Острови Халдеї - Джонс Діана Вінн - Страница 41

- Здрастуй, - сказав він м’яким голосом, що міг задушити ваші надії.

Але вже не на нього я дивилась. На скелястій підлозі біля нього лежало малесеньке телятко, настільки жорстко зв’язане та пов’язане у пучки, що мені важко було навіть виявити, як воно виглядає. Широкі, гірчичного кольору стрічки з водоростей стелилися поперек його виснаженої спини, але, все ж таки були видимі, крізь сплетіння темної магії, що прив’язувала теля до підлоги, його маленькі сині крила.

Воно дивилося на мене, і я могла бачити у його очах жагу до смерті. Я подумала: Будь-ласка, ти не повинен цього робити. Тоді я побачила щось навіть жахливіше у цьому погляді. Телятко знало, що наскільки б воно не страждало, воно не могло померти, і я здогадалася, що це крихітне безпомічне створіння було Великим Хранителем Сходу, синьокрилим биком. Як він опинився у такому стані?

Тепер чоловік посміхався. Він був одягнений у чудові пурпурові шати та на кожному пальці рук мав по діамантовому персню. Щодо його шиї, на ній було навішано достатньо золота, щоб викликати заздрість у Іварового брата, Донала.

- Дивіться, що заніс сюди вітер, - сказав він, так само м’яко, і я зрозуміла, що це він надсилав вітер, щоб вбити нас. Нудотна енергія, що просочувалася з його смокчучої присутності лякала мене. Він був могутній. У мене була підозра, що вітер, якого він начаклував, був лише дитячою забавкою для нього. Я ніколи в своєму житті не зустрічала настільки могутнього чаклуна.

- Але ми вже раніше зустрічалися, Ейлін, - сказав він так, ніби читав мої думки. – На Скаррі, під час твоєї та твоєї тітки наради з Верховним Королем Фарланом. Пам’ятаєш? У замку твого кузена Короля Кеніга.

Я похитала головою. Яким чином він міг бути на тій зустрічі? Я знала усіх у кімнаті. Окрім, звичайно ж, свити Верховного короля, за його кріслом. Пізніше, один з його свити дав нам гаманець, що виявився наповненим камінням.

- Хто ви, - запитала я. Я була здивована наскільки рішуче це прозвучало. Не вийшов назовні переляк, що трусив мене всередині.

- Я Вальдо, - відповів він. – Регент Вальдо.

Позаду мене з’явився звук поспішаючих кроків і Ого увійшов у величезну кімнату.

- Ти в порядку? – стривожено запитав він.

Я сказала швидко, щоб попередити його:

- Регент Вальдо, це слуга Принца Івара, Ого.

                    Глава 15.

Вальдо розповів нам усе, що ми би хотіли дізнатися. Він розказував так докорінно, що ми знали – у нього немає наміру залишити нас у живих достатньо довго, щоб встигнути розповісти про це ще комусь. Весь час, поки він розповідав, теля тремтіло від холоду – або від того, про що я подумала спочатку.

- Розумієте, мої любі, - сказав він так, ніби розповідав маленьким діточкам казку на ніч, - ми, бідні древні Логранці повинні були припинити війни Халдейських Островів проти нас. Ми були небезпечно близькі до поразки. Я звернувся до нашого великого захисника, Володаря Сходу, синьокрилого бика, і, після недовгого переконування, він погодився, що ми маємо зробити бар’єр, щоб тримати вас подалі.

- І що ж то було за переконування? – запитала я.

- Ну, ми сказали йому правду, - невинно сказав Вальдо. – Ми, Логранці, програвали війну, тому що інші три Хранителі Заходу, Півдня та Півночі допомагали Скарру, Берніці та Галлісу у боротьбі.

- У цьому немає й краплини правди, - сказала я. Ого легесенько штовхнув мене ліктем, ніби кажучи: “обережно, не треба сердити Вальдо”, але я не могла стриматися: мені було шкода теля і я продовжила, - Щоб переконати хранителя зробити такі речі, треба було вжити збочену магію.

Він зробив вигляд, що шокований.

- Ейлін, дитино! Як ти можеш казати таке? Я чув про тебе: підозріла аж до нахабства. – Він майже впіймав мене, майже відволік на думки про те, від кого він чув це, і чи слід мені заперечувати. Але із таким могутнім чаклуном я мала зосереджуватися щосекунди, якщо ми й далі хотіли вибратися живими.

