Полковник Данило Нечай. У 2 чч. Частина 1 - Радзикевич Юліан - Страница 20

— То правда — згодився Байбуза. Люди Коморовського, розбиті, будуть розсівати вістки, що їх розбили не партії, а роз’їзди головної армії Хмельницького.

Красносельський похитав головою.

— Той про все пам'ятає!

— Де козак, що привіз листа? — спитав Байбуза. А коли молодий козак увійшов:

— Де тепер полковник Нечай?

— Я його зустрів за Корсунем, у Гороховій Діброві. В лісах кошем стоїть. Мали там сьогодні роботу, бо гетьмани роз’їзд на Білу Церкву вислали.

— Був бій?

— Так. Як я прибув, саме ділили здобич і перев'язували рани.

— А польський роз'їзд?

— Казали, що ні один із нього не втік.

— Що про гетьмана Хмельницького говорять?

— Молодий Потоцький, кажуть, згинув на Жовтих Водах. Разом із цілим військом.

Байбуза глянув на Красносельського й Маковського.

— То цікаве, панове, що такі вістки звичайно прилітають скоро, ніби з вітром. Від кількох днів ми про це чуємо, але нічого певного не знаємо.

— Будемо знати, аж Хмельницький напише. — Потім, повертаючись до козака, запитав ізнову:

— Люди до полковника сходяться?

— Сила-силенна. Як вода пливе сіромашня: з-під Корсуня, Білої Церкви, Трахтемирова, навіть із того боку Дніпра.

— Де ж польські війська? — спитав Байбуза Красносельського.

— Відступають. Досі йшли поволі. Стояли кілька днів у Черкасах. Як дізналися про погром біля Жовтих Вод, рушили вже квапно. Вчора перейшли через Мошни на Сахнівку. Дорогу мали тяжку. Три болотнисті ріки, піски, погані шляхи, ліси. Тепер застрягли на переправі через Рось. Гетьманам уже спішно. Мабуть, побачили вже, що впали, як риба в невід, але іншої дороги нема. Роз'їзди пропадають, мости валяться, люди розсипаються. Ще одна-єдина надія — князь Ярема.

Байбуза підвівся, втягнув повітря у груди, розправив руки, глянув довкола.

Дніпро шумів, переливався красками до вечірньої зорі. Багряний був, аж темний. Комиші, кущі, бузина темнішали. На небі спалахнули зорі.

Спливала ніч.

Кривенко наскочив на Коморовського ще тієї самої ночі. Люди Коморовського пішли в розтіч і тільки в кількадесять коней зміг старий полковник чудом, як сам думав, переправитися через Дніпро, щоб привезти Яремі грізні вісті. Не знав він і не догадувався, що порон був приготований для нього. Не знав і не догадувався, що коли б не виразний приказ Нечая, не було б для нього ні чуда, ні рятунку.

Нечай, вислухавши звіту Кривенка, всміхнувся.

— Гаразд! Кілька днів ми маємо спокою, а за кілька днів багато дечого може пригодитись.

І вислав післанця до Красносельського, щоб залишив стежі уздовж Дніпра, а сам із рештою людей прибував до нього, бо коронні війська наближаються.

Твою шаблю, вашмосте!

Травнева ніч кінчилася. Дерева, чагарники, кущі звільна виринали з сутінків. Легкий серпанок мряки з мочарів при загаченій річці обплітав дерева, землю, густими звоями клався в тісних балках і гущавинах.

Небо яснішало. Хмаринки на сході почали гратися барвами: ставали бурі, потім фіялкові, потім багряніли, аж під кінець залились пурпурою.

Нараз розбуджене та сполохане птаство підняло крик. Бо ось до тихої балки стали з’їздити густими рядами вершники. Панцерна зброя, тяжкі розкішні коні. У рядах пісні та сміхи. Їхали справно, безпечно, в почутті своєї сили.

Коли з’їхали на дно балки, ряди, змішані крутим з’їздом униз, вирівнялись і рушили далі. Йшов цілий панцерний полк. Напереді полковник на буйному оґирі. Дорога стала знову підноситись угору серед густих дерев, вивертів, кущів, пнів та каменюк і пішла стрімко наверх.

Нараз. . . . що це? Край дороги на закруті, на поваленому дереві показалася постать.

Командир панцерного полку стягнув поводами коня, глянув управо, в ліво. Нікого більше. Мовчав ліс, мовчала балка. Полковник рушив конем. За ним старшина.

— Козак! — півголосом промовив один із прибічних старшин. За хвилину побачили, що справді на поваленому дереві сидів молодий козак при багатій зброї і ніби не помічав відділу, що наближався до нього.

