Теплі історії до шоколаду - Гербіш Надійка - Страница 1

Надійка ГЕРБІШ

ТЕПЛІ ІСТОРІЇ ДО ШОКОЛАДУ

Моїй матусі, яка ніколи не відмовляла мені в шоколаді (хіба перед обідом) і чоловікові, який підхопив цю прекрасну традицію — не відмовляти мені в шоколаді

З величезною вдячністю й теплом

Люблю

СЛОВО АВТОРКИ

Скільки себе пам’ятаю, любила слухати історії. «Розкажи мені історію!» — зараз думається, що це була фраза, якої чи не найбільше боялися мої рідні. Вони добре знали, що за нею прозвучить інша: «Ще якусь розкажи, ну будь ласка!» І розповідали, вигадували, купували сотні книжок, знайомили з неймовірними людьми, брали в цікавезні подорожі, давали читати старі щоденники, показували альбоми зі старими родинними фотографіями, оповідали події з життя пращурів, даючи потримати старі поторсані мапи й книжки старослов’янською, пожовклі листи, написані красивим, вишуканим почерком, значки й навіть зброю.

Потім мені почали дарувати записники — і я писала в них свої історії. Записувала розповіді рідних, особливо найдавніші, знову надокучала, випитуючи щось про прадіда-вчителя, священика й офіцера, його закохану дружину-пригодошукачку, їхніх дітей — акторку Ольгу, вчительку Галину, перекладачку Зіну й дідуся — теж учителя й неймовірного пригодошукача. Його я любила до безтями. Він знав силу-силенну історій, своїх і родинних, учив мене грати в шахи і стріляти — з лука та гвинтівки. Я так сильно любила його оповіді про армію, що ще в дитинстві вирішила: вийду заміж лише за чоловіка, у якого також буде щедрий запас армійських історій. Я любила випитувати бабусю про її дитинство в Польщі, про їхні пригоди, про німців і чорниці. Про прапрадіда по татовій лінії, запорізького козака, історій я чула менше. Але ніщо мені не заважало їх вигадувати самій.

А ще в мене була дивовижна здібність відшуковувати шоколадні схованки. Моя мама не могла собі дозволити купувати мені шоколад щодня, тож часом, купивши кілька, або ж отримавши від когось у подарунок, вона давала мені одну плитку, а решта ховала кудись далеко. І не казала про те, що вони є. Але як тільки вона йшла на роботу, а я залишалася вдома сама — зі своїми іграшками, книжками, потім із підручниками і піаніно, а ще — з рибками, папугами, канарейками, собакою або кошеням — мені щось починало «муляти» зсередини. Я ні з того ні з сього хотіла оглянути шафи, залізти за диван, переставити книжки на полицях, зазирнути за штори й у пусті баняки, аж поки не знаходила захований шоколад. І коли мама поверталася, я вже була зовсім щаслива.

— Мамо, а я знайшла сьогодні справжній скарб!

Вона знала, про що мені йшлося, і ніяк не могла втямити, ЯК я це роблю.

Багато років свого дитинства я не бачила тата. Але якось, пам’ятаю, між моїм днем народження і Різдвом (грудень завжди був для мене найказковішим місяцем) я отримала красиву листівку. Там дрібним, але таким гарним чоловічим почерком було написано: «Нехай на твоєму шляху трапляються лише світлі й добрі люди, доню». То було батьківське пророцтво. І воно почало діяти одразу.

Мене оточували — і оточують — якісь абсолютно неземні люди. Траплялися й такі, яких любити було нелегко. Але хороших, світлих людей було завжди більше. У мене насправді чудові рідні, друзі, співробітники, студенти, випадкові подорожні у далеких мандрівках, видавець, читачі. Після виходу попередньої книжки, «Теплі історії до кави», я отримала стільки добрих, щирих, надихаючих листів від читачів, стільки вдячності, на яку навіть не заслуговую, часто не могла стримати сліз — і усміхалася одночасно.

Мені пощастило з пастором, який став моїм духовним батьком і досі ним є. Напевно, ніхто ніколи не казав мені таких добрих слів похвали, як він. Але я також люблю чути від нього критику. Безжальну, проте щиру і конструктивну. Здається, після його критики я щоразу стаю кращою. Він підносить мені до обличчя прозоре дзеркало, на якому в збільшеному вигляді видно всі недоліки; дає молочко для зняття пудри й каже: «Дивися, бачиш оце? А знаєш, що воно лікується?» Потім сідає і записує рецепт, як. Неодмінно простий і діючий.

