Теплі історії про дива, коханих і рідних - Гербіш Надійка - Страница 4

«Привіт!»

«Привіт! Як ти?»

«У мене все спокійно. А в тебе?»

«Дякую. Усе добре. Активно та ритмічно».

«Як завжди. Коли ти летиш на своє навчання?»

«Поки тебе не побачу — нікуди не поїду».

«А-ха-ха-ха-ха. Ну перестань! Що ти таке вигадала? Це неможливо».

«Шкода, що ти не віриш у дива. Гарного вечора! Бувай!»

«Ти куди? Не ображайся! Ну добре… Добраніч».

Минув тиждень. У неділю вранці Дзвінка повернулася додому з мандрівки до села, натхненна й радісна. Зима там справжня-справжнісінька: поля сплять, укрившись теплою білою ковдрою, а зорі сяють яскравіше, повітря чисте, якесь нове для легенів, звичних до міської загазованості. Здавалося, ти в казковому світі, де замість річок тече свіже, тепле молоко, а бабусині руки пахнуть кутею та пампушками. Але повертатися до Львова було також потрібно, бо завтра понеділок — найнасиченіший день.

Телефон лежав у наплічнику, і дівчина не чула, як хтось двічі телефонував. На третій дзвінок вона нарешті відповіла, він надходив із невідомого номера.

— Алло, пані Дзвінко!

— Так, слухаю.

— Як ваші справи?

— Спасибі, добре.

— А чого це ви не берете слухавку?

Дзвінка на мить змовкла від несподіванки. Її переповнила цікавість: кому ж належить цей дивний незнайомий чоловічий голос? Чомусь одразу пригадався Максим, її одногрупник, і дівчині здалося, що він кепкує з неї, звертаючись ось так.

— Максиме, що за жарти? Чого це ти раптом до мене на «ви»?

— Це не Максим. Пані Дзвінко! Ну всміхніться! Коли можна випити з вами кави? У вашому щоденнику напевно вже все розписано на цей тиждень?

Після отого «усміхніться!» дівчина майже здогадалася, хто запрошує її на рандку.

— Сьогодні точно не вийде. Завтра. Хм… Дайте подумати. На жаль, також не зможу. Давайте у вівторок. Чекатиму вас о четвертій по обіді.

— Пані Дзвінко! Ви ж самі розумієте, я людина немісцева, й у вівторок я вже повертатимусь додому. Можливо, вам все-таки вийде завтра?

— Ну, гаразд. Я перенесу заплановані зустрічі.

— Де зустрінемось?

— Чекатиму вас біля ратуші о шістнадцятій годині.

— Скільки часу матимете для мене?

— Дві години.

— Жах. Це просто жах.

— Пробачте, інакше не вийде. О вісімнадцятій маю бути на роботі.

— Пані Дзвінко, а ви вірите у дива?

— Так, вірю.

— Тоді до завтра!

— Бувайте!

Понеділок. Дзвінка прокинулася раніше. Надягнула строгий діловий костюм, зробила стриманий макіяж, випила кави, не забула про свою улюблену низку перлин, що підкреслювала її білосніжну усмішку, й побігла на автобусну зупинку. Сьогодні на неї чекало багато різних справ: збори в університеті, лекції, семінари, але найцікавіше — зустріч із віртуальним другом.

З Андрієм домовилися на 16.00, але, оскільки професор із Києва не зміг приїхати, з’явилася ще одна вільна година. Дівчина вправно освіжила макіяж, охайно вклала волосся, зателефонувала хлопцеві, повідомила про зміну своїх планів, що буде в центрі через двадцять хвилин. Зробила це так швидко, що Андрій не встиг вимовити й слова, лише трохи збентеженим голосом сказав: «Добре. Сподіваюся, за двадцять хвилин я встигну добігти до ратуші».

Трамвай приїхав дуже вчасно, і Дзвінка, зручно вмостившись, почала читати одну зі своїх улюблених книжок й думати, в яку кав’ярню сьогодні завітати. Трамвай задзеленчав, і дівчина вийшла на Підвальній та пішла до площі Ринок. У повітрі пахло весною, і було якось по-особливому свіжо, тому вона розшпилила ґудзики на пальто й, милуючись Львовом, раділа такій погоді. Упевненими кроками дівчина наближалася до міської ратуші. Андрія помітила ще здалеку. Він стояв із друзями на одній із бічних вулиць Ринку, однак Дзвінка вдала, що не помітила його і виважено попрямувала до місця зустрічі. Хлопець, уважно спостерігаючи за її ходою, прикував до дівчини свій погляд, насолодившись моментом, почекав, поки Дзвінка зупиниться біля левів ратуші, й швидко вирушив їй назустріч. Не встигла поглянути на годинник, як Андрій одразу з’явився.

