Повісті та оповідання, драматичні твори - Квитка-Основьяненко Григорий Федорович - Страница 104

Довго Семен Іванович, припавши на стіл, плакав, ридаючи гірко... Далі схопивсь, обняв Олексія, поціловав його, кажучи:

— Прощай, Олексію Петровичу, на вішнії віки! — вдарив себе рукою по голові і вибіг з хати.

Тільки вони його і бачили, і нічого не чули про нього ніколи...

Олексій, зоставшись один у хаті, довго не тямив себе, так йому важко було дивитись, як вони меж собою побачились і як розірвались на вішнії віки! Прочунявши трохи, зараз став молитись богу, що чи не согрішив він тим, що розлучив таку їх любов? «Щоб побратися їм — ніяк того не можна було: і, щоб закінчати усе, треба їй було вийти за другого. Сього і сама Галочка хотіла: я їй вибрав чоловіка доброї душі, чесного, він Галочку не те що любитиме, він буде її шановати, зберігатиме її. Галочка по своїй охоті йшла за нього, вона не цурається його, бачить, як пін пгімпаеться об ній, вона і дякує йому... А далі, як Семена Івановича тут не буде, то вона його потрошку і забуде, а він, спасибі йому, і він побережеть її, він не буде иока:юпатися до неї і сам, щоб не розважати нудьги її. Саме важке, уостаннє попрощатися, минулося вже. Тепер молитися богу і від його милості ждати, щоб ми усі затихли собі і стали жити без горя».

— Галочко! Вийди, душко, до мене; вже я сам.— Так казав Олексій, стукаючи тихенько до неї у двері. Галочка, а ще лучче сказати, сама тінь її — так-то вона змінилася ув один час! — вийшла, ледве ступаючи, кинулась батенькові на шию, гірко плакала укупі з ним і, не зду-жаючи стояти, присіла на лавці.

— Се вже уостаннє,— ледве промовила вона.— Боже, прости мене за сю годину! Може, я спіткнулася?.. Я чоловік!.. Таточку! А ви і Микола не побачите більш моїх слізочок, а далі, далі не замітите ніякої журби за мною!

Олексій, бачачи, що вона кріпко змінилася після того, як побачилася з Семеном Івановичем, приголубив її, просив, молив, щоб вона виплакала своє горе, що після того їй легше буде, щоб не душила своєї журби, а потроху зовладівала б її.

Галочка вже мовчала, не плакала і — так би то бачиться— слухала його, та нічого не чула, що він їй казав.

Вернувся Микола. Аж вжахнувся, побачивши, яка стала Галочка у короткий час!

Олексій хотів було казати, так Галочка зопинила його і швиденько каже: «Миколо! Отеє був тут Семен Іванович... Ти знаєш усе... він не знав, що вже я за тобою... Добрий! він поплакав трохи... і я не стерпіла! Прости мене, се святі сльози... я вже ніколи не побачу його...»

— Чи же ти винна, що кажеш, щоб я простив тебе,— сказав їй Микола, пригорнувши її до свого серця.— Чи є хто чистіший тебе?

— Годі ж, годі,— сказала вона, силкуючись всміхнутись.— Се хмарка набігла було і вже... ніколи ие вернеться. Побачиш, що я любитиму тебе... Поможи мені лагодити обід, панотець наш хоче обідати.

Усе пішло на порядках, як і було сперва; тільки Галочка щодень змінялася. Дуже видко було, що вона силувала себе, щоб і по господарству старатись, або робити що, або розговоритись з ким, зазивала до себе подруг, іногді сама ходила до них, та се усе робила, дуже себе силкуючи: і за роботою, і з подругами бачиться і слуха, що вони розказують, вона усе була у думках; а сльози, так Ї видно було, що от хлинуть з очей... вона їх здержує, перемага нудьгу свою... І таке їй мученіє з собою ніколи було не минеться їй: не тільки що кожний день, вона кожний час подавалася усе більш, усе більш, і кожний вечір вона вже була не така, як була ранком. Микола не покидав її, розважав її, у вічі дивився, чого б вона забажала, усе хотілось йому, щоб вона повеселішала, щоб забула журбу свою. Панотець теж розговорював її, щоб вона об чім-небудь другім думала; усе понапрасно! От і слуха Миколу... далі стане дивитись на нього, розглядаючи, мов уперше бачить чоловіка; пізнає його, згадує, хто се такий?.. і тут., здихне тяжко та тяжко, від серця здихне, згадавши усе... кинеться до нього і жалібненько, та не плачучи — бо як сказала, так і не плакала ніколи: вже і слізочок не було, усі канули на серце — казала йому: «Бачу усе, знаю, що ти для мене робиш, дякую тобі за твою кріпко добрую душу... та що ж мені робити? Не можу зовладити з собою...»

