Теплі історії про дива, коханих і рідних - Гербіш Надійка - Страница 2

Ну хіба згадає вона колись, які чудові відчуття подарував їй цей ранок?

Чи закарбується в пам’яті, як їй сподобалося своє відображення у дзеркалі, коли стояла ось у цій білій сукні?

Чи, можливо, її серце затріпочеться від спогаду про сонячне ранкове місто, коли вона йшла пішки на роботу, слухаючи чарівливі мелодії Джоша Гробана в навушниках?

Та нізащо не згадається, коли збіжить час!

Дні довгі, а роки короткі. Ця фраза не давала спокою, лякала й змушувала замислися.

Тепер вона ловить ці моменти, як тільки може, з пристрастю мисливця, із захватом колекціонера, з безпосередністю дитини.

Ось вона у парку на лавочці, бо дитячий магазин, в якому потрібно купити подарунок для похресника, ще зачинений. Так і просиділа б раніше ці десять хвилин, нервово дивлячись на годинник (маршрутка ж чекати не буде!). Та це було б раніше.

А от зараз у пам’яті залишилися тиша, парк, ніжний-ніжний шелест дерев. Мерехтить ранкове сонце в гіллі. Коники в траві ведуть свої розмови. Ніби й незначне, та розумієш — от воно! Лови! А ще, під впливом однієї книжки, яку перечитує не раз, у неї з’явився «Зошит радості», де й живуть спогади та миті.

…Ранок сьогодні чудовий. Ішла пішки на роботу, посиділа біля озера. Лебеді дуже красиві! Заходила Людочка зі своєю донечкою — така вже мала красунька!:-)

…Їздила до мами. Там дуже добре. Ходили в ліс по малину. Яка краса, яке повітря, які аромати! І море комарів!:-)

…Зробила сьогодні смачнючий червоний борщик з усього домашнього й молоденького — картопельки, морквинки, бурячка, запашного кропчику — м-м-м.:-)

…Почала читати (не знаю, вкотре!) свій улюблений «Шоколад».:-)

…Привітала подругу, яку вже сто років не бачила, з днем народження. Так приємно було її почути!:-)

…Дозволила собі поласувати гарячим шоколадом. Ням-ням.:-)

…Відвідали з подругою кав’ярню, в яку давно хотіла піти. Там — як у казці! Усе таке гарне й миле! І мої улюблені Тільдочки ручної роботи там є! І «Раф» був дуже смачним! І неперевершений джаз! Такий спокійний. Посиділи, ніби в Парижі в двадцяті роки…

…Фотографувалися всюди — на озері, в кав’ярні. Краса! Цей день запам’ятається надовго!

…Купила на згадку дуже красиву кавову чашку.:-)

І таких от радостей, дрібних і великих, цікавих і простих, там уже трошки назбиралося, в Зошиті. Спочатку це здавалося їй смішним і якимсь дитячим. Та от коли немає настрою, а особливо коли дощ за вікном і похмуро, перечитування цих рядків неймовірно зігрівало, додавало позитиву й обов’язково викликало усмішку.

Спогад про сьогоднішній ранок теж поселився в Зошиті.

Завжди чомусь виходить так, що коли вранці сонце й хороша погода, ти красива й у білій сукні, то ввечері мусить піти дощ. І те, що ти не брала з собою парасольку, просто не обговорюється.

Коли вона вийшла на вулицю, на хвильку обімліла: небо плакало, струмочки води збігали в калюжі, перехожі поспішали сховатися. Сновигали парасольки з ногами. Сіро-хмуро. Холодно-непривітно.

«Здається, окрім ранку, в Зошит я більше нічого не запишу». Бо ж мало радісного в тому, щоб іти під дощем до зупинки, без парасольки, у білій сукні й обляпати її при першому ж «вигулі»…

Видихнувши, вона ступила на мокру дорогу й зупинилася на перехресті чекати зеленого світла. Тридцять чотири, тридцять три, тридцять два.

Аж раптом сталося щось незрозуміле. І дощ ніби йшов собі далі, як і раніше, але в неї над головою з’явилося сонце! Перестало капати на волосся і стало яскраво-затишно! Вона зачудовано поглянула вгору й побачила велику й красиву, жовту-жовту, аж гарячу, парасольку, яку тримав над її головою якийсь симпатичний юнак! Це було так несподівано й приємно, що стало тепліше!

