Теплі історії про дива, коханих і рідних - Гербіш Надійка - Страница 12

Попереду впали три важкі краплі. Чотири. П’ять. Сім. Пішов дощ.

Вона не любила парасольок. Раніше, коли ще не знала про себе цієї важливої обставини, Тереза постійно їх губила. Тепер вона просто гуляє під дощем і уявляє, що в крані знову відключили гарячу воду.

Тереза не бігла, а прогулювалася під дощем у бік метро. Мокра-мокрісінька, лише притуляла до себе чийсь гаманець. Щойно вона помітила зелений вогник метро, їй ураз стало дуже вогко й холодно — захотілося погрітися й трохи обсохнути в теплі. Біля виходу скупчився натовп без парасольок. Люди стояли біля дверей сухі й чекали, поки вщухне дощ. Нервували, переступали з ноги на ногу, раз по раз визирали й підставляли руки під важкі краплі дощу. Так, наче з візерунку на калюжах не видно, що дощ і досі йде.

Їй не хотілося проходити повз цих сухих, що бояться змокнути, звикли все прораховувати до найменших дрібниць і тепер картають себе за те, що прислухалися до не надто точного прогнозу погоди. Тереза оминула їх, мокра й усміхнена, щоб її, не доведи Господи, не жаліли.

З метро до неї долинув жіночий голос, на диво мелодійний і водночас гучний. Пішла на голос: у вестибюлі метро стояв білий рояль, а за ним сиділа молода жінка з чорним кучерявим волоссям і звабливими вустами. Вона співала й акомпанувала собі на роялі. Тереза вслухалася: пісня була про. гаманець. Ураз її хтось легесенько торкнув за плече.

— Дівчино, перепрошую. — тихо сказав хтось. — Це ваша річ?

Тереза навіть не помітила, що й досі міцно тримала в руках чужий гаманець. Вона підвела очі й сполохано відсахнулася. Це був ТОЙ САМИЙ чоловік, який щоранку, крім цього, наступав їй на праву ногу, читав книжку, загорнуту в папір і ніколи-ніколи її не помічав. Це був той самий чоловік із гаманця. Той, котрий старший, котрим була вагітна жінка на фотокартці в час, коли в чоловіка, якому належить гаманець, необачно зсунулася краватка. Тереза впізнала його, він був схожий на батька.

— Дівчино, перепрошую… — знову заговорив, — мені здається, я знаю цей гаманець… Це я його сьогодні вранці загубив. Це річ мого батька, він її забув удома й попросив мене принести… Мій батько працює в метро.

Тереза мовчки віддала гаманець. Без сумніву, він каже правду. Його обличчя вона впізнала на двох світлинах: у хлопчикові й у батькові. Без сумніву, це гаманець його батька. Чоловік узяв річ і подякував. Запитав, що може зробити для Терези, щоби висловити свою найщирішу вдячність. Може, купити їй жетончик на метро? Може, вона хоче морозива? З Терези рівненькими струмочками стікала вода, й вона всміхнулася, коли уявила себе в такому вигляді з морозивом… Чоловік також усміхнувся й запропонував випити гарячого чаю.

— Скажіть, що то за книжка, яку ви читаєте в метро? — несподівано спитала Тереза.

Чоловік здивувався, почервонів і дістав загорнутий у папір томик.

— Нестерпна легкість буття, — прочитала Тереза. — Це про що?

— Про кохання, — відповів хлопчик зі світлини й усміхнувся, зовсім по-хлоп’ячому.

— Це добре, — сказала Тереза. — Не варто витрачати свій час на книжки, в яких немає любові.

Хлопчик зі світлини знову всміхнувся й почервонів.

— Вибачте, я щоранку наступаю вам на ногу… Я ненавмисне. Бачите, мені інколи здається, що моя ліва нога чомусь довша за праву, і я не завжди правильно розраховую, де її поставити.

— Неправда. Це моя права нога трохи довша за ліву, і я її завжди ставлю трохи вперед, бо рівняюся по п’ятах, — і собі всміхнулася Тереза й узяла його за руку.

На якусь мить жінка з чорним волоссям і звабливими вустами припинила співати, торкнулася рукою білої кришки рояля й подивилася прямісінько на Терезу.

Ольга Ткаченко

І тільки очі

Хотілося покинути все, перевернути, втекти. Марта сиділа біля вікна, вбираючи ясне сонечко. Літня спека зігрівала світ, але обпалювала серце. Кожен дотик теплого промінчика вдивлявся в її сіро-блакитні очі й підштовхував зробити крок назустріч змінам. Думки її були далеко, а світ проминав повз. Післясмак улюбленої музики виїдав зсередини, але її не замінити іншою — кожне слово пісні таке рідне.