— Хто ти? — гостро запитав польський полковник, під’їхавши конем близько до козака.

Козак підвів голову і, наче дивуючись, відказав:

— Ов! Відколи це панцерні реґіменти висилається на звичайні роз'їзди? Невже у їх милостей гетьманів нема на це козаків, волохів або драгунів?

— Хто ти? Ще раз питаю! — закричав поляк, аж відгомін пішов лісом. — Хто ти?

Козак піднявся на ввесь ріст і сперся на головку шаблі.

— Я полковник Нечай. А тепер, пане Бігановський, — твою шаблю!

І витягнув руку.

— Що?? — аж захлинувся полковник Бігановський. Нечай підніс голос.

— Ви оточені, панове. З усіх боків. Якщо не здастеся, ні один звідси живий не вийде. Складайте отже зброю. Живо!

— Беріть його! — крикнув Бігановський і попер конем просто на Нечая.

Але в Нечаєвій руці грізне дуло пістоля направилось у груди коня. Блиснув огонь, кінь піднявся високо передніми ногами й нагло повалився з їздцем на землю.

В тій же хвилині, зараз за вистрілом Нечаєвого пістоля, задимилась ціла лінія поблизьких кущів і дерева стряслися від мушкетної сальви. Крики і стогони розляглися серед збитої лави їздців. Десятками панцерні повалились на землю. Тратували їх сполошені коні, що рвались до втечі.

Бігановський із трудом видістався з-під забитого коня. Вояки не знали, що робити. На крутій дорозі, що стрімко пнялась угору, оборона була неможлива.

Аж ось із-за повалених дерев вийшов знову Нечай із шаблею в руці.

Бігановський підвівся з землі. Нечай безстрашно підійшов до нього та сказав коротко:

— Твою шаблю, вашмосте!

— Не буде цього — скричав Бігановський. — По ваших черевах переїдемо, а не здамося! Вперед! — закричав і обернувся до своїх людей. — Впе... — й не докінчив.

Став, наче вкопаний у землю.

Бо ось перед собою побачив образ, що й у сні йому не міг приснитися. Саме там, де гурт його панцерних райтарів був найбільший, райтари позсідали з коней і стали скидати на купу всю свою зброю.

Нечай, сміючись, показав рукою:

— Ось бачиш, пане Бігановський! Не ти, то вони рішили.

Бігановському жили виступили на шиї. Хвилину вагався. Нечай думав уже, що він сам один кинеться на нього та на близькі окопи. Але він витягнув шаблю, подержав у руці, підніс до уст, поцілував і кинув під ноги козакові.

Крута Балка

Красносельський чвалом вертався з роз'їзду.

— Вже йдуть! — кликнув, зіскакуючи перед Нечаєм із коня. — Входять у ліс.

— Як ідуть?

— Табором. Вісім рядів возів із кожного боку. Спереду гармати. Певно, й позаду, тільки ми не могли бачити. Коні в середині. Спішене військо все при возах. Нечай глянув по старшинах, що були при ньому.

— Цікавий, як вони таким ладом через ліс підуть.

— Порядок попсується — відізвався Байбуза. Але гетьмани вважають, що ліс безпечний, бо Бігановський дав би був знати.

Під'їхав Маковський.

— Козак із листом до тебе, полковнику. Від гетьмана.

“Польські гетьмани рішили на раді відступати — писав Хмельницький. — Як ви там добрі засіки поробили, не перепустіть їх, на Бога, доки не наспіємо. Як їх затримаєте, то те військо пропало. Посилаю Кривоноса на підмогу."

Нечай звернувся до післанця:

— Де ж полковник Кривоніс?

— Я виїхав уперед, а полк рушив за мною.

Нечай глянув докрути себе і його груди наповнилися гордістю. Ще тиждень тому він був безпомічний, зв'язаний, у полоні. Сьогодні під його рукою вже сила! Самих драгунів Красносельського й Байбузи поверх шістсот. А скільки охочого люду! — Ніхто не знав певного числа, але було, коли не більше, в п'ятеро стільки. І все при зброї. Пороху доволі й куль. Кілька малих фальконетів, що їх іще в Мошнах захопив, наладованих тепер сіканим оловом, готових було нести смерть і знищення. А ввесь виряд панцерного полку Бігановського! А коні! Багато досвідчених вояків, велика поміч від Красносельського! Байбуза теж не хтобудь. Ні. Туди поляки не посунуться! До того ще прийде Кривоніс... Пропало те військо! — думав, пригадуючи собі лист гетьмана Хмельницького.