— Вітаю тебе в славному Місті Лева! Дякую, що знайшов час на зустріч. Рада тебе бачити!

— Привіт! Я також! Дякую, що погодилася прийти.

— Ну що? Куди йдемо на каву?

— Ну звісно! Цілком покладаюся на твій смак! Ти тут, напевно, вже все перепробувала.

— Ще ні. Знаєш, є одна кав’ярня, де я традиційно смакую каву з людиною, яку зустрічаю вперше. Підемо туди.

— Ідемо! Не порушуватимемо твоєї традиції.

Потім були щирі розмови та добра кава, милі дарунки, усмішки, дитячі історії за столиком в одній кав’ярні, гарячий шоколад та вишневий струдель в іншій. Андрій подарував їй чудові листівки, які вона колекціонує. Вони ще довго блукали вуличками. Дзвінка, яка тут народилась і виросла, розповідала багато легенд та цікавих історій про рідний Львів. У душі панували спокій і радість. Він, як завжди, дивувався й час від часу огортав її своїми теплими, як плетений шалик, усмішками посеред холодного лютого. Настав час прощатися, їй потрібно було повертатися на роботу, а йому не хотілося її відпускати. Про це стримано мовчали його вуста, але виразно промовляли очі.

Вівторок. Дзвінка завжди любила трохи перепочити після ритмічно-активного початку тижня. Ніяких підборів, офіційних костюмів і макіяжу. Сьогодні вона надягнула зручні джинси й улюблений теплий светр кольору небесної блакиті, а на шию замотала грубий плетений шарф. Волосся зав’язала в ґульку. На парах, забуваючи про присутність викладача, переглядала одну за одною чорно-білі листівки та шкодувала, що не попросила Андрія підписати їх. Розпочалася перерва, Дзвінка з колежанкою попрямували випити кави. Відчинивши двері студентської їдальні, дівчина ледь не випустила з рук книжки, бо за столиком у кутку сидів та обідав з якоюсь дівчиною. Андрій. В одну мить вони зустрілися поглядами, і Дзвінка, не вагаючись, підійшла до хлопця. Обоє не могли приховати здивування.

— Смачного! Що ти тут робиш?

— Дякую. Обідаю. У вас тут прекрасно готують! Ти ж казала, що вчишся в іншому корпусі.

— Більшість пар відбуваються тут, а решта — в другому корпусі. Яка приємна несподіванка знову зустрітися! А я вже думала тобі писати.

— Справді?

— Так. Коли ти повертаєшся додому?

— Мій потяг вирушає сьогодні о двадцять першій годині.

— То, може, побачимося ще о шістнадцятій?

— Ти сьогодні будеш вільна?!

— Так, до шостої вечора.

— Чудово! Я чекатиму тебе там, де вчора. Допоможеш вибрати мені сувеніри та шоколад?

— Звісно!

— Тоді до зустрічі!

— Бувай!

Андрій зустрів дівчину букетом весняних квітів кольору її очей та усмішкою. Потім вони знову довго блукали вуличками, купували львівський шоколад друзям та ляльку-мотанку його маленькій племінниці, сміялися, пили каву, ділилися мріями. Прощалися недовго, бо обоє відчували, що скоро зустрінуться втретє. Дзвінка не питала, коли він приїде наступного разу, адже була впевнена: одного дня знову задзвонить телефон, і вже знайомий чоловічий голос жваво звучатиме теплими словами, котрі вона десь чула:

— Пані Дзвінко, а ви вірите у дива?

— Так, вірю.

— Тоді до завтра.

Слава Світова

Диво, подароване небом

Вона завжди вибирала не тих чоловіків. От і знову: зламані крила, сіль на щоках і пустка в серці. Зібрала докупи друзки вщент розбитих надій, укинула до сумки дві улюблені книжки, записника й носові хустинки та поїхала до бабусі. Ніщо так не лікує душевні рани, як її смачний і наваристий квасолевий суп, духмяно-золотавий м’ятний чай і балачки про все на світі.

Коли роз’ятрене серце трішки заспокоїлося, а сірі сни змінилися на кольорові, їй стало значно легше дихати. Так дивно, але вона досі не помічала, як багато снігу насипало за вікном, повітря пахло святом і солодкою кутею! Наближалося Різдво.

— Доню, а ти знаєш, яку цікавинку я тобі зараз розповім? — усміхаючись, промовила бабуся, замішуючи тісто на пироги.