Орлі, син Орлика - Литовченко Тимур Иванович - Страница 46

Звісно, настільки безглуздо, по-дурному втрапити у пастку!.. До якої сам же й кинувся: ото треба було податися за тією клятою церковною випискою!!! Хіба не прожив би він без французького дворянства?! Обходився ж без того раніше! Тепер от має халепу…

Та навіть не це було найгіршим. Слова отця Гаврила про те, що і він сам, і його шляхетний батько, гетьман у вигнанні Пилип Орлик, і всі козаки-вигнанці сприймаються співвітчизниками як жива (поки що жива!..) легенда, що дедалі більше набирає обрисів примари, тоді як окупанти-московити натомість стають дедалі реальнішими, а отже, ріднішими (так!., саме так!..) – оце відчуття і позбавляло Григорія найменшого бажання опиратися.

До того ж, у пам'яті спливли торішні переговори у Стамбулі. «Навряд чи під ваші стяги збереться бодай сотня шабель на всьому просторі від Стокгольма до Парижа», – глузував тоді Ваган-паша. І здається, він таки мав рацію, хоч як би Григорій заперечував очевидне.

А якщо навіть самі емігранти не вірять у скору свою перемогу?.. Якщо все так і є – який сенс у подальшій боротьбі?! Примара ніколи не переможе реального ворога. Краще вже стирчати на палі або тіпатися на гаку, заведеному під ребро… або згнити живцем у сирих петербурзьких казематах чи замерзнути на смерть у сибірських снігах…

Так – нехай легенда помре…

А у який спосіб це відбуватиметься – та яка, зрештою, різниця?!

Смерть огидна у будь-якому випадку, а от перемога!..

Так, перемога козаків, тріумф його батька – саме це і є примарна химера. Нехай же сонце, що сходить високо над Московщиною, остаточно висушить її!

Очевидно, так тому і судилося бути…

На тому неборака й задрімав.

– Е-е-ей!..

Гетьманич прокинувся від того, що хтось торсав його за плече.

– Ей, прокиньтеся!..

Григорій смикнувся, проте до його вуст одразу ж притиснулася долоня, і невідомий видихнув над самісіньким вухом:

– Тш-ш-ш-ш!.. Анічичирк!..

Наступної миті легесенько рипнуло залізо, що різало мотузку, і Григорій з полегшенням відчув, що його руки нарешті звільнилися від пут.

– Тікайте.

Ряднина шатра була трохи відхилена, і у мерехтливому сяйві майже згаслого вогнища гетьманич побачив, що над ним схилився… молоденький візник! Он воно як, виявляється!..

– Тікайте мерщій! – прошепотів занепокоєний парубок, побачивши, що звільнений бранець, здається, зовсім не поспішає.

Григорій визирнув з-під шатра, оцінив ситуацію. Геть усі конвоїри зі старшиною включно розтягнулися довкола вогнища і спали. Сидячи давав хропака і вартовий. Не спали лише вони удвох – гетьманич і візник. Здається, все склалося на його користь: безкраї простори нічного степу до його послуг…

Проте Григорій не звик діяти наосліп, не з'ясувавши достеменно ситуацію. До того ж, раптом це – чергова пастка…

Тому він жестами наказав візникові закрити вхід до шатра, посунутися якнайближче і прошепотів:

– Навіщо тобі така халепа, парубче?

– Бо хочу звільнити вас, невже незрозуміло?!

Так, дурне запитання – надто очевидна й відповідь. Треба позбавитися нав'язливих думок…

Гетьманич щосили потер скроні й мовив:

– За те, що ти звільнив мене, москалики з тебе шкуру спустять, хіба не розумієш того?

– Розумію, ну то й що?!

– Навіщо тобі ризикувати заради мене?

– Бо хочу, щоб ви втекли й дісталися туди, куди мали дістатися!

– Куди це, цікаво б дізнатися?

– На Запорозьку Січ, куди ж іще!..

Це було сказано настільки палко і щиро, що Григорій мимоволі розгубився. Цікаво, дуже цікаво…

– А що, парубче, невже московити перехоплюють усіх, хто прямує на Січ?

– Ні, не всіх, звісно. Бо я й сам хотів би туди потрапити.

О-о-о, це ще цікавіше!..

– Кого ж тоді перехоплюють?

– Тільки небезпечних бунтарів, які підбурюватимуть запорожців до повстання.

– То я і є небезпечний бунтар?..

– Природно!

– Це ти від москалів дізнався?

– Та ні, сам допетрав… Їхній старшина просто показав солдатикам ваш портрет і гримнув: мовляв, очей з вас не спускати, бо лихо буде!

