Кінець світу. Том 2. Пiсля… - Базів Василь - Страница 30

30

Благо, що світ усе ще перебуває у помаранчевому тумані, що він і надалі так зачудовано думає про нас. Він не помітив, що у тому самому Києві, який прогримів, як показово–зразковий виконавець демократії, відбулося те, що спостерігалося з африканськими племенами на Чорному континенті південніше Сахари, коли колонізатори вчили тубільців демократії, тобто голосувати.

В піку європейським колонізаторам місцеві князьки злазили із монарших тронів і скуповували бідолашних виборців... кількома мішками із крупою. Підгодовували їх, як бранців зоопарку, — світова демократія пройшла і через таку «екзотику».

Здавалося, цей варварський «демократичний» виверт давно відійшов у минуле і канув у аннали модерного державоустрою.

Та ні. Відродився у Києві. Місто перетворилося на «Африку у центрі Європи». З тою лише різницею, що аборигени із берегів озера Вікторія все–таки стидалися пайків і хапали їх крадькома від інспекцій з їхніми вічними підозрами у племінному варварстві. А тут, на лівому березі Дніпра, місцеві аборигени демонстрували таку голодну хіть, що справді були готові з’їсти хоч Кука — вони не соромились, а хизувалися, що їх купують крупою!

Київ вийшов на повстанський Майдан, щоб бодай спробувати повстати проти ненаситного олігархічного молоха. А тут ці ж кияни здали місто за кілька мішків перловки.

Може, національна медицина ще не зафіксувала наслідків панування олігархату під прапором «помаранчевого месії» і його впливу на суспільну психіку? Адже коли нужда доводить нормальних людей практично до втрати морального імунітету, коли людська гідність продається за кілограм гречки, то вартість її копійчана.

Тому не будемо судити багатостраждальні малозабезпечені верстви. Адже саме завдяки політичним махінаціям до влади над містом прорвалася «наркотична потвора».

Не буду апелювати до люмпену, а от аристократичне, академічно–елітарне, професорсько–мистецьке вельможне панство — як себе почуває, коли «рідний» мер у наркотичному дурмані... белькоче у телеящику щось на загальмованому суржику? Невже ця мисляча (за визначенням) еліта нації здатна лише на те, щоб послуговуватися «формулою патріотизму», виведеною ще Борисом Грінченком:

Ні, хоч дуже я люблю Україну–неньку, А сидітиму собі Краще потихеньку.

Були часи, коли духовними світочами Києва були такі велети, як Петро Могила чи Тарас Шевченко, Михайло Грушевський чи патріарх Романюк. Нині роль святителя Володимира виконує африканський шаман Аделаджа (за сумісництвом — начальник штабу Льоні Космоса), а тепер ще й злочинець міжнародного масштабу. Цьому пастору в рідних пенатах Чорного континенту робити нічого — там демократія уже вибилася в люди, там гречка і масові гіпнози на стадіонах уже не проходять. Справжніх зомбі, готових розбити порожнього лоба, він знайшов тут, на лівому березі Дніпра.

Тоді, на виборах мера із апофеозом гречки, я гадав, що кияни просто з’їхали з глузду. Але це — хвороба страшна, та виліковна. Головне — вчасно звернутися до лікаря. Вилікуватись і забути, як страшний сон.

Здавалося тоді, що запаморочення в мізках киян — нехай лише проминуща темна хмара, що пропливла над золотоверхими куполами, затьмаривши на мить велич цього вічного міста.

Однак то був лише початок. На останніх виборах скуповування «рабів»–виборців, яке започаткував пришелець у Києві, набуло загальнонаціонального масштабу.

Нині портрет українця на фоні ХХІ століття — це випотрошена зі всіх моральних кондицій людиноподібна істота, що з мішком гречки, купленої за продану душу, чвалає до Європи.

І коли знову громогласно б’є вічний набат — хто винен, — відповідь одна–єдина. Ще ніхто не спростував геніальну формулу американця Джефферсона, який вивів, як Ньютон у фізиці, перший закон демократії: кожен народ має таку владу, яку заслуговує. Не може народ обрати владу, кращу за себе.

