Орлі, син Орлика - Литовченко Тимур Иванович - Страница 34

Даріуш зміряв француза вбивчим поглядом від маківки до п'ят і процідив крізь зуби:

– Особисто я маю намір йти уперед, доки ноги рухатимуться.

– Ви божевільний!..

– Побачимо, де Брусі, невдовзі побачимо.

І розвернувшись спиною до сонця, окраєць якого вже виринув з-за небокраю, персіянин рушив до чергового пагорка.

І що ж?! Усе сталося, немов у казці: години через три, коли навколишній світ скидався швидше на передпокій пекла, ніж на грішну землю, з вершини чергового пагорка їхнім стомленим очам відкрилося безмежне, до самого небокраю медово-золотаве дзеркало, що відбивало безжальні сліпучі промені денного світила. Не втримавши емоцій, француз відчайдушно заволав і мало не кинувся уперед, проте Даріуш утримав його, схопивши за плече:

– Агов, де Брусі, не так хутко, прошу!

– Либонь, ви сказилися?! – обурився той.

– А раптом це лише міраж?..

Француз так і завмер, а персіянин поплескав його по плечу заспокійливо й мовив:

– Ну, що ви, що ви, месьє! Не треба одразу ж впадати у відчай.

– А якщо то справді не море, а-а-а?..

– Ну, то підемо й подивимося. Тільки от бігти не треба: адже якщо це справді вода, ми біля неї чудово відпочинемо. Якщо ж то лише мара – ви ризикуєте безцільно розтринькати решту сил, дуже необхідних для подальшого шляху.

Проте все скінчилося добре: через півтори години вони, як були в одежі, так і шубовснули у теплу, немовби парне молоко, воду.

– Тільки не пийте у жодному разі, – суворо попередив француза Даріуш. – Спрагу тим не втамуєте, тільки гірше собі зробите.

Де Брусі зневажливо позирнув на супутника, потім відвернувся й занурився у море з головою.

Звісно, спрага продовжувала мучити їх, причому дедалі відчутніше. Та все ж тепер подорожувати стало трохи легше: адже час від часу можна було намочити одяг. А після полудня далеко попереду на узбережжі вималювалися контури бідної рибальської хижки…

Лише декілька срібних монет знадобилося, щоб їх не тільки нагодували-напоїли досхочу, але й доправили на облізлому човнику до самого Мантаня.

– Можливо, не треба ризикувати? – обережно спитав де Брусі, тільки-но вони ступили на кам'яні плити набережної. – Завдяки вам ми не помірялися силами з місцевими розбійниками, потім милістю Божою не підсмажилися у пустелі, а тепер…

Не сказавши на той закид жодного слова, Даріуш рішуче мотнув головою і пірнув у лабіринт вузеньких міських вуличок. Французу тільки й залишалося йти слідом. Потрібний будинок знайшли доволі швидко, проте буквально на порозі де Брусі знов зупинив супутника і спробував відмовити від явного безумства.

– У разі чого стаємо спина до спини, – холодно мовив персіянин.

– Так, звісно! Але ж…

– Ви так мріяли помірятися силами з розбійниками, а тут раптом злякалися смерті? Не пізнаю вас, месьє відчайдух.

– А якщо тут засідка?..

Проте попереджати було вже пізно: Даріуш декілька разів грюкнув у двері. Близько хвилини було тихо, потім всередині будинку пролунали одинокі кроки. Двері відчинилися, й за порогом француз побачив смаглявого підлітка, худорлявого і довготелесого.

– Добридень, Кемалю, – чемно привітався персіянин. – Твоя пані вдома? Як вона почувається – краще чи ні?..

Не сказавши ані слова, підліток лише рукою махнув: мовляв, заходьте. І пішов у глиб будинку. Даріуш попрямував за ним. Де Брусі трохи потупцював на порозі, але, згадавши про свій обов'язок, увійшов також. Тільки шпагу з піхов про всяк випадок витягнув…

Здається, окрім них трьох, більш нікого в будинку не було. Кроки зловісно відлунювали від голих стін.

– Де пані Лейла, Кемалю? – наполегливо повторив персіянин. Проте підліток мовчки вів їх у глиб будинку.

– Де твоя пані? Де решта челядників?

Кемаль не відповідав.

Нарешті вони опинилися в одній із внутрішніх кімнат, освітлених трьома смолоскипами – адже жодного віконця тут не було. Тільки стіл і чотири стільці посередині.

