Полковник Данило Нечай. У 2 чч. Частина 2 - Радзикевич Юліан - Страница 51

51

Вітер рушив гіллякою. Гостре вістря місяця загрузло в чорну хмару, як ніж у живе тіло.

— Коли полковник поліг, я думав, що як прийде на світ дитина, то вона буде мати для кого жити. Але не так сталося.

Голос у Климовського заламався.

Криницький не смів допитувати.

— Не так сталося — говорив по хвилині Климовський. — Ще тієї самої днини, коли дістала вістку про смерть полковника, було вже по всім...

Криницький не зрозумів, але не відізвався. Тільки очі його спочили на Климовськім.

— А тепер ані чоловіка, ні дитини. Три дні ще потім хоріла, а на четвертий день уже була на коні і в полі. Висока могила тут, — бо велика, дуже велика людина був він, — маленька могила там — і це все, що їй осталося. Залиши її, нехай плаче.

Втихли. Пливли думки і пливли хмари. Вітер дужчав. Ніч густішала. На якесь вогнище впало більше сухого хворосту і полум’я блисло кривавим струменем.

Загомоніли нові голоси, заскрипіли чоботи на снігу. Відізвалися струни бандури.

Криницький, стривожений, приголомшений усім, про що почув від Климовського, рушився, щоб побігти і спинити спів, але Климовський поклав руку на його рукав і промовив:

— Лиши. Нехай співає. Це про нього дума.

Глибокий, дужий голос почав:

“Ой у Краснім, на ставочку туман осідає, Чатували козаченьки у чорному гаю. Ой, поставив козак Нечай та сторожу в місті, А сам пішов до кумоньки щуки-риби з'їсти. Ой, заржали кониченьки та посеред гаю, Кличе козак молоденький: “Утікай, Нечаю!” Як я маю, козак Нечай, звідси утікати? Славу свою козацькую марно потеряти? А я козак-запоріжець ляхів не боюся, Маю ж бо я козаченьків, то й оборонюся!" Ой, як крикне козак Нечай на хлопця малого: “Давай, хлопче, давай, малий, коня буланого!" Гей, не встиг же Нечаєнко на коника всісти, Оглянеться позад себе, а вже ляхи в місті! Ой, кинувся козак Нечай від башти до башти Ой, став же він тих ляхів, як яшний сніп, класти! Ой, кинувся козак Нечай від брами до брами, Оглянувся позад себе, тече кров ріками! Ой, кинувся козак Нечай від дому до дому, Та зложив же ляхів тисяч з коней, як солому! Повернувся козак Нечай на правую руку, Не вискочить кінь козацький із ляцького трупу! Ой, як стисне козак Нечай коня острогами, За ним ляхів сорок тисяч з голими шаблями! Ой, узяли вражі ляхи джуру притомляти, Взявся джурі маленькому коник потикати... Взяли джуру маленького цюркою крутити, “Скажи, скажи, джуро малий, чим Нечая вбити?” “Не знаєте, вражі ляхи, чим його убити? Срібним ґудзком самопала треба зарядити!” Пустилися вражі ляхи ґудзики вривати, На Нечая, на козака куленьку зливати! Ой, не постиг пан Подольський з коновки налити, А взяв козак, а взяв Нечай голівку хилити. “Гей, молоді козаченьки, котрий буде в місті, Поклоніться моїй жінці, нещасній невісті! Нехай вона, нехай плаче, а вже не виплаче, Над Данилом, над Нечаєм чорний ворон кряче!” Ой, глянула Нечаїха та в нову кватирку: Качається Нечаєва голівка по ринку! Качається і говорить: “Іще буду жити! Як билася із ляшками, так і буду битись!” Ой, поз’їжджались пани та стали сумувати, Де ж бо то нам Нечаєву голівку сховати? “Ой, сховаймо ж її та де церков Варвара, Ой, щоб розійшлась по усьому світу Нечаєва слава!”

Пісня затихла. Люди мовчали. Вогнища гасли. Місяць прорвався крізь хмари, що застигли на місці, наче заворожені.

— Докинь хворосту! — обізвався якийсь голос із темряви.

Піднісся стовп червоного диму. Зайнялось ясним вогнем галуззя. Тріскаючий з лоскотом у вогні хворіст заглушив гостру хвилю гіркого ридання на могилі.

На Вінницьких полях

Не було ні спочинку, ні сну, ні передишки. День за днем, ніч за ніччю тривала погоня. Коли коронне військо, наче той дужий, нахабний ведмідь, що, впевнений у своїй силі, закинув на широкі плечі здобич, старалося видістатися на безпечне місце, щоб заспокоїти нею свій голод, то розсипані козацькі відділи були наче люта тічня вовків, які йшли за ведмедем слід у слід. Оточили його, не сходили з його тропи, чекаючи, поки він не кине добичі й сам не стане до смертельного з ними бою.

Після тяжких перемаршів, боїв, переправ, розбитими дорогами доволоклося виснажене й нездатне вже до бою польське вояцтво, що ще недавно звалося коронним військом, під Вінницю в надії, що тут знайде квартири на зимівлі чи то пак зимові лежі, пережде кінець зими та діждеться тут урешті помочі від короля.

Але у Вінниці застали полковника Богуна, вславленого боями, готового відперти кожний наступ, що горів бажанням пімстити смерть Нечая та відплатити за зрадливий напад на Красне.

Зараз після переправи через річку Бог багато з польської кінноти пішло під заздалегідь прорубаний лід. Згинув тоді також пан Микола Кисіль. Його тіло лежало на льоду між двома лініями, непохоронене, доки здичавілі собаки не знайшли його. Тоді залишились із пана черкаського старости тільки голова й одна нога.

Однієї ночі, коли сніг із дощем ліпив очі і замочував порох на мідничках самопалів, пан Лянцкоронський казав зібрати поторгані останки вірного слуги Речіпосполитої й відіслати їх у Гощу, до пана воєводи

По тяжких зусиллях продерлося польське військо до Вінниці, але застало місто порожнім: ані козаків, ані міщан — нікого! Кинулося голодне й перемерзле вояцтво шукати квартир, харчів, паші. Але заки ще вояки впровадили коні й оглянули нові квартири, ціле місто стало горіти, запалене якимись невидимими руками з усіх боків. Пропала надія на зимові лежі, на відпочинок, на дах над головою. Голод і холод заглянули знову в очі перетомленого вояцтва.

З Кам’янця Подільського перебіг, якимось чудом не затриманий козаками, шляхтич і доніс, що два реґіменти німецької райтарії, один сильний полк драгунів, один піший реґімент, свіжо звербований у пруських містах і десять гармат разом із фоєрверкерами та амуніцією вирушили з Кам’янця і їх можна сподіватися кожної хвилини. Але дні втікали, сили топилися, а сподівана поміч не надходила і більше вісток про ці реґіменти не було.

Обложив пан Калиновський Богуна перстенем у добре укріпленому манастирі. Після кількох невдалих, болючих наступів задумав узяти його голодом, хоча полонені козаки казали, що в козаків є їсти куди більше, ніж у поляків.

Але на диво ось довкола польського перстеня, що облягав вінницький манастир, появився, якби через ніч, новий козацький перстінь і тепер справді ніхто не міг сказати, хто кого облягає і хто кого хоче здобути.