Кінець світу. Том 2. Пiсля… - Базів Василь - Страница 60

Найперше, моє категоричне застереження: якщо вдосконалювати до невпізнання такий генетичний брак, як різного роду збоченців типу попсових мадонн чи шанувальників золотого унітаза (а вони за бабло можуть купити собі який завгодно інтерфейс), то вся ця затія не варта виїденого яйця. Хоча якщо біотехнології дозволять вилучати той шкідливий ген, який програмує клептоманію, то це вже зовсім інший поворот теми.

Але попри ліричний відступ як пролог до цієї бомбезної теми, от про що думається. Пригадуєте (у першому томі), як анунаки–боги створили людину? Шляхом генної інженерії. Гібрид земного гуменіда і бога. Тобто сама богоподібна цариця Землі, Її Величність Людина, і це вам скаже навіть не надто просунутий сучасний біолог, — створіння штучне. Її поява тут не випливає із еволюції земної фауни і флори, органічною складовою якої вона мала би бути.

А раз людина штучно, у божественній лабораторії створена, то чому цей процес біотехнологічного її вдосконалення не можна й надалі продовжувати? Уже, так би мовити, власними силами і на основі накопичених нею знань та досягнень сучасної науки, оскільки 70 відсотків учених, які працювали будь–коли на Землі, живуть нині.

Поруч з моїм робочим місцем постійно присутній мій незмінний помічник при написанні книг, який суворим поглядом щоранку жене мене у кабінет до роботи. Хоча поки я тут терзаюсь у цих неймовірно важких візійних шуканнях, він спить собі, неборака. Але ж цей мій красень за породою ротвейлер — таки штучно створене, уже, правда, не Богом, а людиною, винятково досконале живе створіння. І скільки їх, виведених людиною порід зі спільним для всіх собак геномом? Поїдьте на виставку собак чи котів, а коней? Які це красені, а штучно виведені! Хоча, на моє глибоке переконання, мій помічник — вінець цього селекційного творіння.

Але повернімося до вдосконалення морально деградованого майже до краю роду людського. Відтак уся ця програма трансформацій на основі, я би сказав метафорично, відкриття генома Інформації, програма, декодована геніальним розумом Курзвейла, у дії. Можна махати скільки завгодно руками в охороні такої цноти, як мораль, як душа, але цього інформаційно–технологічного валу, що несеться із космічною швидкістю за законом Мура і переносить людство у нову реальність, — не зупинити.

І не треба. Зрештою, я вже казав: щораз нові знання, які опускаються сюди звідтам, поступають із санкції Творця, який усе це затіяв тут із цим незбагненним для самого себе родом людським.

О. Радищев у XVIII столітті у претензійному творі «Про людину, її смертність і безсмертя» зауважив, не здогадуючись, що його земляки через два століття виготовлятимуть постлюдину: «Але невже людина є кінцем творіння!»

Що належить вважати найсокровеннішим доказом реальності Бога? Віру в Нього. Без якої не можуть жити кращі з людей. Раз вони у Нього вірять, раз вони мають потребу у цій вірі, раз вони без цієї віри жити не можуть, значить Він є.

Сакраментальне запитання, яке нуртувало у небайдужому розумі під час споглядання рабства по дорозі із Петербурга до Москви, — то, на щастя, аж ніяк не голос волаючого в пустелі. Я більш ніж переконаний, що геніальні провидці — це ті, котрі не так розуміють, як відчувають. Інтелектуальні локатори, які вловлюють невидиму тінь грядущих подій.

Росіяни, зайняті цілком конкретним проектом — виготовленням уже не машини, але ще не людини, назвали своє створіння аватаром.

Назви були різні і в різні, ближчі і дальші, часи. Вони, ті, кого я зараз, хоч і не всіх, перелічу, не так розуміли, як відчували.

Основоположник космонавтики К. Ціолковський і у своїй зреалізованій іпостасі видавався не більше, ніж фантастом. Але Гагарін і Армстронґ таки полетіли. У своїх «Нарисах про Всесвіт», «Невідомі розумні сили» та інших пророцтвах він називав постлюдину «плазмоїдом». Вона утвориться на базі людини класичної, хоча як це відбудеться, геніальний вчений не брався конструювати. Плазмоїди вирвуться із обіймів біосфери і полинуть на нові, космічні рівні буття.