І не посилила-таки горя свого! Скоро так знемоглася, що не здужала і з постелі устати...

— Миколо, сииу мій!.. Бачиться... вона нас покине?..— гірко плачучи та вбиваючись, казав Олексій.

— Хіба ж ми достойні, щоб ангел небесний жив з нами? — сказав Микола і швидше до болящої.

Вона не боліла, вона не страждала, а час від часу догоряла, мов свічечка, засихала, мов билиночка. Тілом хоч зовсім опустилася, так духом була бодра і не боячись дожидала, що їй находить...

— Тепер я помирилась з богом милосердним! — так казала вона, сполгшвши усе по закону святому.— Я готова... іду перед суддю праведного і милосердного отця... Він мене не отженеть від себе. Я сполнила самий святіший закон його: душу свою положила за мого друга... щоб відвернути від нього горе!.. Себе не змогла, не здужала зберегти... Я старалась... не змогла... я чоловік! Отець мій буде розбирати моє хотіння... він не зоставить покірної дочки...

Так розговорювала вона, сидячи на постелі своїй, держачи Миколу за руку і припавши головою до батенька... як ось... бачить, коло неї великий світ... чує, кличуть її як-то дуже приятно... вона мов іде угору... зирнула униз... аж батенько її і мужик — над її тілом...

ПЕРЕКОТИПОЛЕ

Посвящается Евгению Павловичу Гребенке

Чи знаєте ви, люди добрі, що то є суд божий? Чоловік з злості зробить яке лихо другому, вкраде що, приб’еть, зовсім вб’єть, та як ніхто не бачить того, що він зробив, ніхто не виявить на нього, ’свидітелі не докажуть, так він собі і байдуже, і не боїться нічого, і дума, що йому се так і минеться. Хоч його і під суд віддадуть, та як докажчиків, свидітелів нема, так він і надіється, що йому усе так і минеться, і він буде прав, неначе нічого і не зробив, ніякого худа... Ох, ні! Не так воно є. Єсть над нами создатель наш. Він, будучи пресвятіший, саме істинне добро, самая чистая правда. Він не потерпить, щоб яке злеє діло так і минулося. Хоч чоловік, зробивши худо, і захова кінці так, що ні жоден чоловік не дошукається до правди, так він, премудрость вишняя, він, знающий наші діла, бачащий самії думки наші, він не потерпить ніякої неправди. Він об’явить твоє діло через те, на що ти і не думаєш, і неначе рукою вкажеть: отеє той, що зобидив брата і відвів від себе пеню, що хоч на кого іншого подумають, а тільки б не на нього, щоб самому перед людьми бути чистому і правому; а як трошки забудуть про сеє діло, так ще гірше зробить. Такого всенепремінно і так об’явить, і при такому случаю, що ти і не сподіваєшся, і через таку безділицю, що ти овсі і не надієшся. Та об’явивши се, тут відкриються і усі злії діла, об яких вже люди забули і розиськувати, бо кінці добре були заховані. Тут усе явиться, усе відкриється, по ниточці, як там кажуть, дійде і до клубочка. Бо спершу бог, як отець над дітьми, усе ждав, усе довго терпів — може, схаменеться, може, покине худо робить, відмолить свої гріхи, то й прощеніє получить: коли ж ні, що не тільки не перестає зла робити, не тільки не кається у преж-ніх гріхах, та що далі, усе і йде на гіршеє, від худого і йде на худше, тогді годі — повелить... і комашка стане свидіте-лем, і ниточка заговорить, і через неї відкриються великі та мерзькі діла.

У одному селі почали пропадати кури: за ніч у однім дворі пропаде курка, у другім зо три, де й більш. Хазяйки журяться, жаліються мужикам своїм, а ті й байдуже: невелике діло курка; може, і так де забігла, може, й задавило що. Далі та далі почали усе більш, усе більш кури пропадати, та вже і не стерпіло хазяйство, пішли до волості.

— На кого маєте пеню, скажіть: я брата рідного не пожалію, аби б по правді доказ був,— так сказав голова.

Почали люди примічати, чи не буде якого сліду на ко-го-небудь. Що ж? Курку узято, понесено, курку дорогою щипано, і пір’я так слідом і пали до двора Явтушиного; там-бо то два хлопці і шалістливі, так більш неділі, як нема їх дома — з батьком пішли з хурою.