Кінець світу. Том 2. Пiсля… - Базів Василь - Страница 66

66

Нічне світило наче зупинилося, як денне світило у мить рівнодення над пірамідою Кукулкана, й утворило ореол над іконою, яка так виразно пломеніла на чорному тлі опівночі.

На перехресті дерева хтось мудрий, посвячений і віруючий вирізьбив розп’яття чи, точніше, окреслив різцем витворений природою образ. Стовбур і пагіння у два боки. Митець побачив у цьому Хрест. Кажуть, що мистецтво скульптури — це коли із незграбної товщі каменя чи деревини майстер–смислотворець обрізає усе зайве. А тут і обрізати не треба — досить було, на відміну від тисяч перехожих, — побачити.

Це було живе Древо–Хрест. А на ньому — в ореолі небесного сяйва — Спаситель. Місяць–то був від цього земного деревця за півмільйона кілометрів, а картина постала цілісною живою іконою в обрамленні нашого людського захоплення.

Щоб відзняти це диво чи щоб збагнути цей ЗНАК, належало нагнутись і стати на коліна. І мимоволі на коліна таки вклякнули усі ми сущі тут цієї миті.

І ця мить була для мене моментом Істини: Кінця не буде. Буде Початок!

То був Знак. У Небі.

А десь там удома і напередодні я раптово був змушений встати посеред ночі. Мусив побрести спросоння зі спальні у кабінет навпроти і з Голосу Звідтам записати:

Бунтують пошепки вулкани, Згоряють похапцем літа, Летять з небес космічні сани, Благаючи в безодні дна. Гривастий вітер рве антени Із позолочених печер. Тромбози розривають вени Міжгалактичних каравел. Ридає ворон на воротях, Катрени каркає Кінця. Кіт шкандибає у чоботях, Вповзаючи у зуби пса. На одрі Смерть лежить зухвало, Псалми співає хор кротів. Копає яму п’яний атом Ядром розлючених громів. Із грішних тіл тікають душі, Пощади просячи в гріха. І тліє тінь земної суші, Потопом гасячи Життя. Землею мчить галоп КОНЧИНИ — Смертельні ескадрони зла. Та визирає з–під ряднини ПОЧАТКУ сиве немовля. В апокаліптичному екстазі Вже опускає меч КІНЕЦЬ. ПОЧАТОК, струшуючи попіл, Вже надіває знов вінець! У галактичних катакомбах Несеться мегарезонанс. У ядрах наносиліконних Гуде грядущий ренесанс. Настромлена на вісь планета За руки ловить полюси. У магнітудах Едісона Із мінусів стають плюси. На Арараті, як на хаті, Сидить в задумі нео–Ной. У кептарі, як у скафандрі, Смалить люльку віщий гой. У вимерлім Капернаумі Сонце сходить знічев’я, Армагеддоном блудить стадо В очікуванні пастиря. На трилітровім Баальбеку Крильця сушить альбатрос. Веслом штовхаючи планету, Пливе до берега Христос!

Золоче.

Київ.

Україна.

Земля.

2012.