Твори у п'яти томах. Том 2 - Шевченко Тарас Григорович - Страница 26

26

І одурив святого бога.

[Перша половина 1849,

Кос-Арал]

«Готово! Парус розпустили…»

Готово! Парус розпустили,

Посунули по синій хвилі

Помеж кугою в Сир-Дар’ю

Байдар та баркас чималий.

Прощай, убогий Кос-Арале [102].

Нудьгу заклятую мою

Ти розважав-таки два літа.

Спасибі, друже; похвались,

Що люде і тебе знайшли,

І знали, що з тебе зробити.

Прощай же, друже! Ні хвали,

Ані ганьби я не сплітаю

Твоїй пустині; в іншім краю,

Не знаю, може, й нагадаю

Нудьгу колишнюю колись!

[Друга половина 1849,

Кос-Арал]

«Ми восени таки похожі…»

Ми восени таки похожі

Хоч капельку на образ божий,

Звичайне, що не всі, а так,

Хоч деякі.

Крутий байрак,

Неначе циган чорний, голий,

В діброві вбитий або спить.

А по долині, по роздоллі

Із степу перекотиполе

Рудим ягняточком біжить

До річечки собі напитись.

А річечка його взяла

Та в Дніпр широкий понесла,

А Дніпр у море, на край світа

Билину море покотило

Та й кинуло на чужині.

І жаль тобі її стане,

Малої билини.

Підеш собі, зажурившись,

Гаєм по долині;

Гай шепоче, гнуться лози

В яру при дорозі,

Думи душу осідають,

І капають сльози.

І хочеться сповідатись,

Серце розповити,

І хочеться… Боже милий!

Як хочеться жити,

І любити твою правду,

І весь світ обняти!

Благо тобі, друже-брате,

Як є в тебе хата.

Благо тобі, як у хаті

Є з ким розмовляти.

Хоч дитина немовляща.

І воно вгадає

Твої думи веселії…

Сам бог розмовляє

Непорочними устами.

А тобі, мій одинокий,

Мій друже єдиний,

Горе тобі на чужині

Та на самотині.

Хто з тобою заговорить,

Привітає, гляне?..

Кругом тебе простяглася

Трупом бездиханним

Помарнілая пустиня,

Кинутая богом.

[Друга половина 1849,

Кос-Арал]

«Лічу в неволі дні і ночі…» (1850)

Лічу в неволі дні і ночі

І лік забуваю.

О господи, як то тяжко

Тії дні минають.

А літа пливуть меж ними,

Пливуть собі стиха,

Забирають за собою

І добро і лихо!

Забирають, не вертають

Ніколи нічого!

І не благай, бо пропаде

Молитва за богом.

І четвертий рік минає

Тихенько, поволі,

І четверту начинаю

Книжечку в неволі

Мережати, — змережаю

Кров’ю та сльозами

Моє горе на чужині,

Бо горе словами

Не розкажеться нікому

Ніколи, ніколи,

Нігде на світі! Нема слов

В далекій неволі!

Немає слов, немає сльоз,

Немає нічого.

Нема навіть кругом тебе

Великого бога!

Нема на що подивитись,

З ким поговорити.

Жить не хочеться на світі,

А сам мусиш жити.

Мушу, мушу, а для чого?

Щоб не губить душу?

Не варт вона того жалю…

Ось для чого мушу

Жить на світі, волочити

В неволі кайдани!

Може, ще я подивлюся

На мою Украйну…

Може, ще я поділюся

Словами-сльозами

З дібровами зеленими!

З темними лугами!

Бо немає в мене роду

На всій Україні,

Та все-таки не ті люде,

Що на цій чужині!

Гуляв би я понад Дніпром

По веселих селах

Та співав би свої думи,

Тихі, невеселі.

Дай дожити, подивитись,

0 боже мій милий!

На лани тії зелені

І тії могили!

А не даси, то донеси

На мою країну

Мої сльози; бо я, боже!

Я за неї гину!

Може, мені на чужині

Лежать легше буде,

Як іноді в Україні

Згадувати будуть!

