Країна розваг - Кінг Стівен - Страница 56

56

— Зайчику, деякі люди ховають своє істинне обличчя. Іноді можна зрозуміти, що на них маски, але не завжди. Навіть людину з потужною інтуїцією можна обдурити.

Я прийшов до них пообідати, і відвезти в аеропорт, і попрощатись, та була ще одна причина.

— Майку, я хочу про дещо в тебе запитати. Про примару, що розбудила тебе серед ночі й сказала, що я потрапив у біду в парку. Можна? Тебе це не засмутить?

— Ні, але все було не так, як показують по телевізору. У кімнаті не було білої прозорої примари, яка літає й ухкає. Я просто прокинувся… а вона була поряд. Сиділа на ліжку, як жива людина.

— Мені б не хотілося, щоб ви це обговорювали, — сказала Енні. — Його це, може, й не засмутить, але вже точно засмутить мене.

— Ще одне-єдине запитання, і все, я дам йому спокій.

— Добре. — І вона взялася прибирати зі столу.

У вівторок ми возили Майка в «Джойленд». Невдовзі після опівночі, у ніч з вівторка на середу, Енні застрелила Лейна Гарді на «Колесі Кароліни», обірвавши його життя і врятувавши моє. Наступний день минув на допитах у поліції та в спробах утекти від репортерів. А по обіді в четвер до мене завітав Фред Дін, але його візит ніяк не був пов’язаний зі смертю Лейна Гарді.

Хоча я подумав, що пов’язаний.

— Майку, мене от що цікавить. То була дівчина з кімнати страху? То вона прийшла до тебе й сиділа на ліжку?

Очі в Майка стали круглими від подиву.

— Та ну, звісно, ні! Вона пішла. Коли вони йдуть, то вже навряд чи повертаються. До мене приходив чоловік.

* * *

Тисяча дев’ятсот дев’яносто першого року, невдовзі після свого шістдесят третього дня народження, мій батько пережив доволі важкий серцевий напад. Він тиждень пролежав у лікарні Портсмута, а потім його виписали додому, з суворими приписами дотримуватися дієти, скинути двадцять фунтів[66] і облишити вечірні сигари. А що він один із тих рідкісних людей, які неухильно виконують приписи лікарів, то тепер, коли я пишу ці рядки, йому вісімдесят п’ять років і він цілком бадьорий, якщо не зважати на хворе стегно і слабкий зір.

Тисяча дев’ятсот сімдесят третього року все було інакше. За інформацією мого нового наукового асистента (веб-оглядача Google Chrome), загалом людей тримали в лікарні два тижні: перший — у відділенні інтенсивної терапії, другий — на поверсі серцево-судинної реабілітації. Напевно, в палаті інтенсивної терапії Едді Паркс почувався нормально, бо поки того вівторка Майк катався на атракціонах, Едді перевели вниз. Саме тоді в нього і стався другий серцевий напад. Він помер у ліфті.

* * *

— Що він тобі сказав? — спитав я у Майка.

— Що я повинен розбудити маму і змусити її негайно їхати в парк, бо поганий чоловік тебе вб’є.

Чи це застереження пролунало, поки я ще розмовляв по телефону з Лейном, у вітальні місіс Шопло? Навряд чи набагато пізніше, бо інакше Енні могла не встигнути. Я поцікавився, але Майк цього не знав. Щойно він пішов (так це назвав хлопчик — не зник, не вийшов у двері чи у вікно, а просто пішов), він набрав кімнату Енні по інтеркому. А коли вона відповіла, почав кричати.

— Ну все, досить, — промовила Енні тоном, який не допускав жодних заперечень. Вона стояла біля раковини, взявши руки в боки.

— Мама правильно каже, — сказав я. — Досить.

Невже Едді явився Майку тому, що я врятував старому буркотуну життя? Мотивацію вчинків Тих, Хто Пішов Далі (слова Роззі, великі літери завжди вгадувалися за піднятими руками й повернутими до неба долонями), годі було зрозуміти, та все ж я сумнівався. Зрештою, його вирок було відкладено лише на тиждень, і ці останні кілька днів він провів не на Карибських островах, у оточенні оголених по пояс дівчаток. Але…

Я приходив його навідати. Крім мене та ще Фреда Діна, більше нікого не було. Я навіть приніс йому фотографію колишньої дружини. Звісно, він назвав її нещасною діставучою пронозливою сучкою, і, може, такою вона й була, проте принаймні я не лишився осторонь. Зрештою виявилося, що він теж. Хоч би якою була причина.

