Гордість і упередженість - Остин Джейн - Страница 59

Певний час містер Дарсі провів із містером Гардінером, котрий разом з працівниками маєтку займався риболовлею, і полишив його тільки тоді, коли дізнався, що Елізабет та місіс Гардінер збиралися зробити того ранку візит Джорджіані. Тільки-но він з'явився, Елізабет мудро вирішила бути цілковито невимушеною та стриманою. Це було дуже правильне, але дуже важко виконуване рішення, тому що вона пересвідчилася: до них двох була прикута увага всього товариства, і жодне око не проминуло спостерігати за його поведінкою після того, як він увійшов до кімнати. Ні на чиєму обличчі уважна допитливість не відобразилася так сильно, як на обличчі міс Бінглі, незважаючи на широкі посмішки, котрі з'являлися на ньому щоразу, коли вона з ким-небудь розмовляла. Вона ще не втратила голову від ревнощів і аж ніяк не полишила надії здобути містера Дарсі. При появі брата міс Дарсі почала докладати величезних зусиль, аби приймати жвавішу участь у розмовах; Елізабет пересвідчилася, що йому дуже хотілося, щоб вона та його сестра краще познайомились, і тому всіляко заохочував останню до розмов. Це теж не пройшло повз увагу міс Бінглі: вона розсердилась і нерозважливо скористалася першою ж можливістю поблажливо-зверхньо вставити в розмову таке запитання:

— Скажіть-но, міс Елізо, — а що, Н-ський полк уже полишив Меритон? Для вашої родини це, напевно, стало тяжким ударом.

У присутності Дарсі вона не наважилася згадати ім'я Вікхема, та Елізабет одразу ж збагнула, що саме його мала на думці міс Бінглі; пов'язані з ним спогади на якусь мить засмутили її, але вона швидко взяла себе в руки, щоб дати відсіч такому злостивому наскоку, і не забарилася з відповіддю, мовленою досить спокійним тоном. Коли Елізабет говорила, то мимоволі помітила, що обличчя містера Дарсі вмить почервоніло, а сестра його не могла підвести очей від несподіваного сум'яття. Знала б міс Бінглі, якої неприємності вона завдала в ту мить об'єктові своїх устремлінь, то нізащо б не наважилася на таке зауваження; та їй просто хотілося збити з пантелику Елізабет, нагадавши про чоловіка, до котрого, як їй здавалося, та була небайдужою; їй хотілося змусити її виявити свою нерозважливість, аби Дарсі подумав про неї зле, і, можливо, нагадати останньому про глупства та недоладності, характерні для стосунків між певними представницями їхньої родини та військовиками Н-ського полку. Ясно було, що міс Бінглі нічогісінько не знала про ту втечу з Вікхемом, яку задумувала міс Дарсі. Ця таємниця оберігалася з усією можливою ретельністю, і жодна жива душа, крім Елізабет, про неї не дізналась. Особливо ретельно містер Дарсі приховував це від сестер містера Бінглі, бо — як колись здавалося Елізабет — сподівався, що вони будуть родичками його сестри. Свого часу такий план у містера Дарсі, напевне, був; і якщо він безпосередньо і не спонукав його розбити стосунки між містером Бінглі та старшою міс Беннет, то все одно якось спричинився до його жвавої зацікавленості долею свого друга.

Однак зважена поведінка Елізабет невдовзі вгамувала його емоції; а оскільки роздратована та розчарована міс Бінглі до теми Вікхема наближатися не наважилася, то з часом Джорджіана теж опанувала себе, хоча й недостатньо добре для того, щоб підтримувати розмову. Її брат, із поглядом якого Елізабет боялася зустрічатися, навряд чи пригадував у цей момент про її обізнаність із цією історією, тому та ж сама обставина, котра, здавалося б, мала змусити його відвернути від неї свої думки, навпаки — спричинилася до того, що він іще більше зосередив на ній свою доброзичливу увагу.

Після вищезазначеного запитання та відповіді на нього цей візит тривав недовго, а коли містер Дарсі проводжав їх до карети, то тут уже міс Бінглі нарешті дала волю своїй критиці, гудячи характер Елізабет, її поведінку та її вбрання. Але Джорджіана не стала її підтримувати. Для гарного ставлення до Елізабет їй було достатньо рекомендації, яку дав її брат: хіба ж він міг помилятись у своїх судженнях про людей? А вирази, в яких він висловлювався про Елізабет, не залишили Джорджіані жодної можливості думати про неї інакше, ніж як про дівчину красиву і привітну. Коли Дарсі повернувся до зали, то міс Бінглі не могла не повторити йому частину того, що вона говорила його сестрі.

