Полковник Данило Нечай. У 2 чч. Частина 2 - Радзикевич Юліан - Страница 48

Притомність верталася Криницькому щораз повніше.

— Німці! Ох, німці! — Тепер пригадав собі, що коли наскочили на них райтари, він поклав одного, прошиваючи його рапірою, але заки видобути лезо з-поміж ребер, другий райтар прискочив до нього з довгим, видно вистріленим пістолем, бо підніс його вгору. Певно тим пістолем від німця дістав він так по голові, що пам’ять від нього відійшла і світ йому почорнів.

А Маковський говорив далі...

Криницький дивився на нього, чув його голос, але йому чомусь здавалося, що він говорить не до нього. Його головну увагу захопило чоло Маковського, одверте широко до кости, покрите чорною, сціпенілою кров’ю. З тих сціпів поволі спливали малі, тонкі струмочки крови, бігли між бровами на ніс і з кінця носа спадали на сніг, як водичка зі стріх спадає по віскряках льоду на землю.

— Вони вже заплатили за нас — говорив Маковський — як васць іще під оболоками літав. Сотня Пошивайла розбила ввесь той німецький реґімент, мало кого при житті залишаючи.

— Сотня Пошивайла?

— Так, васці сотня.

— А — а де вона тепер?

Маковський хотів зморщити брови, але тільки кров живішими струмочками потекла вниз. Махнув рукою.

— Що сталося з нею?

— Як розбила німецьку райтарію, попала між два реґіменти німецької піхоти.

— І що?

Маковський похитав головою.

— Я не бачив добре, але мені здається, що мало хто остався в живих.

Криницький, уже зовсім очунявши, сів, неначе б силою хтось його посадив.

— То що?.. То що?.. Ляхи виграли, чи як?.. — вимучив наостанку питання і вирячив вистрашені очі.

— Не думаю. Битва ще йде. Чуєш васць стрілянину. Мені здається, що ляхів викинули з міста, де вони нишком вдерлися. Я бачив два реґіменти драгунів, що втікали, мов зайці. Тепер дивися: нові драгунські полки йдуть!

Криницький глянув. Перше, що помітив, було те, що наставав ранок. Із хвилини на хвилину ставало видніше.

Скрізь горіли хати, стодоли, повітки, стоги, плоти, але тепер замість світла вони кидали більше диму, що мотався всюди, заходив у ніздрі й очі. Від попелу й саджі сніг довкола почорнів.

Долиною в напрямі міста посувалися лави червоної драгунії під звуки трубок і тупіт коней.

Раптом Маковський схопився, прикляк, ухопив Криницького за лікоть, неначе між ними не було ні гніву, ні ворогування, і крикнув:

Це Пясочинський! Це його полк! А той — власний Калиновського!..

Драгуни йшли... Труби грали...

Нараз із-за горіючих хат, наче буря грізна, нагальна, непереможна, громова, вихопилася з гуком і шумом темна, густа лава їздців, що рвала проти драгунії, як гураган, як та шалена стихія, що все перед собою ломить, змітає, нівечить.

На чолі лави лопотіла на вітрі велика, полкова корогва, що то її Криницький подивляв іще в Брацлаві.

Поруч хорунжого на великому буланому коні їхав високий їздець, полискуючи срібним панцером.

На цей вид Криницький аж віддих утратив, очі вирячив, уста відкрив.

— Як архангел Михаїл! — хотів сказати, але не зміг.

— Дивись! Дивись! Полковник Нечай! — почув голос Маковського, про якого він уже й забув, немов ніколи з ним не зустрічався. — 3 ним брацлавська сотня! І яланецька і мабуть чечельницька. Перші брацлавці! Боже! Боже! — і Криницький сам не знав, чи цей оклик вийшов із його грудей, чи Маковського.

А ті йшли, наче вихор. Земля стугоніла під копитами коней, дерева гнулися від вітру, дим обкутав лави. Здавалося, що це не відділ кінноти йде в наступ, а жахливий схопився буревій, який рве все, трощить, бурить, руйнує. Ще хвилина, коротка, як думка, і пішов лоскіт, наче удар грому і дві розгукані хвилі зударились. Блисли ясні леза в повітрі, блисли пооодинокі стріли і ця темна, нестримна, бурхлива, непереможна хвиля перевалилась через червоні мундири драгунів і пігнала далі, мов би зовсім не зустріла опору.

На столоченому снігу залишилися тільки стоси побитих драгунів, плахти червоної крови і сполохані коні без їздців. Останки пишних іще перед кількома хвилинами драгунських полків бігли й падали в утечі перед тією нищівною силою. Ті, що не впали, набігли на німецьку піхоту, на град олива та на довгі списи. За ними, ними захищена, ввалилася ця темна, грізна сила, якби грім, у середину німецького чотирокутника і столочила його, нікого живим не оставляючи.

