Теплі історії про дива, коханих і рідних - Гербіш Надійка - Страница 8

— Цього не буде.

— Пачєму?

— Не маю бажання.

— Павтаряю: ти ідьош і пріводіш мнє маєво сина. Нємєдлєнно! — ціпок гупнув об змелю вдруге.

У відповідь я знехотя позіхнув.

Передчуваючи, що примусити підлітка коритися було неможливо, Покін не міг допустити, щоб наказ не виконали. Після калюжі, в яку сів, зазіхаючи на африканську гостю, непослух означав би цілковитий крах авторитету. Тому питання було принципове:

— Я даю тєбє сто долларов сишиа. Ти ідьош і пріводіш мнє маєво сина!

На один долар в Україні можна непогано пожити, розумів я. Щоб назбирати десять зелених, довелося залучити багатьох. Сто доларів? Надто схоже на чергову вигадку. «Развод», як казали хлопці в дворі. Я зиркнув на Надію Григорівну, яка про всяк випадок стежила за поведінкою Покіна. Вчителька, ледь усміхаючись, кивнула.

— Згода, — невимушено подав руку я, ніби пропозиція була звичною.

Кілька пар очей зацікавлено стежили за діями мецената, якому нічого не залишалося, як гордовито дістати з піджака портмоне. Спочатку чоловік таємниче перелічив усі купюри. Після цього демонстративно вручив стодоларову банкноту. Поки спонсор не передумав, я не забарився взяти попередньо оголошений аванс. Не вірячи своїм очам, негайно зник у пошуках Покіна молодшого, який, імовірно, разом із іншими хлопцями вештався терміналом, вивчаючи чужоземну обстановку.

На нашому поверсі його слідів не було, тож логіка підказала спуститися ліфтом донизу. Не встиг натиснути на кнопку, як двері відчинилися, і переді мною постав ніхто інший, як син Покіна, котрий ні про що не здогадувався. «Твій батько просив, щоб я тебе знайшов», — по-діловому повідомив я, оперативно виконавши завдання тимчасового шефа. Ось так із десяти доларів у мене з’явилося сто.

Анна Яременко

Бабуся-зігрівальниця

Коли на вулиці мокро й сиро, то аж очам холодно. Хочеться їх кудись сховати, розташувати в місці з виглядом на теплий лимонно-корицевий чай, плетену ковдру й свічкові вогники. Але якщо ти вдома тільки думками, а тіло ще їде по місту в маршрутці, яка аж труситься від холоду, єдине, що лишається зробити, — це зажмуритися, щоби хоч очам було тепло.

Звідки береться тепло в таку погоду? Буває, гріє думка про за-десять-хвилинне домашнє печиво й теплі батареї. А ще сидиш і згадуєш усі дрібно-приємні події дня. І від цього стає так тепло-тепло, наче мама щойно надягнула тобі плетену шапку.

Охайно й чемно наступаючи на мої «домашні» думки, до мене підсідає бабуся.

— Розкажу тобі вірша. Про Бога. — Дуже часто, випустивши з себе подібні слова, ми внутрішньо зажмурюємося й чекаємо реакції людей. Що вони зроблять? Що про мене подумають? Бабуся того не чекала. Лишень глибоко вдихнула — і полилася музика слів старенької християнки. Хороброї та впевненої. Вона говорила й не дивилася в очі. Промовляла так, наче стояла одна на величезній сцені серед десятитисячного стадіону. Вона не чекала реакції. І навіть не відразу помітила, що в мене вже точно як півхвилини котяться сльози. Я усміхаюся, а вони все одно котяться.

Хто ж ця бабуся? Добрий і відважний янгол? І чому від її присутності стало не те що тепло — гаряче?

Я плакала, бо не здатна так зробити, як вона. Може, через упередження. А може, через мої кавово-пряникові думки, якими вщерть засипана голова в маршрутці. Думаю про свої замерзлі ноги, вона — про замерзлі душі, що їдуть із нею в одному напрямку.

Подякувавши за вірша, я вийшла на своїй зупинці. Зігріта й засоромлена. А через вікно маршрутки було видно, як моя бабуся тихенько підсіла до ще однієї «замерзлої душі», прихопивши із собою часточку тепла.

Людмила Гридковець

Ранок посеред ночі

Це трапилося одного звичайнісінького осіннього вечора… Похмурий жовтневий день добігав кінця. Тоненькі дзюрочки води повільно стікали склом трамвайних вікон, полишаючи по собі візерунчаті смужечки. Легким барабанним дріботінням дощових краплин небо стукало в дахи міських будівель. Сонце давно заховалося за обрій, темрява пронизувала кожну клітинку тіла. Навіть стрункі красені ліхтарі у своїй шляхетній задумі не могли перешкодити цьому. Ніч огорнула, обплела невидимим павутинням холодного мороку все місто, весь світ.