– Тільки й того!..

– А хіба ж замало?..

Григорій не відповів, оцінюючи почуте. Якщо старшина москалів знає не більше, ніж повідомив солдатикам, то це… майже нічого! А отже…

Зрозумівши його мовчання якось по-своєму, парубок вирішив підкріпити свої розумування наступним чином:

– Якби ви не були небезпечним бунтівником, вас не розшукував би сам пан комендант.

– Який ще комендант?

– Пан генерал Кейт.[44]

– Що-о-о?! Генерал Джеймс Кейт?!

– Так, він.

– Отже, ми до Кейта їдемо?

– Природно.

Якби не побоювання перебудити весь табір, Григорій би просто розреготався! Щиро, весело й гучно!

Кейт!.. Генерал Джеймс Кейт!..

Для нього (причому саме для нього і йому подібних!..) гетьманич мав аж надто вагомий аргумент, крити який не було чим. Варто лише продемонструвати Кейту та йому подібним один-єдиний предмет, схований у потаємній кишеньці на паску, і грізний пан комендант не тільки не зазіхатиме на життя і свободу Григорія Орлика, але й забезпечить безперешкодний проїзд до кордону. Навіть ліпше, ніж московитський кухар із Сорочинського ярмарку…

«Господи, Боже Всесильний, щиро дякую Тобі, що не дозволив рабу Твоєму Григорію казати і вчиняти зайве протягом минулого дня! І що дав мені бути тихим і сумирним», – подумав бранець. А вголос лише ліниво мовив:

– Ну, що ж, парубче… Якщо мене везуть до пана коменданта, то нехай везуть.

– Тобто?!

– Нехай буде, як буде.

– А-а-а…

– Не хвилюйся за мене, парубче, все гаразд. Я у повній безпеці.

– Ви певні?

– Більш того, про мою повну безпеку подбає особисто пан комендант. Отже, все і справді гаразд.

– А може, вам все ж таки краще утекти, доки не пізно?

– Щоб москалики погналися за мною, немовби хорти за зайцем?! Е-е-ет, таке вигадаєш!

– Але все ж таки…

– Хлопче, не заперечуй, будь ласка: ти і без того зробив для мого порятунку усе можливе, а далі… Далі побачиш уранці – обіцяю!

– А як же Січ?!

– Січ?..

Григорій спробував пильніше придивитися до візника, проте марно: заважала майже суцільна темрява під шатром.

– Що знаєш ти про Запорозьку Січ і козаків такого, що постійно заводиш мову про те? – замислено пробурмотів гетьманич.

– Дещо більше, ніж ви уявляєте.

Настільки зухвалої відповіді годі було й очікувати від прислужника московитів… нехай він і наважився звільнити полоненого бунтівника! Мабуть, парубок і сам зрозумів це, оскільки поквапився пояснити:

– Ви не дивіться на моє нинішнє становище. Адже насправді я не селюк… просто так склалося, що втік з дому. Бо до того часу…

– А чому втік?

– Матуся померла, а жити з мачухою… Ні-ні, краще вже безбатченком поневірятися, ніж її примхи терпіти.

– Мати померла, кажеш?

Григорій сумно зітхнув, адже сам нещодавно пережив аналогічну втрату. Візник же вів далі:

– От від покійної матусі я й почув про козаків чимало.

– Від матері? – гетьманич мимоволі здивувався. А від подальших пояснень у нього волосся стало дибки:

– Від неї, так – адже матуся зі своїм батьком… з моїм дідусем Семеном, тобто, декілька років жили на еміграції у Бендерах, а потім у Швеції – аж у самому Стокгольмі.

Покійна матір парубка, який за віком цілком годиться йому в сини!.. Жінка, яка разом з батьком Семеном декілька років жила на еміграції спочатку в Бендерах, потім у Стокгольмі!..

Невже вона?!

Господи Боже, на все воля Твоя!..

– А-а-а… як її звали? – нарешті вичавив із себе Григорій.

– Софією.

– А-а-а…

– А діда – Семеном Півтораком, – мовив парубок. – Він теж помер.

Бідолашний гетьманич щосили зціпив зуби і навіть подих затамував, аби жодним звуком не виказати власних почуттів.

– А ви що, знали їх?..

– Ні, – різко видихнув Григорій. І одразу спіймав себе на тому, що відповів занадто швидко і категорично, а це видається надто підозрілим на тлі попередніх пауз! Візник і справді щось запідозрив, бо запитав:

44

Джеймс Кейт у ті роки був комендантом російського війська в Україні (див. Хронологічну таблицю).