Коли ми їхали в аеропорт, Майк нахилився вперед на задньому сидінні й спитав:

— Деве, а хочеш посміятися? Він ні разу не назвав тебе на ім’я. Казав просто «малий». Мабуть, думав, що я здогадаюся, кого він має на увазі.

Мабуть, так.

Чортів Едді Паркс.

* * *

Усе це сталося колись дуже-дуже давно, того чарівного року, коли нафту продавали по одинадцять доларів за барель. Того року, коли мені розбили трикляте серце. Того року, коли я втратив незайманість. Того року, коли я врятував від смерті гарненьку маленьку дівчинку, яка вдавилася, і малоприємного стариганя, в якого стався серцевий напад (принаймні перший). Того року, коли божевільний мало не прикінчив мене на колесі огляду. Того року, коли я хотів побачити примару, та так і не побачив… хоча, мабуть, щонайменше одна з них бачила мене. Також то був рік, коли я навчився говорити таємною мовою і танцювати «Гокі-Покі» в костюмі собаки. Того року я дізнався, що в житті бувають значно гірші речі, ніж втратити дівчину.

Того року я був двадцятиоднорічний і все ще зелений.

Відтоді світ подарував мені хороше життя, я цього не заперечуватиму. Та все одно я іноді ненавиджу цей світ. Поки я пишу цю книжку, Діку Чейні, цьому апологету водних тортур, який надто довго обіймав посаду головного проповідника Святої Церкви Хай-Там-Що, пересадили нове серце — як вам ця новина? Він живе далі. Інші померли. Талановиті, як Кларенс Клемонз[67]. Розумні, як Стів Джобс. Порядні, як мій давній друг Том Кеннеді. Переважно до цього звикаєш. Просто мусиш. Як писав В. Г. Оден[68], Кістлява збирає врожай грішми, тим, що дуже смішно, і всіма, хто може добре висіти. Але починає свій список Оден не з цього. На початку в нього — невинна молодь і діти.

Що повертає нас до Майка.

* * *

Приїхавши на навчання у весняному триместрі, я винайняв убогу квартиру за межами кампусу. Одного прохолодного вечора, коли я готував стір-фрай[69] для себе й однієї дівчини, від якої майже шаленів, пролунав телефонний дзвінок. Я відповів, як завжди, напівжартома:

— Резиденція «Пошарпана», Девін Джонс, власник.

— Девін? Це Енні Рос.

— Енні! Ого! Зачекай секунду, я прикручу радіо.

Дженіфер (дівчина, від якої я майже шаленів) подивилася на мене здивовано. Я їй підморгнув, усміхнувся і взяв слухавку.

— Я приїду через два дні після початку весняних канікул, можеш передати йому, що я пообіцяв. Квиток візьму на наступних вихі…

— Дев. Чекай. Чекай.

Я почув у її голосі притишену скорботу, і вся моя радість від того, що вона подзвонила, стислася до страху. Я притулився лобом до стіни й заплющив очі. Та що я справді хотів затулити, то це вухо з притиснутою до нього слухавкою.

— Деве, учора ввечері Майк помер. Він… — Її голос затремтів, потім вирівнявся. — Два дні тому в нього була гарячка, і лікар сказав, що ми повинні відвезти його в лікарню. Про всяк випадок. Учора йому ніби полегшало. Він менше кашляв. Сидів і дивився телевізор. Говорив про якийсь великий баскетбольний турнір. А тоді… вчора ввечері… — Вона замовкла. Я чув у слухавці важке дихання: Енні намагалася опанувати себе. Я теж старався, але на очі навернулися сльози. Теплі, майже гарячі. — Це сталося раптово, — сказала вона. І додала, так тихо, що я ледве розчув: — Мені так боляче.

На моє плече лягла рука. Дженіфер. Я накрив її своєю долонею. І подумав про Енні: чи був хтось у Чикаґо поряд, щоб покласти руку їй на плече.

— Твій батько там?

— У нього кампанія з євангелізації. У Феніксі. Завтра приїде.

— А брати?

— Джордж тут. Філ має прилетіти останнім літаком з Маямі. Ми з Джорджем у… цьому закладі. Де його… я не можу на це дивитися. Хоча це те, чого він хотів. — Енні гірко заплакала. Я зовсім не розумів, про що вона говорить.

вернуться

66

9 кг.

вернуться

67

Кларенс Клемонз (1942—2011) — легендарний саксофоніст, видатний учасник гурту Брюса Спрінґстіна.

вернуться

68

Вістен Г’ю Оден (1907—1973) — англо-американський поет, писав у жанрі інтелектуальної лірики.

вернуться

69

Страва азійської кухні з овочів, м'яса і спецій, швидко обсмажених у казанку з опуклим дном.