Полковник Данило Нечай. У 2 чч. Частина 1 - Радзикевич Юліан - Страница 38

Князь сидів на лавці біля дерев’яної дзвіниці. Коли побачив воєводу, піднісся та, всміхаючись тонкими устами, промовив:

— Ваша милість саме в час прийшов. Тепер почнеться головна розправа з ворохобниками.

Воєвода Тишкевич нараз зрозумів, що це все значить. Він чув про жорстокість князя Яреми і тепер мав це побачити на власні очі.

Привели перед князя хлопчину, може дванадцятилітнього, що пручався в руках посіпак. Князь глянув на нього і, підсміхаючись, промовив одне слово:

— Очі!

Вмить посіпаки вхопили хлопця. Коли розжарений прут зближався до очей хлопчини, воєвода Тишкевич заплющив очі. Чув тільки сичання розжареного заліза в живому тілі і розпачливий крик хлопця. Не відкриваючи очей, воєвода рукою натрапив на стіну дзвіниці й оперся на неї цілим тілом, бо світ йому почав крутитися і під серцем стало нудно й млосно. Почув голос князя якийсь далекий, приглушений:

— Очі!

І знову той жахливий зойк і знову це шкварчання розпаленого заліза в тілі, і крик юрби, і туман перед очима. Якісь великі кола стали ходити перед зором воєводи щораз швидше, швидше, а потім усе закрив туман і він не знав, що з ним діється.

Князь і козак

Князь Вишневецький ходив по квартирі та гриз нігті. Відіпнята шабля висіла на поруччі стільця. Його довге, тонке волосся було в неладі. Його очі, ніби витиснені з очних ям, були великі, блискучі. Він рідко кліпав повіками, здавалося навіть, що вони закороткі, щоб закрити очі, тому й погляд його робив дивно немиле враження. Голову носив високо, тому, хоч малого росту, видавався вищий, як був у дійсності.

Його медикус саме залишив його і він ждав на пажа, щоб налагодив йому купіль. Уже перед кількома тижнями він завважив, що виразки на його чолі і шиї стали помітно зменшуватися і бліднути і це не занедбав його медикус приписати в користь ліків, які він подавав. Але зате в носі щось було недобре; дихати носом ставало тяжко, гидкий запах став ще гірший і сам ніс немов змінював форму. Також його піднебіння було опухле й болюче.

Князь не був у доброму настрою. Жадоба помсти привела його з Литви сюди і він думав, що вишуканими масовими тортурами, в яких любувався, зуміє втихомирити бурю, що шаленіла довкруги.

Патер Цєцішовський тихо, але невпинно й послідовно, підсичував його й так надмірно жорстоку вдачу, бо й справді жорстокістю він перевищував усе, що колинебудь і сам бачив. Сьогодні зранку, тут таки в Райгородку, сто сімдесят і п’ять рук, уложених в один стіс, налічили його посіпаки після закінчення екзекуції. Вже самі його люди, хоч вони були вибранцями князя, почали негодувати і князь про це знав. Із ним був його невідступний єзуїт, ксьондз Цєцішовський, що мав око всюди на всіх і на все.

Князь вірив, що пострахом погасить пожежу, що помстою заспокоїть себе після всіх утрат, яких сам він зазнав. Тим часом ніщо не вказувало на це. Навпаки. В околицях, через які проходив, пожежа загорілась з найбільшою силою й жорстокістю. Полонне впало і стільки крови там полилося, як ніде досі. Воєвода Тишкевич — згадав далі князь — нарікає, що він йому його людей мордує. Хто — мовляв — буде робити, як мої піддані вигинуть або стануть каліками? Сам воєвода вдає хворого і до нього не приходить.

Чим глибше князь призадумувався, тим гірший ставав його настрій. Наостанку не міг утерпіти. Не чекаючи на купіль, узяв шаблю під пахву, ногою копнув двері і вийшов на столочене кіньми подвір’я плебанії, де стояв квартирою. На подвір’ї вздовж плотів, при возах, стояли осідлані коні. Скрізь товпилися вояки, джури, куховари, слуги. Скрізь був гамір, рух, але видно було, що всі тут стримувалися від криків і сварок тощо.

Кривавий князь був пострахом для всіх.

— Коня мені! — кликнув князь до офіцера, що вибіг йому назустріч.

Джура привів два коні, а службовий офіцер поскочив притримати княже стремено.

— Васць їдеш зо мною! — кинув князь приказ офіцерові і, не оглядаючись, чи за ним їдуть, рушив конем за браму. В’їхав у вуличку, на якій іще склилося на поверхні болото після останнього дощу, і тільки тоді поглянув на службового офіцера.

— Де пан воєвода Тишкевич стоїть?

— Я вашу княжу милість запроваджу.

В’їхали на інше подвір'я, також завалене возами, тісне від коней і людей. Але тут метушня і гамір були куди більші, як біля княжої квартири.

— Іди васць до пана воєводи й скажи, що я хочу з ним бачитися.

Сидячи на коні та чекаючи на поворот офіцера, князь приглядався до всього і його тонкі уста ніби застигли в широкій усмішці.

Вернувся службовий офіцер із словами:

— Пан воєвода просить вашу княжу світлість увійти.

Розмова з воєводою була коротка. Тишкевич лежав у ліжку, скаржився на біль у серці, намовляв князя залишити боротьбу з повстанськими ватагами та рушати на захід. Князь слухав, рідко відзиваючись, запитав воєводу про здоров’я, накінець піднісся із стільця, стиснув воєводі руку, запевняючи, що він також уже рішився покинути терен, захоплений повстанням та рушити на захід.

Але коли приїхав на свою квартиру, застав там перед домом гурт офіцерів, які чекали на нього.

Між ними побачив Забуського.

— А де Бавер, Забуський?

— Нема його вже між живими, ваша княжа милосте!

— Кажи!

— Бавер згинув на палі, ваша княжа милосте. Райтарія вся перебита. Не знаю, чи один залишився в живих.

Князь поволі зсунувся з коня і став перед Забуським. Але що Забуський більш, як головою, був вищий від нього, а Ярема не любив підносити до когонебудь голову, підійшов до східців на ґанку, став на них і кинув погляд на Забуського й на присутніх старшин.

— А ти, Забуський? Як ти врятувався?

Степовому отаманові кров ударила в обличчя, бо в голосі князя відчув недовір'я.

— Я радше розкажу вашій милості все за порядком. Згідно з інструкцією вашої княжої милости, ми їхали, щоб забрати з-під Бару княжни Збаразькі. Але на дорозі біля Загір'я вичікував на нас Нечай.

— Хто? Нечай?

— Нечай. Райтарія була в добрім ординку і ми відступили на Брище. Я радив поспішати і не їхати на Брище, тільки лісами, бо ці сторони добре знаю. Я знав, що зранку нас там обскочать. Але Бавер надто дбав про коні й думав, що в день він безпечний та що буде могти переїхати по черевах кожного козацького відділу. Тоді я взяв своїх людей і полоненого та пустився в ліси бічними малими доріжками. Там я чекав аж до досвіту. Зранку прийшло.

— Що?

— Нечай оточив його з трьох боків і вирубав увесь полк до ноги.

— Гм! Гм! Ми чули, що Бар упав. Місто, чи замок?

— І місто і замок. Уся ґвардія королевича вигинула. Ніхто не втік.

— Також Нечаєве діло?

— Так.

— То певно він тепер злучився з Кривоносом?

— І я так думаю, ваша княжа милосте. Його відділи взяли Немирів.

— Немирів упав? Коли?

— Попередньої ночі. Знаю точно. Драгунія вашої княжої милости боронилася до останку. Але накінець козаки ввірвалися до міста. Про це розповідали мені самі повстанці.

— Хто? — І знову нотка підзорливости забриніла в голосі князя й болючим відгомоном відбилась в душі Забуського.

— Ми взяли двох ранених під Немировом і, заки повісили їх на гілляці, примусили їх розказати все про Немирів.

Князь зимними, жорстокими очима вдивлявся в Забуського.

— Забуський, а правду ти кажеш?

Але й у Забуського збудилася також лють звірюки. Шапку насунув на голову. З очей посипались іскри.

— Князю! Я кинув Січ-матір і все, що там мав, не на те, щоб тобі тут байки говорити. Хочеш — вір, не хочеш — ні!

З тим повернувся й відійшов. Остовпіли офіцери й застигли, очікуючи грому. Але грому не було. Князь лише підсміхнувся широко, очі заграли недобрим блиском. Обернувся й почав сходами підійматися вгору. Але гамір на подвір'ї здержав його і він оглянувся. Побачив, як двох райтарів вело його драгуна в подертому, скривавленому, червоному колеті. Князь, який знав більшість із своїх людей, пізнав вахмістра із корогви Ястршембського.