— Як погано виглядала Еліза Беннет сьогодні вранці, містере Дарсі! — вигукнула вона. — Я ще не бачила, щоби хтось так мінявся в гіршу сторону, як вона після цієї зими. Вона так засмагла, стала якоюсь вульгарною! Ми з Луїзою зійшлися на тому, що ніколи б її не впізнали.

Такий відгук містеру Дарсі явно не сподобався, та він обмежився стриманою відповіддю, зазначивши, що не помітив у ній якихось змін, окрім досить сильної засмаги — що зовсім не є якоюсь дивиною, коли люди багато подорожують улітку.

— А я зі свого боку, — ніяк не могла заспокоїтися міс Бінглі, — мушу зазначити, що ніколи не вбачала в ній ніякої краси. Її обличчя є надто вузьким, колір його — якийсь тьмяний, а риси — зовсім не вродливі. Її носу бракує чіткості — лінії його невиразні. Зуби — більш-менш гарні, але не більше. Що ж до очей, котрі декотрим здалися такими прекрасними, то я не вбачаю в них нічого особливого. Вони мають уїдливий та непривітний вираз, і він мені не подобається; увесь її вигляд — це відразлива, позбавлена смаку самовпевненість.

Якою б переконаною міс Бінглі не була стосовно симпатії містера Дарсі до Елізабет, усе одно це не було найкращим способом сподобатися йому самій; але люди розгнівані рідко коли бувають розважливими; тож коли вона нарешті побачила, що він почувається явно некомфортно, то вирішила, що її слова мали успіх. Однак Дарсі вперто продовжував мовчати, тому вона, вирішивши будь-що змусити його заговорити, продовжила:

— Пам'ятаю, коли ми вперше зустрілися з нею у Гертфордширі, то були вкрай здивовані, що всі вважали її там красунею. Я добре пам'ятаю, як колись увечері, після їхнього обіднього візиту до Недерфілда, ви сказали: «Вона — і красуня?! Та це все одно, що назвати її матір розумницею та дотепницею». Але потім ви, здається, стали про неї кращої думки і свого часу вважали її досить вродливою.

— Так, — відповів Дарсі, більше не бажаючи стримуватись. — Але я думав так лише на самому початку нашого знайомства, бо вже багато місяців вважаю її однією з найвродливіших серед тих жінок, яких я знаю.

Сказавши це, він вийшов, залишивши міс Бінглі можливість утішатися думкою, що своєю настирливістю вона зашкодила тільки самій собі.

По дорозі додому місіс Гардінер та Елізабет обговорювали все, що відбулося під час візиту, але не те, що цікавило їх найбільше. Вони в подробицях розібрали поведінку та зовнішній вигляд усіх, кого вони бачили, за винятком лише тієї людини, яка більше за інших володіла їхньою увагою. Вони говорили про його сестру, його друзів, про його будинок, про фрукти, що подали до столу, — про все, крім нього самого. Тож Елізабет страшенно кортіло дізнатися, що про нього думає місіс Гардінер, а місіс Гардінер страшенно кортіло, щоб її племінниця першою почала розмову на цю тему.

Розділ XLVI

Елізабет була дуже розчарована, коли, прибувши до Лембтона, не знайшла там листа від Джейн; це розчарування виникало щоранку, але на третій день їхнього там перебування її доріканням був покладений край (і звинуваченням на адресу сестри також), бо нарешті від останньої прийшли аж два листи відразу, причому на одному з них стояла позначка, що спочатку його було надіслано кудись не туди. Елізабет це не здивувало, бо адресу Джейн написала дуже нерозбірливо.

Листи принесли якраз тоді, коли вони збиралися піти на прогулянку; тож її дядечко та тітонька пішли гуляти самі, а Елізабет зоставили одну, щоб та могла спокійно насолодитись їхнім прочитанням. Спочатку треба було прочитати листа, що помандрував за невірною адресою; його було написано п'ять днів тому. На початку листа йшлося про всі їхні дріб'язкові справи та про зустрічі, а також про типові провінційні новини, та друга частина, датована днем пізніше, була явно написана у стані збудження і містила відомості набагато важливіші. Ось про що в ній ішлося: