Аргонавти Всесвіту, Нащадки скіфів - Владко Владимир Николаевич - Страница 17

Тепер він бачив не саму лише велику зірку, яку він помітив спочатку. Чорна глибина була, здавалося, засипана іскрами і вогниками. Це не були ті зірки, до яких звикло око кожної людини на Землі. Вони не миготіли, не тремтіли, не коливалися: кожна сяяла рівно і кожна світилася своїм кольором. Око не встигало відзначити всі ті кольори; вони, не змішуючись, палали кожен сам по собі, сплітаючись у барвисті казкові візерунки: око мисливця пробігало по них, зупиняючись мимоволі на великих сліпучих зорях, що сяяли холодним спокійним світлом далеких гігантських світів.

Мисливцеві не зразу пощастило знайти кілька відомих йому сузір’їв. Та й то — хіба це були ті нескладні комбінації з кількох зірок, до яких здавна звикло людське око, віддалене завжди від чудових картин всесвіту товстим шаром земної атмосфери? Ті великі зірки були всього тільки канвою сузір’я. Космос лишив тепер навколо них примхливі й вибагливі узори, що відрізняли кожне начебто нове сузір’я від його Старої звичної форми не менше, ніж багатобарвна картина відрізняється від сухого малюнка олівцем.

Захопленим поглядом Гуро знаходив ці, забарвлені новими незліченними кольорами невідомі йому зірки, контури, сузір’я. Ось виразний хрест Лебедя, ось недалеко від нього неправильний чотирикутник Ліри. Ще далі — вигнутий, наче готовий до стрибка, Дракон, біля нього, майже у згині його тіла, почалася така знайома з дитинства витягнута каструлька Малої Ведмедиці.

І знов неприємний холодок пробіг по руках і ногах мисливця. Що це за дивне почуття непевності, самотності і чогось навіть близького до страху? Адже такі відчування були надзвичайно рідкими для Гуро, уславленого своїми залізними нервами.

Мисливець посміхнувся. Він на ракетному кораблі, відділений від Землі і її життя, він мчиться у холодному міжпланетному просторі, він побачить нове життя незнайомої досі планетні А головне — він летить не один, а з своїми сміливими товаришами. І згодом вони повернуться назад, на Землю. Про який страх чи самотність може йти мова?! Думати про це — лише витрачати даремно час. Швидше до роботи, час не жде!

Він ще раз подивився крізь пробоїну на казкові чарівні вогники зір, із зусиллям відірвав від пробоїни немов прилиплий до неї шолом і знову ввімкнув прожектор. Так, роботи вистачить. Пробоїна була завширшки з дециметр. Нерівні краї діри показували напрямок, яким летів метеорит. Де ж він? За всіма ознаками, метеорит мусить бути десь тут, усередині, між зовнішньою і внутрішньою стінами ракети.

Яскравий промінь прожектора побіг уздовж стінок, шукаючи небесного гостя. Але знайти його було не так легко. В цьому Гуро швидко переконався. Перехрещений підпорками й переділками, коридор між стінками тягнувся далеко. Метеорит міг вільно проскочити куди завгодно.

Зрештою, це другорядна справа — шукання метеорита. Треба якнайшвидше залатати пробоїну. Для цього є скринька негайної технічної допомоги, яку обачний Микола Петрович сам приготував. Треба братися за діло.

— Вадиме, Вадиме! — гукнув Гуро. — Давайте сюди скриньку допомоги.

— А що, знайшли пробоїну? — почув він голос Сокола.

— Так! Несіть сюди скриньку. Миколо Петровичу, зараз залатаємо.

З темряви показався силует Сокола. Вірніше — його скафандра. Білий промінь прожектора прорізав темряву і схрестився з променем прожектора Гуро. Фантастичні постаті двох мандрівників всесвіту нахилилися коло пробоїни, розглядаючи її. Метеорит, очевидно, ударив з великою силою. Він пробив, як куля, чотири шари: супермагнію, вовни, гуми й електрично обробленого свинцю і, нарешті, тонкий шар металу, до якого кріпилася в цьому місці переділка.

— М-да… — промовив Сокіл. — Оце так удар! — Він акуратно виміряв діаметр пробоїни.

Дев’ять з половиною сантиметрів! Потім промінь його прожектора освітив скриньку. Сокіл знайшов у ній щось подібне до величезної плескатої пробки і виміряв її.

— Ні, тонша на сантиметр…

Він узяв другу:

— Підійде!..