Донеси ж, мій боже милий!

Або хоч надію

Пошли в душу… бо нічого,

Нічого не вдію

Убогою головою,

Бо серце холоне,

Як подумаю, що, може,

Мене похоронять

На чужині,— і ці думи

Зо мною сховають!..

І мене на Україні

Ніхто не згадає!

А може, тихо за літами

Мої мережані сльозами

І долетять коли-небудь

На Україну… і падуть,

Неначе роси над землею,

На щире серце молодеє

Сльозами тихо упадуть!

І покиває головою,

І буде плакати зо мною,

І, може, господи, мене

В своїй молитві пом’яне!

Нехай як буде, так і буде.

Чи то плисти, чи то брести.

Хоч доведеться розп’ястись!

А я таки мережать буду

Тихенько білії листи.

[Перша половина 1850.

Оренбург]

«Лічу в неволі дні і ночі…» (1850–1858)

Лічу в неволі дні і ночі,

І лік забуваю.

О господи, як то тяжко

Тії дні минають.

А літа пливуть за ними,

Пливуть собі стиха,

Забирають за собою

І добро і лихо.

Забирають, не вертають

Ніколи нічого,

І не благай, бо пропаде

Молитва за богом.

Каламутними болотами,

Меж бур'янами, за годами

Три года сумно протекли.

Багато дечого взяли

З моєї темної комори

І в море нишком однесли.

І нишком проковтнуло море

Моє не злато-серебро,

Мої літа, моє добро,

Мою нудьгу, мої печалі,

Тії незримії скрижалі,

Незримим писані пером.

Нехай гнилими болотами

Течуть собі меж бур’янами

Літа невольничі. А я!

Такая заповідь моя!

Посижу трошки, погуляю,

На степ, на море подивлюсь,

Згадаю дещо, заспіваю

Та й знов мережать захожусь

Дрібненько книжечку. Рушаю.

[Перша половина 1850,

Оренбург— 1858, Петербург]

«Ми заспівали, розійшлись…»

Ми заспівали, розійшлись,

Без сльоз і без розмови,

Чи зійдемося ж знову?

Чи заспіваємо коли?

А може, й те… Та де? Якими?

І заспіваємо яку?

Не тут і, певне, не такими!

І заспіваєм не таку!

І тут невесело співали,

Бо й тут невесело було,

Та все-таки якось жилось,

Принаймні вкупі сумували,

Згадавши той веселий край,

І Дніпр той дужий, крутогорий,

І молодеє теє горе!..

І молодий той грішний рай!

[Перша половина 1850,

Оренбург]

«Не молилася за мене…»

Не молилася за мене,

Поклони не клала

Моя мати; а так собі

Мене повивала,

Співаючи: «Нехай росте

Та здорове буде!»

І виріс я, хвалить бога,

Та не виліз в люде.

Лучче було б не родити

Або утопити,

Як мав би я у неволі

Господа гнівити.

А я так мало, небагато

Благав у бога. Тілько хату,

Одну хатиночку в гаю,

Та дві тополі коло неї,

Та безталанную мою,

Мою Оксаночку; щоб з нею

Удвох дивитися з гори

На Дніпр широкий, на яри,

Та на лани золотополі,

Та на високії могили;

Дивитись, думати, гадать:

Коли-то їх понасипали?

Кого там люде поховали?

І вдвох тихенько заспівать

Ту думу сумную, днедавну,

Про лицаря того гетьмана [103],

Що на огні ляхи спекли.

А потім би з гори зійшли:

Понад Дніпром у темнім гаї

Гуляли б, поки не смеркає,

вернуться

102

Куга — осока з довгими й круглими стеблинами, очерет.

Байдара — великий парусний човен, оббитий шкірою.

Кос-Арал — найбільший острів Аральського моря, біля гирла Сир-Дар’ї, де Шевченко прожив з кінця вересня 1848-го до 6 травня 1849 р. Нині це два острови: острів Шевченка і Кос-Арал.

вернуться

103

Про лицаря того гетьмана… — Йдеться про Северина Наливайка.