«Екзоти» С. Павлова, а він таки розумівся на такій штуці, як фізіологічна природа людського тіла, вдосконаляться до невпізнанності і піднімуться на вищий щабель. Їм стане нудно і нецікаво із людським загалом, від якого вони будуть на порядок мудрішими, сильнішими, досконалішими, і їхні устремління теж будуть виходити за межі земної шкаралупи. Вони поринуть за космічним покликом у галактичну далечінь.

Врешті, людени А. і Б. Стругацьких. Мені ця назва чи це ім’я постлюдини найбільше імпонує. Коли прийде час охрестити й узаконити назву постлюдства, то рекомендував би скористатися термінологією цих братів із блискуче розвинутою фантазією, яка зашкалила так далеко, що розгледіла грядущі віки.

На вулиці Володимирській у Києві неподалік від мого помешкання на одному з будинків меморіальна дошка сповіщає, що тут колись жив Карел Чапек. А слово «робот» — його винахід. Придумав чех, а втілювати найзавзятіше почали японці. Правда, мій сусід чомусь вважав за потрібне полякати, вивівши сюжети «бунту роботів», які поневолять людей. А. Азимов установив рівновагу, бо його роботи — цілком мирні і позитивні.

Сьогодні все ж найпоширенішим є загадково грізне ім’я — кіборг. Це вже не робот у чапеківському розумінні, а ближче до героїв братів Стругацьких: кіборг — не машина, а людина із запчастинами, людина, вдосконалена шляхом іплементації у її тіло, як функціональний унікальний фізіологічний і біохімічний агрегат, нових деталей ззовні.

І коли кіборг, як техногенне поєднання тіла з комп’ютером, так би мовити, у вегетаційній стадії вагітності, то біогенний кіборг, андроїд, — тут уже пройдено немалу частину дороги.

Хтось зауважив, що такий неодмінний атрибут, імплементований у функціональну схему людини, як годинник, був провісником. А відтак — штучні зуби чи механічні різного роду шурупи, гайки та інше причандалля, яке використовують хірурги–ортопеди, коли поламану людину треба поставити на ноги.

Хіба це не вдосконалення існуючої людини? І, нарешті, такі поширені нині у всезростаючих масштабах, як зубні імпланти. Я сам їх ношу, і вони не мої, рідні, ці живі тільця, прийняті, однак, у лоно мого фізичного єства. Я не народився з ними. Мене ними вдосконалив стоматолог.

Набираю у пошуковій системі Google «Купити нирку». Ого, скільки пропозицій! І ціни понад 100 тисяч доларів. Правда, свинячі набагато дешевші, але з метою зекономити перетворювати себе на гібрид свині з людиною — як це буде виглядати з моральних міркувань? Хоча багатьох іззовні богоподібних у силу тих–таки моральних якостей інакше, ніж свинями, й не називають. Хоча тварина тут ні при чому.

Хоча те, про що говорить Курзвейл, — це не пересадка, а вирощування будь–яких органів, що відкриває дорогу (рука не так легко піднімається, але поривається вивести цю сентенцію, заклинання чи благання до Всевишнього) — до безсмертя.

Коли світлі уми російської науки зі ступенями, дисертаціями, монографіями, професорськими статусами звертаються до президента внести у Конституцію опісля права на життя і здоров’я — право на безсмертя, то це щось–таки та значить! Не фантасмагорія, а таки наука із не белетристично–футуристичною, а науково–практичною постановкою питання.

Доктор філософських наук, автор монографії «Антропоекософія», професор А. Бураковський у своїй праці «Після людини» пише: «Людина майбутнього, частково андроїд чи люден цивілізованого світу, стане довговічнішою й активнішою від нас... 150 років життя уже не будуть здаватися неймовірним. При цьому людина грядущого буде ставати все активнішою і жвавішою з віком. Люди у 50, 60, 80 років будуть змінювати місце проживання, професії, вчитися і переучуватися... Якщо вам нині 35, то ви цілком можете мати дитину, яка доживе до ХХІІ століття, і внука, який доживе до XXIV століття. Ваш син народиться у 2010 році, коли вам буде сорок. Він стане батьком у 50, у 2060 році, а ви цілком також можете дожити до цього віку, маючи 90 років. Ваш внук цілком може прожити 140 років і зустріти Новий, 2300, рік. Ще раз підкреслюю — це ніскільки не фантастика! Це якраз реальність наших днів».