Теплі історії до шоколаду - Гербіш Надійка - Страница 14

14

«Інколи для щастя і внутрішнього спокою достатньо змінити перспективу. Усвідомити, що важливе і вічне, а що — дрібне й другорядне, попри свою терміновість. Мені часом здається, що земне життя — це приклади, домашнє завдання з математики. Коли думаєш про це — наче відсторонюєшся від проблеми, і масштаби її повертаються в правильне місце, перестають лякати ілюзіями, — пишеш ти, і я шепочу твої слова за тобою. — Що якесь там непорозуміння на роботі може означати проти спокою моєї безсмертної, вічної душі? Воно мине так швидко, що й зогледітися не встигнеш. То чи є сенс псувати собі настрій, вечір, позбавляти найдорожчих своєї усмішки й безтурботності? Натомість хвилюєшся, поспішаєш — і ухвалене рішення виходить на гірше, а недбало, нашвидкуруч зроблену справу доводиться переробляти. А дорогоцінний час невпинно спливає собі у вічність, і немає на ньому відбитку усмішки, відблиску щастя. Час, витрачений на хвилювання — завжди (і назавжди, безповоротно!) змарнований».

Я часто питаю себе, звідки в тебе так багато мудрості? Чому ти так багато смієшся? Чого ти вмієш пити чай і читати Псалми ще до того, як рознервуєшся? Як тобі вдається так усе передбачати? Як тобі вистачає мужності напоїти чаєм і ворога, і найнеприємнішого з усіх співробітників?

Лізо, чому ти так далеко? Чому ти так рідко пишеш мені листи? Я знаю, у тебе є твої індійські безпритульні, над тобою щоночі белембаються протимоскітні балахони, ти купуєш сандалі на вулицях і заплітаєш квіти у волосся замурзаних дівчаток. І я знаю, що ти там щаслива.

Зрештою, ти умієш бути щасливою всюди. Я — ти знаєш — так не вмію. Але роблю все так, як ти казала, Лізо. Я ще не навчилася не хотіти скупити всю нову колекцію в нашому улюбленому бутіку (ти ж його пам’ятаєш, чи індійські сарі витіснили з твоєї пам’яті всі ті чарівні сірі кардигани, синьо-зелені джинси і теплі шарфики кольору морської хвилі? а ще ж туфлі, прекрасні шоколадно-апельсинові туфлі на високих і на вигляд дерев’яних підборах!), зате вчора я не втрималася і зайшла туди, купила чудовий пояс і три берети — і все-все віднесла в інтернат, дівчаткам. Знаю, не варто хвалитися милосердям, просто хочу, щоби ти пораділа за мене. І раз уже я не стрималася, то скажу ще: вчора спустошила пів-полиці улюблених книжок і теж віднесла дітям. Ти ж радієш, Лізо?

Я ще не навчилася не хвилюватися на роботі, усміхатися нескромним і невихованим пасажирам у вранішній електричці. Але я п’ю багато чаю і вожу з собою Псалтир у сумці. А інколи навіть термос. Шоколаду їм менше. Бо щотижня відвожу його в притулок. Діти звикли, бо ти так робила. І не мусять страждати тільки тому, що ти поїхала в свою Індію, правда ж?

Знаєш, Лізо, я дуже сподіваюся, що, коли я постарію, у мене все ще буде рум’янець на щоках і вогники в очах. Я питиму чай і читатиму Псалми не тому, що хвилююся, а просто тому, що настала п’ята година по обіді. А ти приходитимеш у гості. Така мила літня леді в капелюшку й трохи дивацькій індійській шалі довкола плечей. Обіцяй мені, що так і буде, Лізо.

Листи у старій шухляді

У коробці з-під взуття, обклеєній красивим брунатним папером і обв’язаній старою мотузкою, було чимало старих, пожовклих паперових листів, записок і листівок. І поки чоловік переглядав щотижневі газети, Марія робила собі гаряче какао, вмощувалася на м’якому кріслі біля торшеру, навмання діставала якийсь листок із коробки і читала зі сльозами на очах. Колись давно вона впорядкувала всі листи, неначе хотіла намалювати карту свого епістолярного життя. Потім щось знову переплуталося, щось потрапило до окремих тек: різдвяні листівки, вітання, записки від учнів. Але поміж тими всіма скарбами були ті, які Марія склала окремо і якими особливо дорожила. Адже в них була ціла історія; її особиста.

