза у закордонному паспорті, і турбувалася лише тим, як, точніше яку саме спільну мову мені вдасться знайти з майбутніми працедавцями. і на що саме вистачатиме моїх кишенькових 400 DM. Вже аж перед самим від“їздом мені вдалося роздобути, а точніше позичити у товаришки російсько-німецький розмовник, з якого я навчилася: «Заген зі мір бітте», «во канн іх фінден» і «дер, ді, дас», чого за браком часу повинно було вистачити для встановлення першого контакту. Аби полегшити процес подальшого спілкування, я запакувала до валізи ще «німецько-укранський-українсько-німецький словник» темно-брунатного кольору і доволі солідного розміру, та заспокоювала себе тим, що прізвище Де Ляпорте явно свідчить про романське походження родини, тож не виключений варіант, що опановані мною в школі початкові знання іспанської можуть виявитися доречними.