Полковник Данило Нечай. У 2 чч. Частина 2 - Радзикевич Юліан - Страница 21

— Це вже, Миколаю, не для нас дорога, ні не для тебе, ні тим більше не для мене. Майже три роки я йшов, як навіжений, проти течії, але далі вже, бачу, не можна.

Глянув на Миколу, підвівся та знову сів.

— Не тому не можна, що вже й сил не вистачає, не тому, що течія засильна, не тому, що люди не вірять, а тому, що віри вже тут нема — воєвода вдарився рукою в груди — тут нема — повторив іще раз — Боротися за шляхетські права проти шляхти, боротися за православну церкву проти церкви, боротися за козаччину проти козаччини, боротись за короля проти його волі — ні, Миколаю! Зневіра приходить. Голоси кажуть: завертай! Але завертати вже ні куди, ні по що. Кінець. Finis...

Воєвода перервав. По хвилині мовчанки додав:

— Хоча хто знає, чи не завернув би, якби...

— Якби не що?

— Якби не ти.

— Якби не я? — здивувався пан Микола.

— Так. Якби не ти — повторив воєвода, глибоко втягаючи в груди повітря. — За мої заслуги для короля й Речіпосполитої я хочу, щоб вони, коли мене вже поминули, коли мене болотом обкидали, хоч тобі віддячилися. Ти ще молодий, а вже маєш і довголітню військову experientiam і команду, і староство. Правда, сьогодні воно нічого не значить, але завтра може значити. Годі знати, Миколаю, годі знати. А що з того всього осталося б, коли б ти перейшов на той бік? Десь може сотником був би, і то наказним, бо хто б тебе, Кисіля, на сотника вибрав? Там у них інші порядки. Рід нічого не значить; шляхетство, заслуги предків, ім’я, маєток — це все також не має ніякого значення, нічого не варте.

— Але...

Кисіль знизав плечима, погладив посріблену бороду і, наче не замічаючи Миколи, йшов дальше за ходом своїх думок.

— Хочуть Січ перенести на цілу Україну. Без пана і без хлопа. Всі рівні. І ті, що так, як ми, вийшли із старинного шляхетського роду, і та plebs, що під батогами гнула шиї, наші руки цілуючи. Чи ти чув коли думи, що їх тепер бандуристи співають?

— Часом. Одного бандуриста ми спіймали й держали в себе для язика, поки в огні не спекли. Він різні нові пісні співав.

— Я чув недавно думу про Нечая. Як Бар здобував. Знаєш, що мене вразило? Ніколи вони не згадують про нього інакше, як "козак Нечай". Розумієш? Не полковник, не пан Нечай, а козак. Так само про Морозенка і про інших. Можна нам жити в такій країні? Нам? По що ж уся моя робота ab initio huius belli domestici. Та це вже от-от три роки. Чи не ліпше було тоді завернути, так, як це зробив Виговський, як Мрозовицький, як Кричевський і багато, багато інших? Ет, що там! Чи ти знаєш, що я маю певні відомості, що Немирич задумує те саме?

— Перейти до Хмельницького?

— Він не православний. Він — аріянин, протестант. Що з цього вийде, не знати. Але бачиш, що на світі діється! Подумав би ти таке коли?

Пан Микола очі з дива вирячив, похитуючи головою.

— Але це ще не все. Ти знаєш пана Ґолінського? Того, що у пана канцлера коронного? Отож я дізнався, що він вивідав десь у людей пана воєводи Вишневецького, що цей хотів на волоське панство впровадити свого свояка Мойсея Могилу. Але це ще ніщо. Чи ти знаєш, у кого князь на Вишнівці шукав помочі? Вгадай!

Пан староста черкаський тільки головою хитнув.

— Певно, що не вгадав би! У Нечая! Давав йому сто тисяч битих талярів, щоб він тільки з ним пішов на Волощину. Розуміється, нічого з того не вийшло. Як я зачував опісля, Нечай і говорити з людьми князя не хотів і напевно повідомив про все Хмельницького. Але я дуже жалую, що не довідався про це в час.

— Чому?

— Тому, що Нечай, то небезпечна людина. Більшого бунтаря від нього між ними немає. Хотів я, щоб гетьман покарав його на горло за те, що зборівські пункти ламає, навіть намовив я короля, щоб написав до Хмельницького письмо з таким самим домаганням. Але з того нічого не вийшло. Тепер, коли показалося, що то для Тимоша Хмельницький зробив волоський наїзд, думаю, що Хмельницький був би підзорливий і легше дався би переконати, що Нечая треба усунути. Але тепер це вже запізно. За той час Нечай придбав у них нову славу, бо замкнув там вас усіх разом із паном краківським так, що ви власні коні мусіли їсти.