Маковський зловив устами повітря, як той, що його витягнуть із води, коли топиться, перевів язиком по потрісканих устах і скоро, невиразно, напів притомно почав говорити:

— Бачив? Бачив? Бачив, як Нечай повалив П’ясочинського? З конем на землю мов би сніп пшениці? Пішла вже їх драгунія! Пішла піхота!

Тим часом темна, грізна кіннота, що стрималася після розбиття німців, стала знову формуватись у лави та ладитися до нового нищівного удару. Видно було, як Нечай, полискуючи голою шаблею, видавав прикази, як від нього раз - у - раз відскакували їздці з новими приказами.

Нараз Криницький затрусився всім тілом і зверещав несвоїм голосом:

— Уважай! Полковнику! Вважай!

Але його голос не дійшов до Нечая. Зате до них обох дійшов блиск вистрілу і гук мушкета, що сам один вирішив цілу битву.

Це ранений драгун, який лежав на землі, скористав із хвилини, коли Нечай переїздив попри нього, підвівся на лікті та вистрілив із мушкета просто між лопатки Нечая.

Безвладне тіло припало до гриви коня, наче дитина до мами. Прискочили козаки й не дали йому впасти на землю.

А драгун сконав під кінськими копитами.

Чорна лава, непереможна досі, застигла, втративши всю силу, ввесь розгін, утративши душу.

Криницькому світ закрутився знову і він упав обличчям до землі, а сніг, що дістався йому в уста, стишив його стогін, чи плач.

Чорний вершник

Минали дні. Горіли села. Кривавились серця. Впало Красне після триденної завзятої оборони згинули обороні, відбиваючись у замку до останнього віддиху. Разом із ними згинули міщани, діти, жінки, старці. Всі пішли під ніж без розбору, без пощади, без милосердя.

Вогонь пожер і місто, і передмістя, і замок, і церкви, і гостроколи.

Остались тільки вали і кров на них і трупи. Згоріли до основ і Гришівці, і Іванівці, і Черемошне, і Кобилецьке, і Пирогівка. Круки та яструби бенкетували по днях, вовки вночі. Зруйнувавши все безглуздно, пограбивши все, що далося пограбити, казав пан воєвода Калиновський спалити села до тла, а людей дав під ніж.

Різали й убивали просто з чистої розкоші, без думки, без стриму, без милосердя.

Залишилося тільки чисте поле, чорним снігом укрите, понуре небо у хмари сповите, де-не-де розвалений димар, або обсмалене дерево. Скоро показалися невтішні, жалюгідні наслідки цього божевільного безглуздя, бо зима все ще твердим морозом тиснула, і не можна було стояти в спаленій і докраю знищеній околиці.

Посунув отже пан Калиновський військо на Мурахву, в надії, що дасть там своїм людям дах над головою. Але застав Мурахву готову до оборони, рішену на все. Довелося полякам далі стояти на морозі. Ті з-поміж них, що не втратили ще голови, стали запитувати себе й інших, пощо було палити Красне і всі багаті довколишні села, пашу, хліб, коли тепер приходиться мерзнути на лютому морозі серед засніжених піль під морозним вітром?

Але відповіді не було.

Довгі були ті дні й ночі, доки кінець-кінцем Мурахва не відчинила своїх брам. Коли врешті дісталися туди, застали тільки старих дідів та маленькі діти. Минуло ще кілька днів і так само Шаргород і за ним Чернівці, після довгих переговорів, торгів і зволікань, відкрили брами до порожніх, покинутих домів. Уже радістю наливалися серця безсердешних катюг із-під Красного, що будуть могти відпочити після двотижневого ночування на снігу, що відгодують коней, відідхнуть після трудів, полікують рани, як зараз після обсадження Черніївець прийшла вістка, що Шаргород уже знову в козацьких руках та що в русавських лісах збираються великі козацькі з’єднання.

Післав пан Калиновський із-під Черніївець пана воєводу Лянцкоронського під Стіну, містечко над Русавою, але по триденних тяжких боях пан Лянцкоронський рішив покинути облогу, бо бачив жахливі спустошення серед свого війська, головно в піхоті. Тоді пан Калиновський сам рушив на поміч. І знову прийшли дні тяжких наступів, стрілянини і жорстоких втрат. Щодня німецькі й ненімецькі піхотні реґіменти дерлися на неприступні вали твердині та складали щедру данину Марсові з власної крови. Щоночі чергувались одні алярми за одними, бо невидимі, невловимі козацькі загони вдиралися в села, де квартирували поляки, вибивали до ноги менші відділи, забирали припаси, зброю, гармати та залишали за собою страх і заповідь нового наскоку.