І ось телефонний дзвінок. Вона ні на кого не чекала, тому поспішати до слухавки не було потреби: «Так. Доброго. Я вас слухаю, Володимире Петровичу. Куди? На котру потяг? Добре. До побачення».

Вона працює редактором у видавництві й має терміново виїжджати для переговорів з автором чергового бестселера. Марта вивчала психологію, тому в співпраці з авторами відчувала себе як цукор в каві. Цього разу її не цікавило ні хто автор, ні скільки часу там доведеться згаяти. Просто тікала від буднів.

П’ять годин торохкотіння коліями — і Марта приїхала. Таксі вже чекає, щоби відвезти її кудись, де вона ще не була. Зазвичай ця ділова дама не витрачає час на безглузді прогулянки, цього ж разу вона вирішила дати вихідний своєму внутрішньому трудоголіку й пройтися містом.

Марта перечитала рукопис книжки ще в дорозі, тому ці декілька днів можна було повністю витрати на відпочинок. Головний герой чимось її зачепив і не відпускав. Вигаданий нібито персонаж, але все ж.

Літня спека забрала бажання йти пішки, тому Марта повільним кроком вийшла на зупинку й вирішила поїхати маршруткою. Чекати довелося недовго. Досить скоро жовта бляшанка вже неслася пекучим асфальтом. Дві гривні для водія — і Марта кинула поглядом по салону, обираючи зручне місце. Ненароком помітила синювато-сірі очі чоловіка в спортивному костюмі. Він якось загадково дивився у вікно. Захоплення очима незнайомця було втрачено, щойно вийшла на своїй зупинці.

Декілька днів на відпочинок і перегляд справ. Марта щоранку бачила його. Бачила, але не надавала значення. Рівно о дев’ятій вона сідала в маршрутку й проводжала його поглядом на тій самій зупинці.

Наступного дня вже чекала робота. О дев’ятій вона вже мала бути на зустрічі з автором, тому вийти слід було раніше. Маршрутка більше нагадувала банку з консервованими огірочками, які Марта щоліта бачила в бабусі на ґанку. Переповнена маршрутка немов би чекала її і лишила одне вільне місце біля самісіньких дверей. Ледве втиснувшись, передає гроші за проїзд. Піднімає голову. І. його очі. Знову. Погляд тепер не у вікно, а на неї. Дві пари очей одного кольору, але різного тону, трималися міцно, ніби не хотіли відпускати одне одного в швидкості руху. Скоро йому виходити, й Марті довелося б вийти з маршрутки, щоби його пропустити, проте звична зупинка лишилася позаду. Ще декілька зупинок — і маршрутка вже майже порожня.

Їй час. Марта піднімається і бачить, що він також готується виходити. Кроки донизу з маршрутки, а ніби вони ведуть догори — до моменту щастя.

— Дівчино, у вас неймовірно красиві очі. Я бачу їх щоранку й не можу забути.

До зустрічі ще півгодини, і в них є час познайомитися. Його звати Денис, і він має зустрітися тут зі своїм батьком.

— О! А ось і мій батько — Олег Станіславович.

— Олег Станіславович? Карпенко? — здивовано перепитала жінка.

— Добрий день, Марто. Я бачу, ви вже познайомилися з Денисом. Це і є людина-спорт, мій син, а за сумісництвом — прототип головного героя моєї книжки. Я вам про нього розповідав по телефону.

Ольга Савіцька

Солодкий світ його очей

Знову нахлинули спогади. Намагаюся протистояти їм: цитую подумки якісь вірші, встромляю у вуха навушники, вмикаю музику на повну гучність — нічого не допомагає. Зустрічаюся з людьми, розмовляю з ними, але зовсім їх не чую — у голові безлад. Ці спомини знову все перевернули й зруйнували вмить той порядок, що я так старанно й важко наводила протягом довгих місяців.

Ми зустрілися випадково. Дуже добре пам’ятаю цей день (воно й не дивно). Я йшла вулицею, опустивши, як завше, голову донизу, вона була повною дум і тому, напевне, тягнула до землі. Раптом хтось ніби виріс переді мною, я це відчула й зупинилася, та чомусь навіть не глянула, думаючи про щось своє. Цей «хтось», а це був саме він, трьома пальцями взяв мене за підборіддя, підвів мою чавунну голову, змусивши зазирнути йому прямо у вічі — усі думки відразу вивітрилися, тривоги зникли, я бачила лише ці очі. Не з цієї планети, не з цього життя, таких ніколи не зустрічала, поринула в них — і не помічала ні себе, ні якихось своїх потаємних думок, ані порожнечі, ні заздрості чи привітності, як це буває. Я дивилася — і бачила цілий світ: затишку, тепла й любові, чистоти й вірності, мрій і надій, щастя. Світ увесь якимсь дивом уміщався в його очах. О, як мені захотілося стати частиною цього світу, такого незвіданого й солодкого…