UKRAINIK

У хроніках людства початку ХХІ століття трагічних лаврів загиблого «Титаніка» набуває певна геополітична територія, яку загребущі зайди невблаганно і безжально переводять у статус держави–катастрофи.

Країни, як і континенти, відзначаються ступенем придатності для існування того чи іншого біологічного виду. Є ареали, в яких добре крокодилам, а в інших ідеально виживають слони.

Останнім часом Україна стала територією, на якій небезпечно жити людям. Ще донедавна нечасті інформаційні повідомлення про надзвичайні ситуації перетворилися на безперервні автоматні черги катастроф, з яких уже не можуть не розпочинатися випуски новин. Миловидні телеведучі уже виробили стандартну скорботну міну для оголошення чергового некрологу.

Некролог — це епіграф до кожного прожитого або непрожитого дня. Похоронний ритуал як під копірку: щонайменше кільканадцять або десятки невинних жертв; створено державну комісію, порушено кримінальну справу, президент поїхав піаритись на могилах, сім’ям роздадуть відкупну...

Люди гинуть як мухи. У шахтах і на землі, у воді і в повітрі, у власній машині чи у власній квартирі, від смертельного жала повітряних «соколів» у Скнилові чи від доблесної ракети у Броварах. Задихаються у надрах понадкілометрової глибини чи тонуть у морських водах. Або просто упокоюються у власних домівках, що злітають у повітря, як у часи масового бомбардування під час світових війн.

Аби вибрати якийсь із перелічених варіантів, вам необов’язково навіть виходити з дому. Як від радіації, вам просто нема куди сховатися від небезпеки, що чатує скрізь.

На ланцюгову реакцію смертельних небезпек перетворився елементарний людський побут.

Люди звикають до катастроф, як звикають до смертей на війні. Власне, війну проти мирного населення розв’язано за всіма правилами військового мистецтва — населення винищується методично і систематично, коли смерть — уже не трагедія, а так, статистика...

За кількістю катастроф на одиницю заселеної площі Україна синхронно із розвитком «демократії» вийшла на перше місце на планеті, залишивши позаду вразливі та беззахисні перед тайфунами і цунамі заморські острови!

На відміну від тамтешніх стихій, що мають об’єктивну і непідвладну людині природу, рідні українські катастрофи — рукотворні. Вони мають не тільки конкретних творців, а й таку ж конкретну мотивацію.

На відміну від тамтешніх згубних примх природи витоки наших лих — у деградації соціальної тканини, на якій виколисується така тонка і вразлива субстанція, як життя людське.

Автор унікальної книги «Теорія катастроф» В. Арнольд популярно розтлумачує ту саму теорію. Якщо винятково високий ступінь захоплення певним родом занять супроводжується адекватним ступенем професіоналізму, відбувається різкий у позитивному напрямку стрибок, який виводить на новий щабель еволюції. Його творців Арнольд іменує геніями. Якщо така ж діяльна пристрасть не опирається на адекватний професіоналізм, то відбувається катастрофа у прямому сенсі, і її творців він називає маніяками.

Мало сказати про маніакальний дефіцит професіоналізму, на якому тримається різногалузева і різнорівнева соціосистема, у якій вершиться людське життя. Мова йде про деградацію цієї системи на найглибшому, фундаментальному, цивілізаційному рівні. «Сповзання у печеру» відбувається тотально — від державного управління до жеківського сантехнічного сервісу.

Професійний адміністратор, спроможний прийняти точне управлінське рішення, — така ж рідкість, як професійний слюсар, спроможний відремонтувати кран.

Деградація найперше сягає туди, де у цивілізованому середовищі відбувається оснащення громадян професіоналізмом і перетворення їх із обивателів на профі, тобто на сферу освіти. На слюсаря можна було вивчитися в ПТУ Де вони нині, кузні масових професій? Адже не хто інший, а фаховий випускник профтехучилища мав би перекрити той злощасний кран, через який газ високого тиску ввірвався смертоносним тайфуном у мирні помешкання цивільного будинку в Дніпропетровську.