Полковник Данило Нечай. У 2 чч. Частина 1 - Радзикевич Юліан - Страница 23

— Кажи.

— Олешича.

Нечай зірвався на рівні ноги.

— Олешича. Пана Олешича із Загір’я?

— Молодшого. Сина.

Нечай повів рукою по волоссі. Далекий спогад прилинув, ніби перший подув весни. Перед очима Нечая виринув образ старого дворища.

Просторий, тихий дім. Кам’яні сходи до нього. Старезні липи. Довкола великий огород. Пасіка, сад, липовий мед, сосновий ліс аж до самої брами. Піскові дороги, запах живиці, мала, лінива річка на леваді. Давні роки, щасливі хвилини. Тихі люди й тиха сторона. Сріблистий сміх Христі... Боже святий, коли це було? Роки проминули вже. Ще перед походом до Франції. Що з ними? Що з Христею? Вона вже десь виросла, велика. Тоді ще пустунка була, підліток. Може вже й заміж вийшла? — подумав — і чомусь стало йому прикро на саму думку про це.

— Дрозде! — Нечай хвилинку продумував. — Де Діденко?

— Він десь у винницькім полку.

— Богуна? Гаразд. Давай, з’їмо щось і поїдемо. Або ні. Їдьмо вже.

Богуна не застали на квартирі. Дрозд пішов по Діденка, а Нечай ждав на них у квартирі Богуна. З Богуном в’язало його довге побратимство, побратимство зброї, що так часто в’яже людей більше, як родинні зв’язки. Багато походів вони відбули разом. Крім того саме завдяки йому, Богунові, він пізнав родину Олешичів і заприязнився з нею. Богун доводився родичем Олешичеві і з ним заїхав був раз Нечай до Загір’я. Потім відвідував не раз цей старий гостинний дім. Заїжджав туди, як до близької рідні. Воєнні походи, пригоди, далекі країни, здавалося, затерли пам'ять про Загір’я та його мешканців. Але тепер одна вістка, що молодий Олешич у татарському полоні, відновило в Нечая спогад, що завжди був йому дорогий.

— Христя! Боже святий, та ж вона вже десь доросла дівчина.

Нечай чув її голос, її сміх.

Дрозд привів Діденка, що, видно, був недалеко Богунової квартири. Діденко, був це старий козарлюга, з довгим сивим вусом, бундючно закрученим аж за вуха, з великим вірлиним носом і гордим поглядом старого запоріжця.

Він теж приятелював із Нечаєм і раз був із ним у домі Олешичів. Нечай довго не бачив Діденка, тому щиро зрадів тепер, побачивши. У старого козака аж сльози стали в очах.

— Роки ми не бачилися, Даниле. Але що тобі роки, коли ти ще молодий. Гей! Гей! Що то за радість була для мене, коли твоє ім’я було на устах усього нашого війська! Вір мені, що коли б це був не ти, а я сам, не радів би більше і не був би більше гордий. Але ось мені вже здоров'я не дописує. Не те вже, Даниле, що було. Не те! Казала мені стара Мелашка — ти її знаєш, вона то хвороби зашіптує — що все має свій кінець.

— Що, Охріме? Хворіти задумав?

— Ніби й не хворий — Діденко відкашляв — але здоров’я немає. Бігти, — вже не побіжу, йти — тяжкувато; у грудях щось сидить і ніби за серце стискає. От, старість надходить та й усе.

— Але під Корсунем іще двох ляхів скинув із коней, мов снопи — почувся голос від дверей. Появився в них козак високий, дужий, чорноволосий, чорновусий. Був це полковник Богун.

— Не говори так, Охріме, бо бачиш, що й у мене вже срібні нитки біля вух показуються. Не той старий, хто старий але той, хто почувається старим.

— Ти, Іване, ще геть молодий, хоч уже й полковник. Адже ти й небагато старший від Данила. А Данила я на руках носив. Але годі! Ти, Даниле, хотів знати про пана Олешича.

— Олешича? — спитав здивований Богун.

— Олешич. Молодий Олешич — Нечай звернувся до Богуна — в татарському коші. Полонений.

— Адам?

— Адам. Ось я хочу його відтам видобути.

— Вибачай, Даниле, але це мої свояки і це — мій обов'язок. Тільки я з Тугай-беєм трохи стерся перед корсунською справою, а він любить пам'ятати.

Нечай здійняв із пальця дорогоцінний перстінь.

— Охріме, їдь із Дроздом до коша і знайди свого мурзу. Дай йому оцей перстень. Жид у Києві давав мені за нього тисячу червінців. Як привезеш мені Олешича, дістанеш іще п'ятсот червінців. Знаю, що за одного шляхтича вони хочуть до тисячі червінців. Не кажи, що я його беру, або Богун, бо піднесуть ціну. Вони гірш від жидів. То твій власний інтерес. Або найкраще, припровадь цього мурзу до мене.

