Твори у п'яти томах. Том 2 - Шевченко Тарас Григорович - Страница 30

30

Мов пси голодні за маслак,

Гризуться знову.

[1853–1859, Новопетровське

укріплення — С.-Петербург]

МОСКАЛЕВА КРИНИЦЯ

Я. Кухаренкові.

На пам’ять 7 мая 1857 року [114]

ПОЕМА

Не на Вкраїні, а далеко,

Аж за Уралом, за Елеком [115],

Старий недобиток варнак

Мені розказував отак

Про сю криницю москалеву,

А я, сумуючи, списав,

Та рифму нищечком додав,

Та невеличку і дешеву

(Звичайне, крадене) зобгав

Тобі поему на спомини,

Мій друже щирий, мій єдиний!

І

Після великої зими [116],

За Катерини за цариці,

Москаль ту викопав криницю;

А як він викопав, то ми

Оце й розкажемо в пригоді,

А ви записуйте, не шкодить

Такую річ і записать.

Бо се не казка, а билиця,

Або бувальщина, сказать.

Отак пишіть. Була криниця,

Ні, не криниця, а село,

Пишіть, давно колись було

Межи садами, при долині,

Таки у нас на Україні

Було те божеє село.

В селі тому вдова жила,

А у вдови дочка росла

І син малоліток.

Добре мати діток

Багатому, хвалить бога

В розкошах! А вбогій

Вдові не до того,

Бо залили за шкуру сала,

Трохи не пропала.

Думала іти в черниці

Або вбитись, утопитись,

Так жаль маленьких діток стало —

Звичайне, мати, що й казать.

Та, може, ждався-таки й зять:

Бо вже Катруся підростала

(Катрусею вдовівна звалась),—

Чи вік же їй продівувать?

Зносити брівоньки нізащо.

Хіба за те, що сирота?

А красота-то, красота!

Мій боже милий! А трудяще,

А чепурне, та роботяще,

Та тихе. Бач, і сирота,

А всім була навдивовижу.

Бувало, вигляне із хижі,

Як тая квіточка з роси,

Як теє сонечко з-за хмари.

Ввесь похолону, неживий

Стою, бувало. Ані кара,

Ні муки, кайдани,

Ніже літа, сину,

Тії сили не втомили…

Отак і загину!

Так і згину. Бо дивися:

Смерті сподіваюсь,

А ридаю, мов дитина,

Як я нагадаю

Катерину. Слухай, сину,

Мій друже єдиний!

Слухай добре, та записуй,

Та на Україні,

Як бог тебе допровадить,

То розкажи, сину,

Що ти бачив диявола

Своїми очима.

II

Так, бачиш, дівонька ота

Росла собі. І роботящий

(Бо всюди сироти ледащо)

У наймах виріс сирота,

Неначе батькова дитина.

Отож той самий сиротина

У наймах сяк собі, то так

Придбав, сірома, грошенят,

Одежу справив, жупанину

Та ні відсіль і ні відтіль

Купив садочок і хатину;

Подякував за хліб і сіль

І за науку добрим людям

Та до вдовівни навпростець

Шелесть за рушниками!

Не торгувались з старостами,

Як те бува з багатирями;

Не торгувавсь і панотець

(На диво людям та на чудо),

За три копи звінчав у будень,

Без пихи, так, як довелось.

Отут-то, голубе мій сизий,

Отут-то й лихо почалось!

III

Уже, либонь, після покрови

Вертався з Дону я, та знову

(Бо я вже двічі посилав

До дівчини за рушниками)

Послать і втретє міркував.

Та з чумаками та з волами

Якраз в неділю на весілля

До удовівни причвалав.

Пропало! Все добро пропало!

Ані щетинки не осталось.

Пропав і я; та не в шинку,

А на кобилі[117]. На віку

Всі люде бачать лихо, сину,

Але такого, мій єдиний,

Такого лютого ніхто,

Ніхто і здалека не бачив,

Як я, лукавий. А тим часом

Просохли очі у вдови.

Неначе в бога за дверима,

У зятя та в сина

Стара собі спочиває,

А на Катерину,

На дитя своє єдине,

Тілько поглядає.

А я в шинку з п’яницями

Душу пропиваю!..

Та й пропив. Запродав душу,

І душу, і тіло,

Тіло катові, а душу!..

О боже мій милий!

Хотілося б жить на світі,

Та ба! Треба вчитись,

Ще змалечку треба вчитись,

Як на світі жити,

А то битимуть, та й дуже!..

Не знаю, мій друже,

Чи сатана лихо коїв?

Чи я занедужав?

Чи то мене злая доля

Привела до того,—

Таки й досі ще не знаю,

Не знаю нічого.

Знаю тілько, що тверезий,

Бо вже ані вина,

Ні меди, ні оковита

Не пилися, сину.

Отаке-то сподіялось.