— Я вам дуже вдячна! Ваша парасолька така яскрава й затишна!

— Спеціально купував таку, щоби краще було уникати осінніх депресій! — усміхнувся у відповідь хлопець, показавши ямочки на щоках.

— Це й справді чудова ідея — ідеш собі під дощем, а над тобою справжнє сонце. Треба й собі придбати таку!

— Ні-ні! Вам потрібна блакитна парасолька!

— Це чому ж? — здивовано глянула на нього.

— Тому, що вам потрібно НЕБО. Ви самі і є СОНЦЕ. Ваші веснянки — це теж маленькі сонечка. А Сонечку в оточення потрібно Небо.

У той день до «Зошита радості» було записано не лише про ранок. І, хтозна, може, одного разу такого ж дощового дня містом пройде справжнє Руде Сонце з веснянками, яке буде дбайливо захищене блакитним Небом. І їм буде тепло.

Вікторія Пожарська

Решта

Найбільше її вражало те, що в його очах не було ні суму, ні болю. Там навіть не вловлювався відчай чи страх перед завтрашнім днем. Заздрощів і озлобленості на людей (а Соня думала, що це невід’ємні почуття для таких людей) теж не було.

Блакитні, чисті оченята цього хлопчика дивилися на світ із повним спокоєм. Обличчя іноді брудне, зате завжди усміхнене.

Соня зустріла його вперше, коли виходила з дому. Точніше, коли вибігала, бо вічно запізнювалася на роботу. Оскільки працювати їй доводилося багато, то й виходити потрібно було раненько. Того разу вона просто налетіла на хлопченя, що біля її під’їзду збирало порожні пляшки у свою торбину. Пляшка дзвінко вдарилася об асфальт і розлетілася яскравими, блискучими шматочками. В дитинстві вони ще здаються нам коштовними й різнобарвними скарбами. А коли ми виростаємо, скарби перетворюються на сміття.

Нервово риючись по кишенях, Соня дістала двадцятку, тицьнула малому, щось пробурмотіла про вибачення й побігла.

Машина мчала її в різні місця на ділові зустрічі. Нещира усмішка до вечора сковувала обличчя. Радість — удавана. Обід — похапцем. Гроші — великі.

Вечір уже закутав місто ковдрою темряви, коли світло її автомобіля освітило маленьку постать біля під’їзду. Вона пробігла б повз, як завжди, навіть не звернувши уваги, але її несміло взяли за рукав, і Соня почула:

— Ваша решта…

«Що? Яка решта? Що це?» — промайнули думки в її голові.

У хлопчика на долоньці лежали гроші, й він протягував їх, заглядаючи в очі. Тоді вона вперше відчула на собі магію погляду цієї маленької людини. Яка глибина причаїлася в блакиті його оченят!

Автоматично взявши гроші, вона ще довго дивилася йому вслід. Тоді глянула на свою долоню. Там лежали пожмакані купюри й двадцять копійок. Дев’ятнадцять гривень і двадцять копійок. Це що — вісімдесят копійок за одну пляшку? І віддав їй решту з двадцятки? Господи, чи так буває? Його б чесність та моїм колегам. Сльозинка скотилася зі щоки і впала на дорогу шубу.

Вже наступного ранку Соня знову зустріла це блакитнооке диво. Вона дуже любила дивитися у його очі. Тепер вона вчилася в нього жити. Радіти. Сміятися. Впускати у серце справжні почуття. Бачити світ інакше. Не знала, чи віддячить колись йому за це. І твердо постановила, що не має права втратити його. Ніколи. «Янгол-рятівник» — не раз, жартуючи, називала його Соня. Найбільше, що дозволяв їй новий друг, — пригостити його морозивом. Він був гордий. Ніколи й нічого не просив. Заробляв чесно, збираючи пляшки, і так допомагав мамі. Навідріз відмовлявся йти в будь-які дитячі будинки. З мамою добре. Коли вона твереза, ще краще.

Люди в кав’ярнях із подивом дивилися на незвичну парочку — вишукана, доглянута, красива жінка та бідно вдягнений білявий хлопчик. Трішки кострубатий, як їжачок, зі світлим обличчям і незмінною усмішкою. Зате вони так щиро розмовляли! Так дзвінко сміялися! Стільки тепла було у їхніх поглядах!

Інакше, як дивом, ніхто це й не називав.

Мар’яна Лелик

Крила щастя