— Так буде найліпше — притакнув Богун. — Ідіть і справтеся як слід. Ти вже снідав, Даниле?

— Ні. Радо щось з'їв би.

— То добре. З'їмо обидва й поговоримо.

Богун закликав джуру і за хвилину молода, усміхнена молодиця принесла вареників, сира, молока, хліба, масла тощо. Чистою скатертю застелила скриню, що була біля вікна, поставила все те, і так само усміхаючись, відійшла.

— Ти, Іване, завжди знаєш де стати на квартирі.

Богун засміявся, але не сказав нічого. Обидва були голодні і їли завзято. Коли заспокоїли перший голод, Нечай спитав:

— Що з Олешичами? Знаєш?

— Тепер не знаю. Був там іще минулої осени. Вони ж мої свояки, як знаєш. Питали про тебе.

— А Христя?

— Виросла. — Богун засміявся. — Не впізнав би ти її тепер, Даниле. Не та вже пустунка, що колись була. Де, де!

— Гарна, як була?

— Тепер? Де, де, Даниле! Краса. З'їжджали там різні зблизька і здалека. Пани, і шляхта, і козаки. Але мені здається, що вона на когось жде. Тітка Євгенія журилася, скаржилась, що не знає, що з нею.

— З Христею ти не балакав?

— Як же ні? Тішилася мною цілий день (я там тільки один день був усього). Були ми разом, ходили по саду, по лісі і вона раз-у-раз згадувала тебе. Тут ти те зробив, там знову таке. На шиї носить коралі, бо вони від тебе. Навчилася стріляти з пістолів, бо ти їх їй дав. А як Забуський приїхав і став хвалитися, що на шаблю ще ніхто його не переміг, то просто спитала: “Але з Данилом Нечаєм ви ще не мірялися, правда?” Забуський, як то він завжди понурий, що й не знаєш, що в ньому сидить, тільки — як чув я — почервонів із досади і відповів, що, може, ще прийде час, що ви обидва поміряєтеся. Потім скоро від'їхав. Але тепер я боюся, щоб їм там кривди якої не було, Боже борони. Кривоніс із своєю черню вже вирушив, а від його людей усього можна сподіватись. І татари вже розбрилися. Всякі загони тепер потворяться, бо коронних військ уже немає. Поляки також будуть мотатися. Не дай, Боже, якого нещастя.

— Коби ми тільки вже найскорше рушили в поле! — заговорив Нечай, перестаючи їсти. — Чого нам власне тут чекати? Чого гетьман хоче?

Богун відповів щойно по хвилині.

— Гетьман іще сам не очунявся. Він — людина, що любить порядок. Хоче йти наміченим шляхом. Але тут він той шлях, який собі сам намітив, відразу перескочив і тепер знайшовся на бездоріжжі. Він хотів пактувати, а тепер пактувати нема з ким. Торгуватись теж немає з ким. Він же тепер сам, єдиний пан і самодержець. А він до цього ще не привик, не зжився ще з цим. Кожному треба б було на те часу, навіть Хмельницькому.

— За той час Польща збере нові сили...

— Але й ми. Ми з цих людей, що до нас прийшли, або прийдуть, зробимо військо і тоді...

— Тоді буде, що Бог дасть.

Нечай замовк, бо думками повернувся знову до Загір'я, до старого дому Олешичів, до Христі. Одначе якось несподівано між ним та образом золотої Христі, виринала понура зловісна тінь.

Нагло Нечай зрозумів те, що досі було йому неясне.

— Ага! Забуський. Він!..

Вже добре після полудня, як Нечай кінчив розділювати здобуті коні по сотнях, повернувся Дрозд із Діденком і Адамом Олешичем. Дрозд заметушився біля Олешича, що прийшов обдертий, брудний, виснажений голодом. За той час Діденко розповідав Нечаєві, як вони полагодили в татарському коші:

— Ти знаєш, полковнику, що татар із нами було мало. Коли ж вони дістали всіх полонених, то там тепер на одного татарина припадає кілька ляхів. Їх там тьма-тьменна. Ціле оболоння, — яке воно широке, — люди й люди. То ходять, то лежать, то сидять цілими громадами. Ніхто не сподівався такої кількости полонених, то ж із харчами там дуже круто. Купують там ляхи харчі то в татар, то в міщан, як іще мають за що, бо обдерті всі, трохи не голі. Але те все — то крапля в морі. Татари збираються на Крим чим швидше, бо бранці добрі тільки живі. За вмерлого не заплатить ніхто ні шага.