— Бо пан краківський дістав такий приказ від короля.

— Колю! Адже це є одне мудре, що король міг зробити. Коли б не то, то нова calamitas, ще гірша від корсунської, була б запечатала долю коронного війська та разом із тим і цілої Речіпосполитої. Нема що говорити. Пан Потоцький дуже хотів би пімститися й за Жовті Води й за Корсунь, але він не хоче зрозуміти, що він ані не старий Конецпольський, ані не Жолкевський. Показалося, що сам один Нечай, молодик, із своїми озброєними хлопами зумів усіх вас так у жменю взяти, що ми тільки очі закривали, чекаючи, коли він цю жменю стисне і вас усіх роздавить.

— Але не стиснув.

— Бо також мав такий приказ. Хмельницький зробив усе, що хотів, і навіть більше, бо не тільки обернув нанівець цілу Волощину, але й показав усьому світові слабість Польщі та нездатність коронних гетьманів. Але до чого я це говорю? Ага! Ось бачиш, такий непримиренний ворог козацтва, як князь Ярема, не завагався увійти тепер у взаємини з козаками й шукати в них помочі. І не тільки це... Знаю, що той самий князь на Вишнівці, що то викрикував на мене "proditor", зрадником мене називаючи, тепер також висилає своїх слуг із дарунками та супліками до Чигирина. Він, що стільки пролив невинної крови, він, через якого це повстання розгорілося так, що вже погасити його нема надії, він став кланятися козацькому гетьманові... І хто знає, чи він, — коли б тільки Хмельницький кивнув пальцем, — не побіг би до Чигирина сам? Але для нього вже також запізно. Двері замкнені.

Воєвода Кисіль умовк. Зміненими довголітньою недугою пальцями поправляв вовчу шкуру.

Навіть не дуже то бистрий і дотепний пан Микола помітив, що те ‘‘запізно’’ займає цілком голову його брата.

Довго мовчали обидва.

Яків приходив і відходив, то сам, то з гощанською молодицею, яку Микола пригадував собі ще з добрих часів. Накінець появився столик, накритий скатеркою і на ньому обід.

Воєвода їв помалу, якби насилу. Зате Микола, що виголоднів у дорозі, змітав гори м’ясива й печива.

— А як там із моїми людьми, Якове? — спитав, коли покінчив їсти.

— Приміщено їх у манастирі, ваша милосте. Там і місця більше і їсти є що.

— Гаразд. Добрий обід був. Не те, що в Оринині — додав із сміхом.

Пан воєвода рухом руки відправив Якова, що хотів стати до розмови, і тоді спитав:

— Так вам там тісно було?

— Коні їли: і здихаючі і здохлі вже. Це все. А в самому Кам’янці такий настав голод, що коли б іще кілька днів довше, то й усе військо було би пропало, і кам'янецька твердиня.

— Ось і бачиш: це все пана Потоцького вина. Самою ненавистю ворога перемогти не можна. До того треба мати і силу і розум. Не дивниця, що потім такий Нечай мусить згордіти, на свій стан забуваючи, і вважати себе за рівного чи то з паном краківським, чи зі мною. Ти знаєш, що він зробив раз зі мною в Києві? В тому Києві, де я є воєводою? Під’їхав я раз під церкву, де була велика відправа, на якій був і сам гетьман. Щоб не ходити далеко, бо знаєш, що не можу, велів я заїхати аж на цвинтар. Тоді він вийшов із церкви з великою орацією до мене і, не чекаючи на мою відповідь, казав завернути. Не дозволив мені висісти з карети і я мусів на очах соток козаків та міщанства на своїх немічних ногах відбути всю дорогу.

Пан Микола з пересердя глипнув на шаблю, що відперезана лежала на боці.

А воєвода говорив:

— Доки такі люди, як Нечай, стоять на сторожі козаччини, доти ні замирення, ні згоди не може бути. Чи тобі відомо, що він ані одного пана не впустив у Брацлавщину? Ні, правда, ти там був, то знаєш. Я вже взагалі втратив надію на замирення. Коли одному не дозволяють їхати до своїх маєтків, другому кажуть бути в них тільки гостем, третьому диктують, як він там має жити, то в такій неволі ми далі жити не можемо. Або нас від козаків треба вивести, або козаків від нас, бо інакше щодня буде незгода, щодня чвари й колотнеча, і з того ненастанна війна. Ще коли б Нечая нестало, можна би щось зробити!