Я вдячна Богові за свого чоловіка. І тут знадобилося би багато слів, але боюся відволіктися від шоколаду й історій.

Добрими словами насправді можна зробити багато. Надихнути, втішити, додати солоду й радості. Сподіваюся, що ця книжка — збірник добрих, теплих, шоколадних, цілющих слів. Тут містяться історії про різних людей, життя, любов, слова, дружбу, смуток, пошуки, усміх, подорожі, домашню випічку, міста, кутові будинки, про велосипеди, кіно й картини, про музику, лікарні, студентів, книжки, про неосвітлені вулиці й старі листи, маленькі дрібниці й великі зміни.

І дуже хочеться, щоб, читаючи цю книжку, ви усміхалися. Смачного читання!

Надійка

ПОДОРОЖНІ ЗАМАЛЬОВКИ ІЗ ШОКОЛАДНИХ МІСТ

Люблін

Вулиці залиті сонцем і весною. Вулиці — наче келихи, і небесні офіціанти щедро наливають у них світло, тепло, додають трохи свіжого вітру й притрушують запахом кави з цинамоном. Польський фотограф Бартек із якимись не зовсім земними очима й зворушливими кучерями веде нас туди, куди зазвичай не заходять туристи: він показує нам Люблін, якого любить. Із напівзруйнованими двориками, рипучими дерев’яними сходами, намальованими вікнами на глухих стінах, з бабусями на маленьких балкончиках, що сидять на ослінчиках поміж квітів і котів, заплющуючи очі проти яскравого сонця.

Я торкаюся пальцями шорстких стін, заглядаю у маленькі кав’ярні, годую голубів і усміхаюся дітям. Мені хочеться побачити те справжнє, що заховалося за яскраво пофарбованими фасадами й пластиковими муляжами шоколадних тортів поза прозорими до блиску вітринами.

Так, я знаю, що всі міста мають свої маски. Знаю, що, коли моя бабуся була маленькою і приїздила сюди з батьками із сусіднього села, Люблін був геть іншим. Минав час, і місто змінювалося. Йому часто бувало боляче, його шматували, виганяли мешканців, його заселяли інші. І це місто, місто-намальоване-на-глухій-стіні-вікно, місто-келих, місто-годинник-понад-брамою, змінювало свої маски, старанно приховуючи власну справжність, аби не розгубити, не дати нікому її вкрасти.

Моя бабуся виросла, у неї народилися діти. Тоді — внуки. Ми жили в іншому місті, у тій самій Галіції, але геть в іншій країні. Та минув час, я приїхала сюди, і мені хочеться розгадати кілька загадок цього міста.

Проте воно лише загадує мені нові. Так, так, усі ми маємо свої маски, й різні люди розкривають нас по-іншому. Комусь ми загадуємо загадки, а комусь розповідаємо таємниці. Для когось ми завжди будемо тим, що ми для них робимо. Або що робимо не для них. Для когось — тим, кого (або що) любимо. Хтось пам’ятатиме не нас, а наш образ у втіленні якогось міста. Чи місця. Чи навіть музики. Маски бувають такими різними. Коли мої коліна схилені, всі маски осипаються додолу. І я знаю, що є Той, Хто відкриває в мені нові грані, часом — нові світи.

Міста мають свої маски, свої історії, свої підземні ходи. Ми у Любліні, і саме тут Бартек каже нам, що багато старих міст насправді — айсберги. Він каже, що дві третини цих міст розляглися під землею. Моє внутрішнє місто теж наполовину заховане. І я думаю: як добре, що є Той, Хто має ключі до всіх моїх внутрішніх коридорів і чує мою сховану музику.

Із нами йде молодий львівський архітектор. Хлопці наче змовилися — у них обох якісь неземні очі й зворушливі кучері. Ми говоримо про лінії, стилі, сутність. Про дерева, що проростають крізь будинки, і про будинки, що виростають на садах. А поміж тим виходимо на центральну вулицю, і там, так до поколювання в пальцях щемко, грає скрипаль. У нього тонкі риси обличчя і сумні, чомусь навіть трохи сполохані, очі.