Уже немолода пані зійшла сходами старенького трамваю і, загорнувшись у вогку пронизливу темінь, почимчикувала безлюдними вулицями. Їй здавалося, що вона вже ніколи не добереться додому. Пронизливий вітер проймав аж до самісіньких кісток. «Це ж тільки жовтень, — подумала жінка. — А на що ж тоді чекати далі?» Змученою ходою вона ледь дошкандибала до метро. В обличчя їй ударило тепло, й на душі трохи розвиднілося. Поодинокі перехожі піднімалися назустріч ескалатором. Проте до низу вона їхала одна. І знову відчуття самотності й непотрібності огорнули її душу. Якоюсь дивною й незвичною була ситуація. І лише за кілька хвилин жінка збагнула її причину. Вона ніколи не була в метро сама.

Порожня зала. Час ніби зупинився. У якусь мить навіть здалося, що його взагалі не існує. Як і не існує нічого більше, окрім цієї зали та самоти.

Жінка непевними кроками підійшла до лавки, щоби присісти бодай на кілька хвилин до приходу потягу. І раптом погляд зупинився на іншому кінці сидіння. Там лежала якась книжка. Пані підійшла ближче, торкнулася її. На червоній обкладинці тисненими літерами виднілося — «Святе Письмо».

Жінка розгубилася… Вона оглянула порожню залу, ніби сподіваючись віднайти власника книги. Однак на пероні й надалі не було ані душі. Вона несміливо взяла книжку до рук. Щось відбувалося цієї миті, щось незрозуміле й нове. Якийсь дивний трепет відчула всередині. Подібно до того, як юна діва дізнається про те, що її запрошено на перше побачення.

Раптове осяяння в одну мить торкнулося всього її єства: «Ця Книга для тебе. Настав час для зустрічі». Несподівані сльози потекли її стомленим обличчям, і ніжна надія забриніла в серці. Вона ще до кінця не розуміла, що відбувається насправді, не знала, як реагувати на ці почуття, сльози…

Була глибока ніч, та для однієї людини настав дивовижний ранок нового дня, де вже є місце Богові.

Галина Манів

Найбільше з див

Це було дивно. Так, це було дуже дивно. Вона не тиснула на нього. Вона була в зеніті свого неофітства й прагнула навернути всіх: подруг, рідню. Його єдиного оминула її навала.

Так повелося змалечку — мабуть, відтоді, як мама пояснила їй, що треба ділитися, і вона відчула смак розділеної з кимось радості. Ось і зараз їй хотілося, щоб усі негайно зрозуміли, так само як і вона, що щастя тільки в Ньому, що людина перестає відчувати свою самотність лише з Ним, що сенс життя, якого марно шукають найкращі філософи, зовсім поряд, такий простий — у єднанні з Богом. Тепер вона це знає. Це навіть не назвеш знанням у звичайному розумінні. Знання, що пронизує всю твою істоту, наповнює, піднімає над землею, на яку ти впала в минулому житті, розчавлена відчаєм, і думала, що ніколи вже не зможеш звестися. І тепер ти з Ним, і всі любі тобі мають бути з Ним. Ну чому ж їм не збагнути? Вони мають негайно усвідомити, що нема безнадії, нема проблем, які неможливо розв’язати, нема туги там, де Він. Є тільки радість і тепло!..

А вони жили, як жили. Не хотіли нічого розуміти. І вона тиснула. На всіх. А на нього — ні. Дивно, що лише для нього в неї вистачало мудрості. Вона молилася за нього. І більше нічого. А ще — ходила до церкви. Не пропустила жодної неділі. Навіть коли в суботу вони поверталися з гостей після опівночі, наводила будильник і вставала. А він дивувався. Ніколи досі не бачив її такою рішучою. Це було ще одне диво — її ходіння до тієї церкви. Від якогось часу вона шукала Бога. Заходила до різних храмів. Найдавніших. Найкрасивіших. А Бога знайшла тут: у тісній бетонній «ненамоленій» споруді часів перебудови, що коли б не маленька позолочена цибулинка, то й на церкву була б несхожа.

Дива сипалися на неї золотим дощем. Маленькі особисті дива — дива лише для неї: дуже легко покинула курити, раптом до неї заговорило Євангеліє, яке ще вчора здавалося мертвим, люди, котрим вона не подобалася, після її молитов за них, змінювали своє ставлення, і, головне, вона більше не почувалася самотньою, зникли депресії, що гризли її роками, — ці страшні весняні й осінні туги. Світ сповнився Божою присутністю.