– Що за таємничість така, можеш нарешті пояснити?! – розсердився Даріуш. Замість відповіді підліток мовчки вказав на запечатаного рожевим воском листа, що одиноко лежав на столі. Персіянин узяв його, зламав печатку, розгорнув і прочитав наступне послання, написане турецькою:

ЛЮБИЙ МІЙ ГРИГОРІЮ,

ОСТАННЄ КОХАННЯ МОГО ЗМУЧЕНОГО СЕРЦЯ!

Це останній у моєму житті лист до тебе – адже жити мені лишилося вже недовго…

Все попливло перед очима. Пальці мимоволі випустили аркуш, що з тихим шелестінням упав на стіл.

– Що сталося, месьє Даріуш?

Занепокоєний де Брусі зробив лише пару кроків до нього, проте уявний персіянин загородив собою листа і водночас суворо звернувся до Кемаля:

– Ти скажеш нарешті бодай щось чи й надалі мовчатимеш?!

– Усе, що моя пані хотіла сказати, – все написано там…

Це були перші слова, вимовлені підлітком. Француз завмер на місці, переводячи насторожений погляд з нього на свого супутника. Уявний персіянин підібрав розпечатаного листа і, відчуваючи, як невидима крижана рука дедалі міцніше стискає серце, що шалено калатало у грудях, відновив читання:

ЛЮБИЙ МІЙ ГРИГОРІЮ,

ОСТАННЄ КОХАННЯ МОГО ЗМУЧЕНОГО СЕРЦЯ!

Це останній у моєму житті лист до тебе – адже жити мені лишилося вже недовго. Тож: мушу одразу визнати свою величезну провину перед тобою, коханий.

Вибач, проте одинокій беззахисній удовиці важко вижити у цьому неправедному світі, тож я змушена була зробити те, що зробила: мене підкупив резидент російської корони Неплюєв, щоб я шпигувала за тобою. Інакше мені не жити, сказав він.

Не знаю, чом Неплюєв так люто ненавидить тебе, не знаю, яке зло ти йому заподіяв. Знаю лише одне-єдине: він – безжальний резидент потужної імперії, ти – його лютий ворог, можливо, навіть найлютіший у світі. А от я – лише слабка жінка, яка опинилася перед вибором: або померти у жорстоких муках і приректи на смерть усіх моїх близьких – або взяти запропоноване золото, заманити тебе у пастку й віддати твоїм ворогам на поталу.

Спочатку я злякалася – тож: молю тебе, коханий: вибач мені таку прикру слабкість! Я взяла золото й обіцяла зробити все саме так, як накаже Неплюєв. Але потім жорстоко розкаялася у неправедному виборі, тому лишається одне-єдине: жорстока смерть. У Стамбулі зараз шаленіє чума. Мій дім вона, на щастя, оминула стороною, проте я вже роздобула сорочку щойно померлого від безжальної хвороби й сьогодні надягну її. Я все вирішила, мій коханий, – адже ніяк не можу вибачити собі, що піддалася на умовляння твого кревного ворога. Сподіваюся лише, що ти колись-то пробачиш непутящу свою Лейлу.

Отже, не шукай мене у Мантані: я навмисно заманила тебе сюди. Адже Неплюєву відомо, що ти припливеш до Стамбула морем із Смірни. Хоча сам пан резидент полишив місто, рятуючись від пошесті, його люди чатують у порту, перевіряючи кожен смірнинський корабель. Але ж не мантаньський! Тож: сподіваюся, ти без жодних перешкод допливеш сюди й виконаєш те, що тобі належить виконати й за що тебе, мабуть, ненавидить смертельно Неплюєв. Останні мої молитви до Великого Аллаха будуть не про те, щоб він помилував у вічності зрадницьку мою душу, а про кохання мого змученого серця. Про тебе, мій безроздільно коханий, – щоб ти дістався із Смірни до Мантаня без жодних перешкод, а також: щоб доплив живим і неушкодженим з Мантаня до Стамбула.

Тільки як опинишся тут, у жодному разі не заходь, будь ласка, до мого стамбульського будинку: ймовірно, тут усі будуть мертвими. Умантаньському ж будинку тебе зустрічатиме Кемаль – ти знаєш цього хлопця, він по-собачому відданий своїй господині, тож: нехай надалі служить тобі. Решта служників, сподіваюся, повмирає від чуми разом зі мною – отже, ніхто не зможе виказати тебе лютому твоєму ворогу Неплюєву або ж його підступним прислужникам.