Пробка ця була конічної форми. Тоншим кінцем Сокіл устромив її в пробоїну, і зразу ж вона втиснулася в пробоїну сама, майже на третину. Гуро зауважив:

— Отак присмоктувала пробоїна і мій шолом…

— Вплив порожняви, — охоче відгукнувся Сокіл, — вплив космічної порожняви. Вона висмоктує з нашої ракети всі залишки повітря і газів.

— Але барометр уже давно показував нуль.

— Це нічого не значить. Певна кількість газів збереглася ще в наших речах. Навіть і в металевих, не кажучи вже про тканини. Ось цей газ і висмоктує порожнява. А зараз замість газів вона втягла в пробоїну пробку.

За скринькою, що її приніс Сокіл, тягся м’який електричний кабель. Сокіл витяг із скриньки якийсь невеличкий прилад, з’єднаний з нею шнуром, притулив його до пробки і повернув вмикач. Зразу ж прилад почав стрибати, битися в його руках, як жива істота, вдаряючись об пробку. Це працював електричний молоток. Частими ударами він вганяв пробку в пробоїну, щільно закриваючи її. Через півхвилини Сокіл вимкнув молоток. Пробка щільно ввійшла в пробоїну.

— Тепер заварити краї…

В руках Сокола опинився другий прилад. Він нагадував Знайоме приладдя для автоматичного зварювання. Сокіл ввімкнув його. Спалахнув сліпучий вогняний язик. Легкими рухами Сокіл водив приладом навколо країв пробоїни. І там, де проходив вогняний язик, метал пробки розтоплювався і заливав стінку ракети, розпливаючись по ній. Пробка зварювалась з металевою стінкою. Ця операція потребувала так само небагато часу.

Василь Рижко, що покірно залишався в центральній каюті, раптом почув голос Гуро:

— Миколо Петровичу, уже можна вмикати повітряні апарати! Пробоїну закрито.

Але спокійний голос Риндіна заперечив:

— Рано ще, Борисе, бо двері до коридорів не зачинені. У нас не так багато повітря, щоб випускати його даремно. Повертайтесь назад, зачиняйте двері і тоді вже вмикайте.

Василь тимчасом з цікавістю вивчав свій скафандр. Зроблений він був продумано і дуже дотепно. Товстий шар якоїсь невідомої Василеві міцної і пружної тканини, насиченої гумою, вкривав руки, ноги й тулуб. Зовні цей шар був укритий ще тонесенькою металевою сіткою, що, мабуть, мала захищати тканину від ударів, пошкоджень тощо, — а в порожняві від надмірного роздування зсередини.

Великий круглий шолом з товстими скляними вікнами пригвинчувався до металевого кільця навколо шиї; кільце вільно лежало на плечах людини. Кілька трубок з’єднувало шолом з апаратом для дихання. Головні апарати прикріплені були за спиною, як ранець. Але частина містилася і спереду: то були резервні балони з оксилітом.

На грудях прикріплений був електричний прожектор, що кидав свій блискучий промінь просто вперед, незалежно від положення людини, яка могла вільно нахилятися і знов випростовуватись.

Руки вільно рухалися в рукавах скафандра. Пальці майже зовсім не відчували рукавичок з такої самої тканини, як і скафандр, але значно тоншої. Василь зовсім легко, навпомацки, знаходив потрібні йому речі. Він зразу, наприклад, знайшов ту саму рукоятку електричної грілки, ввімкнути яку порадив йому Гуро. Грілка ця була, мабуть, всередині тканини костюма, бо як тільки ввімкнув її Василь, приємне тепло рівномірно розлилося по всьому тілу — від кінців пальців на Руках до нігтів на пальцях ніг.

Що дуже хотілося Василеві знайти в скафандрі — так це радіоустановку, за допомогою якої можна було розмовляти з товаришами і навіть чути звуки, що лунали зовні, за скафандром. У шоломі мали бути мікрофон і телефон, якщо не гучномовець, а назовні так само виходив додатковий мікрофон. Це Василь розумів добре — недаремно ж він знався на радіотехніці. Але знайти все це йому не пощастило, очевидно, тому, що всі речі, як і ціла установка, були дуже маленькі і добре сховані в стінах шолома.

Раптом знову відчинилися двері. В них з’явились у своїх фантастичних скафандрах Гуро і Сокіл. Гуро акуратно зачинив двері, що автоматично притиснулися до стіни кривими важелями, перевірив ще раз, чи немає де щілинки. Потім він повернувся до Василя: