Полковник Данило Нечай. У 2 чч. Частина 1 - Радзикевич Юліан - Страница 56

Приїхали комісари. Самі великі люди: воєвода Кисіль, князь Четвертинський, двоюрідний Кисіля, новгород-сіверський хорунжий, львівський підкоморій М`ясковський, брацлавський підчашій Зєлінський, — то з ними й говорити не хотів. До Києва їх не впустив. Знаєш, що після смерти пана Тишкевича пан Кисіль дістав київське воєвідство. А той його до його власного міста не впустив! Службу їх усіх розігнав, і тільки по довгих торгах згодився говорити з ними. Післав їх до Переяслава щоб там на нього чекали! Видно, йому Бог mentem perturbavit, тому зрадникові.

— Думаєш, вашмосць, що буде щось із комісії? — спитався Забуський, свій понурий погляд звертаючи на кінці своїх чобіт.

— Нічого не буде, бо нічого не може бути. Хмельницький на жадні обітниці не піде. Васць знає, що він мені сказав? Раз при меду звернувся до мене, а повно полковників було з нами — наче запримітивши мене, бо досі мене немов не бачив: "Так, пане Смяровський, — сказав — не той я вже чоловік, що був тоді, як пан краківський гонив мене по Диких Полях, не той, що був під Львовом і Замостям. Дав мені Бог те, що я захотів, і понад те! Перше я за свою кривду воював, тепер я буду воювати за нашу православну віру. Поможе мені вся чернь, по Люблин та по Краків. Виб’ю з ляцької неволі наш нарід увесь! Поможе мені вся чернь і я її не відступлю, щоб ви, знісши хлопів, і на козаків не вдарили." Там усі тільки про війну говорять; про комісію й чути не хочуть. Розум згубили! Добре то кажуть, що коли Пан Біг хоче когось покарати, то йому розум відбере. Їм напевно всім розум уже відняло, в гордості й буті вони вже міри не знають.

— Кажеш, вашмосць що тільки про війну говорять?

— Тільки про війну. Деякі полковники вже до війська від’їхали, деякі ще в Києві та в Чигирині. Заметушилися там усі страшенно і тільки шаблею побренькують.

— Хто з полковників іще в Києві? — зачав випитувати Забуський.

— Кричевський у Києві, але це його полк. Бачив я там також Лободу, але той уже до свого Переяслава поїхав, на комісію, заки я лишив Київ. Нечай був у Києві. Він у великій ласці та славі у всіх. Його брат Іван одружився з донькою Хмельницького зараз після Иордану.

— З котрою?

— Найстаршою. Степанидою. Мав і Данило Нечай женитися, але не вийшло.

— Чому? — глухо запитав Забуський, закусуючи зуби, так, що аж кров виступила на збілілих устах.

— Не знаю. Чомусь до шлюбу не дійшло. А дівчина, як із казки! Мало таких на світі! І шляхтянка... Що вона хоче за такого ребелізанта заміж виходити, не можу зрозуміти. Коли б васць бачив її, сам мусів би признати, що кращої зі свічкою не знайти! Але що з тобою, пане Забуський?

А в Забуського згоїна посиніла, на устах появилася кров. Праве око блискотіло живим блиском, а ліве, червоне, повне було сліз. Обома руками тиснув поруччя крісла.

— Нічого — промовив по хвилині. — Близна болить. То кажеш, що до весілля не дійшло?

— До весілля? — здивувався Смяровський. — О! О! до весілля Нечая? Ні. Він також збирався вже у Брацлав. Тепер пане Забуський, ось що: Мені там треба буде їхати знову. Пан канцлер радив мені, щоб я тебе зустрів і з тобою поговорив. Єдність там у них велика. Але золото не раз твердше, як єдність. Коли з самим Хмельницьким не можна договоритись, то може було б можна з його людьми. Що васць на те?

Забуський знову був, наче та темна ніч.

— Я тут маю список полковників та іншої старшини, що разом із ним — продовжував Смяровський, не діждавшись відповіді від Забуського, — і я хотів би знати, як до кожного підійти. Була б велика річ перетягти хоча частину на наш бік.

Смяровський підвівся з місця, витяг із клунка, що його приніс його джура, папери та розклав перед собою на столі.

— Зичайно згори — промовив — Виговський. Що ти знаєш про нього?

— Вашмосць хіба знаєш про нього більше, ніж я. Він високо стріляє. Не думаю, щоб вашмосць міг щось зробити з ним.

— Чому?

— Що йому оферуєш? Староством, ні воєвідством не вдоволиться, бо ж він там канцлер. Шкода заходу.

— Гм. Так думаєш? Що правда, то й мені так здається. Петрашевський?

— Котрий? Той з генеральної канцелярії?

— Мрозовицький, що корсунський полк перебрав?

— Ні. Твердий.

— Гиря?

— Ні.

— Нечай?

— Нечая лиши вашмосць мені.

Смяровський глянув, зацікавлений, на Забуського.

— Я маю з ним давні порахунки. Ще не заплатив.

Смяровський усміхнувся ввічливо.

— Бажаю васці успіху. З ним не зачинати?

— Ні. Але там полковим осавулом Кривенко. Добрий мій друг колись. Із ним вашмосць можеш пробувати.

— Кажеш: Кривенко?

— Лобода? Переяславський? Як він?

— Він теж мій колишній друг, а на смерть хотів мене скарати. Ні. Застарий він уже на те.

— А кропивенський Джеджалій?

— Ні.

— Гладкий?

— Ні.

— Небаба?

— Також ні. — Там щось сталося з тими всіма людьми. Та ж на багатьох із них я покладався і що вийшло? Ніщо інше, тільки Хмельницький мусів їм щось задати. Він на чарах знається.

— Це правда. Багато там при ньому і чарівниць, і ворожбитів, що ворожать і пророкують то з води, то з вогню, то з воску та всякі інші паскудства вигадують

Так переходили полк за полком, полкового старшину за старшиною, і лице Смяровського стало щораз більше протягатись, чоло морщилося, піт осідав на обличчі. Побачив, що завдання, якого він піднявся, ставало не тільки надзвичайно трудне, але й понад міру небезпечне. І мороз побіг поза шкуру спритному королівському секретареві, колишньому черкаському підстарості.

Кінець першої частини.