Вмер батько і мати,

Чужі люди поховали…

А я, мов проклятий

Той Іуда, одринутий

І людьми, і богом,

Тиняюся, ховаюся,

І дійшло до того,

Що я вночі, підкравшися,

Максимову хату

(Бо його Максимом звали,

Вдовиного зятя)

Запалив. Згоріла хата,

А душа проклята

Не згоріла. Моя душа!

Мій друже, мій брате!

Не згоріла, а осталась,

Тліє, й досі тліє!

І коли вона зотліє,

Коли одпочине?

Святий знає.

IV

З переляку

Вмерла Катерина.

А Максим на пожарище

Та на попелище

Подивився. Нема ради!

Тілько вітер свище

У димарі та в комині.

Що на світі діять?

І що тепер йому почати?

Подумавши, перехрестивсь

Та й знов пішов у наймити

Голодні злидні годувати.

Вдова осталась не сама,

А з сином парубком; женити

Його збиралась восени.

Аж гульк! Од матушки-цариці,

Таки із самої столиці,

Прийшов указ лоби голить.

Се в перший раз такий указ

Прийшов з Московщини до нас.

Бо на Вкраїні в нас, бувало,

У козаки охочі йшли,

А в пікінери вербовали,

Та теж охочих. На селі

Зобралася громада радить,

Кого голить у москалі.

Порадили громадою

Та скурвого сина,

Вдовиченка ледащицю,

Забили в скрепицю[118],

Та й повезли до прийому.

Он яке твориться

На сім світі! Яка правда

У людей, мій сину.

Така й досі, я думаю,

В нас на Україні.

Та другої і не буде

В невольниках людях.

V

Через год ото й велика

Зима наступила.

До зеленої неділі

В байраках біліли

Сніги білі; тойді ж ото

І Очаков брали

Москалі. А Запорожжя

Перше руйновали[119].

Розбрелося товариство.

А що то за люде

Були тії запорожці —

Не було й не буде

Таких людей.

Під Очаков

Погнали й Максима.

Там-то його й скалічено,

Та й на Україну

Повернено з одставкою;

Бачиш, праву ногу

Чи то ліву підстрелено…

Мені не до того

Було тойді. Знову люта

Гадина впилася

В саме серце: кругом його

Тричі повилася.

Як той Ірод. Що тут робить?

Не дам собі ради.

А Максимові кривому

Нічого не вадить;

Шкандибає на милиці

І гадки не має.

А в неділеньку святую

Мундир надіває,

І медаль, і хрест причепить,

І заплете косу,

Та ще й борошном посипле.

Я не знаю й досі,

Нащо воно москалі ті

Коси заплітали,

Мов дівчата, та святеє

Борошно псували?

На іграшку, я думаю,

Так собі, аби то!

Отож було, мов генерал,

Максим сановито

Прибереться у неділю

Та й пошкандибає

У храм божий. На крилосі

Стане, та й співає

За дяком-таки, та возьме

Та ще й прочитає

Апостола серед церкви.

Вивчився читати

У москалях. Непевний був

вернуться

114

Перший варіант поеми було написано 1847 року в Орському укріпленні. Через десять років (1857), не маючи, очевидно, під руками першого варіанта поеми, Шевченко написав новий твір на цю ж тему і 5. VI 1857 р. надіслав Я. Кухаренкові разом з листом. Посвята поеми українському письменникові і наказному отаману Чорноморського козацького війська Я. Кухаренкові, очевидно, пов’язана з одержанням від нього звістки про звільнення із заслання. Це було 7 квітня 1857 р. «На пам’ять 7 мая 1857 року» поет написав у «Більшій книжці», мабуть, помилково. Дата «7 апреля року 1857» була й на автографі, надісланому Я. Кухаренкові.

вернуться

115

Урал та Елек (Ілек) — річки в Північному Казахстані і теперішній Оренбурзькій області, що була тоді місцем заслання.

вернуться

116

Після великої зими… — Йдеться про холодну зиму 1782 р., коли сніг на Україні лежав до червня місяця.

вернуться

117

Кобила — колода, до якої прив’язували засудженого для покарання різками чи канчуками.

вернуться

118

Скрепиця — дерев’яні колодки, що їх набивали на ноги ув’язнених замість кайданів.

вернуться

119

Очаков — місто над Дніпрово-Бузьким лиманом, відвойоване 1788 р. під час війни з турками.

А Запорожжя перше руйновали. — За наказом Катерини II Запорозьку Січ ліквідовано у червні 1775 р. У зв’язку з цим значна частина запорожців втекла на територію Туреччини й організувала Задунайську Січ. Згодом колишні запорожці з ініціативи А. Головатого поселилися на Кубані й організували Чорноморське козацьке військо. Наказним отаманом цього війська у середині XIX ст. був Я. Кухаренко, якому присвячено цей твір.