Тоді Ого тягнув розмову далі:

- А король також погодився поставити бар’єр? – різко запитав він.

Вальдо гостро глянув.

- Король програвав війну.

- Ви маєте на увазі, що ви програвали війну, навмисно? – запитала я.

Це була лише здогадка, але я могла сказати, що була права, з того, як Вальдо мотнув, прикрашений коштовностями, палець у мій бік та сказав:

- Яка злісна думка, Ейлін! Зрадити мого власного брата? Ні, війна знищувала Логру і король благав мене допомогти. Як його лояльного брата, - він зробив паузу, щоб посміхнутися мені усмішкою, від якої у вас на тиждень пропало би бажання їсти, а потім вів далі, - Я закінчив війну, установивши бар’єр. Але, на жаль, король захворів, і був вбитий горем від втрати сина настільки, щоб правити розумно. – Він зітхнув – справді огидне зітхання, яке він навіть не спробував зробити щирим – і додав, - Неохоче, я мусив втрутитися та зайняти посаду.

Рот Ого став тією прямою лінією, як у ті миті, коли він стримує слова та почуття.

Я сказала:

- Ви також мали бути засмучені. Ви – дядько його сина. Ви відповідали за нього, коли він залишився там, на Скаррі, так?

- Жахлива трагедія! – Вальдо торкався мого питання ніби змащеної води. – Король сказав, що ми повинні встановити бар’єр лише як останній засіб і він відіслав мене на Скарр, провести останні переговори щодо миру. До мого вічного жалю, я взяв маленького принца із собою, як знак доброї волі.

Клянуся, Вальдо майже мружився, коли казав це, і на мене обрушилося усвідомлення того, що він залишив Ого на Скаррі обмірковано. Залишення його за бар’єром назавжди, було частиною плану Вальдо щодо знищення батька Ого, короля, і отримання Логри. Не дивно, що Люселла попереджала нас, що Вальдо не повинен з’ясувати, що Ого тут. Ого був законним спадкоємцем. Вальдо скоріше вб’є його ніж віддасть Логру, або те, що для нього цінне.

Вальдо знову огидно зітхнув.

- Такий впертий хлопчик! Він втік від мене якраз, коли Халдейці відкинули мої пропозиції щодо миру, от я і загубив його. Я був змушений встановити бар’єр і залишити його там. – Він сумовито знизав плечима. - Що ще я міг зробити?

- Ви чаклун, - сказала я. – Ви не могли впоратися із простим заклинанням пошуку? Воно б знайшло його за мить. – На це Ого ледь посміхнувся, що мене потішило. Він виглядав таким похмурим.

Вальдо сумовито похитав головою.

- Отакої, Ейлін! Ти починаєш звучати як твоя Тітка Бек. Самі лише різкі слова.

- Добре! – сказала я. Але думка про Тітоньку Бек краяла моє серце. Вона набагато краще ніж я, знала що робити із цим чоловіком. Я не сміла питати що він зробив із нею та іншими, страхаючись його відповіді. Він посміхнувся. Я ненавиділа його манеру посміхатися - ніби він випробовує вас. Він настільки перелякав мене, що я не могла думати правильно, і я змусила себе заспокоїтися. Я думала про запах моря, який я відчувала і про водорості, які огортали теля, і жахлива думка прийшла до мене. – Як ви зробили бар’єр? – запитала я. – Вам була б потрібна велика сила. Ви зробили його за допомогою сили синьокрилого теля?

Вальдо заплескав в долоні.

- Розумниця Ейлін! – Він удав, що аплодує мені. – Саме це я і зробив. Він погодився стати бар’єром, що зробило його непроникним. Навіть більше, він погодився залишатися бар’єром допоки я не надішлю йому звістку про те, що війна закінчилася і Логра захищена від атак Халдейців та їх хранителів. Ми думали, що це займе лише десь тиждень, але час йшов. Життя було гарним. Народ був на моєму боці. Так чи інакше, вони чомусь вирішили, що Халдейці узяли малого принца Хьюго у заручники, а тоді встановили бар’єр. - Він знизав плечима і його золоті намиста задзвеніли. – Навіщо щось змінювати?

Моє серце боліло через біднесенького теля. Я уявила його похованого під горами води, тримаючого велику стіну, бранця його власного угоди із Вальдо.