Вона сміялася і плакала, бо кожен рядок, навіть кожнісінька літерка, сповнювали жінку вдячністю за тих, хто був поруч. І кому не було байдуже. Кого вона любила, з ким ділилася своїми думками й почуттями, і навіть деталями свого побуту, кому хотілося писати листи — і хто писав їй.

«Добрий день Маріка

Як ти сибе чуєш? Твоя мама казала ти хвора і не вийдиш сьогодні гратися. Нам биз тебе сумно. Роби що кажуть старші хоч і не хочиться я знаю.

Оля».

«Марійко, сьогодні підемо в бібліотеку? Якась та лекція дуже довга. Не могла чекати до перерви. Ти теж роби вигляд, що конспектуєш, і відпиши мені, а потім передаси записку під партою. До речі, вчора пекли медовий пляцок. Смачний! Хочеш, напишу тобі рецепт?

Аня».

«Марійко, я не вмію складати віршів і писати гарні листи. Підеш сьогодні зі мною у кіно?

Матвій».

«Марійко, розкажи, розкажи, будь ласка, і як то все було? Ти щаслива? Ти одразу погодилася чи сказала, що подумаєш? Згораю від нетерпіння прочитати все-все-все. Мені здається, він дуже хороший. І тобі з ним буде добре. Але я так хочу все почути, дізнатися! Напиши мені, будь ласка. Усе до найменших деталей!

У нас стоїть прекрасна осінь, багато роботи в школі та поза нею. Діти хочуть вчитися, і то тішить страшенно. Учора читала їм вірші з того зошита, куди ми їх з тобою переписували, пам’ятаєш? Ох, як я сумую за нашими студентськими роками!

А ще в нас тут є один дуже привітний (і з такими очиськами, ти б їх бачила!) молодий учитель. Він мені відразу сподобався. Здається, я йому теж… Але він такий сором’язливий! Його звати Олександр Михайлович. Учора він кудись поспішав і ненароком зачепив мене плечем. Він так почервонів! Ох, а я не знала, куди очі подіти.

Вечорами вишиваю серветки. Дуже хочу, аби мій новий дім був затишним і красивим. Але поки тут ще трохи пусто й навіть прохолодно. Тільки кухня вже „домашня“. Тому звідси я й пишу тобі листа.

Тримайся і не хворій! Чекатиму твого листа з нетерпінням.

Твоя Аня».

«Мама — найкраща в світі. З Днем народженням тибе!

Олесь».

«Радосте моя, дякую тобі за те, що ти в мене є. Дякую за наших чудових діток і твої теплі руки. Я так і не навчився писати гарних листів, тому знову запрошую тебе в кіно на завтра. Катя посидить з малими, я вже домовився».

«Мамо, годують нас добре, не хвилюйся. Правда, майже всі страви з капусти або яєць, але що вже вдієш. Хлопці хороші, командир теж нічого. Правда, прапорщик — як у анекдоті. Я собі подумав, що коли буду за ним усе записувати, то повернуся з армії й видам книжку з життєвими анекдотами. Думаю, її розхапають, як гарячі пиріжки. Особливо хлопці, які служили з такими ж „кадрами“. Не хвилюйся за мене, скоро приїду. У формі, аякже. Я тобі сподобаюся, ось побачиш.

Цілую, Олесь».

«Матусю, як ти там? Дуже за тобою сумую. Ніяк не можу звикнути до нового місця. Дівчата в кімнаті хороші, і одногрупники, і викладачі теж, учитися цікаво. Я весь час думаю про те, що колись тут вчилася ти. І це мене зігріває. Але я так хочу додому! До тебе, до тата! Чекаю вихідних із нетерпінням. Сьогодні лише вівторок… Я читаю багато книжок — і за програмою, і поза нею, щоби не думати про те, що я так далеко від дому, а ще гуляю в університетському парку. Збираю каштани і листя. Правда, сушити й зберігати їх немає де. То я залишаю свої скарби на дерев’яних лавках. Обіймаю тебе, матусю. Переказуй вітання татусеві, Уляні, сусідським дітлахам і бабусі Марті.

Твоя доня».

— Марійко, а давай-но вип’ємо чаю, — чоловік уже дочитав газету й поклав руку на плече дружини. — А то знову весь вечір плакатимеш. І чого ти плачеш?

— Хіба ж то сльози? — засміялася вона. — То неодмінно має називатися якось інакше. Бо це лише вдячність і радість, які я просто не можу вмістити в собі!