Твори у п'яти томах. Том 2 - Шевченко Тарас Григорович - Страница 47

47

Та ще й гусляра привела,

Якогось чабана Давида [217].

«І вийде цар Саул, і вийде,—

Чабан співає, — на войну…»

Саул прочумався, та й ну,

Як той москаль, у батька, в матір

Свою рідоньку волохату

І вздовж, і впоперек хрестить.

А гусляра того Давида

Трохи не вбив. Якби він знав,

Яке то лихо з його вийде,

З того лукавого Давида,

То, мов гадюку б, розтоптав

І ядовитую б розтер

Гадючу слину. А тепер

Плугами, ралом не розорем

Прокляту ниву: проросла

Колючим терном. Горе! Горе!

Дрібніють люде на землі,

Ростуть і висяться царі!

13 октября [1860,

С.-Петербург]

«Минули літа молодії…»

Минули літа молодії,

Холодним вітром од надії

Уже повіяло. Зима!

Сиди один в холодній хаті,

Нема з ким тихо розмовляти,

Ані порадитись. Нема!

Анікогісінько нема!

Сиди ж один, поки надія

Одурить дурня, осміє…

Морозом очі окує,

А думи гордії розвіє,

Як ту сніжину по степу!

Сиди ж один собі в кутку.

Не жди весни — святої долі!

Вона не зійде вже ніколи

Садочок твій позеленить,

Твою надію оновить!

І думу вольную на волю

Не прийде випустить… Сиди

І нічогісінько не жди!..

18 октября [1860,

С.-Петербург]

«Титарівна-Немирівна…»

Титарівна-Немирівна

Гаптує хустину.

Та колише московщеня,

Малую дитину.

Титарівна-Немирівна

Людьми гордувала…

А москаля-пройдисвіта

Нищечком вітала!

Титарівна-Немирівна…

Почесного роду…

Виглядає пройдисвіта,

Москаля з походу.

19 октября [1860,

С.-Петербург]

«Хоча лежачого й не б'ють…»

Хоча лежачого й не б'ють,

То і полежать не дають

Ледачому. Тебе ж, о суко![218]

І ми самі, і наші внуки,

І миром люди прокленуть!

Не прокленуть, а тілько плюнуть

На тих оддоєних щенят,

Що ти щепила. Муко! Муко!

О скорб моя, моя печаль!

Чи ти минеш коли? Чи псами

Царі з міністрами-рабами

Тебе, о люту, зацькують!

Не зацькують. А люде тихо

Без всякого лихого лиха

Царя до ката поведуть.

20 октября [1860,

С.-Петербург]

«І тут, і всюди — скрізь погано…»

І тут, і всюди — скрізь погано.

Душа убога встала рано,

Напряла мало та й лягла

Одпочивать собі, небога.

А воля душу стерегла.

«Прокинься, — каже. — Плач, убога!

Не зійде сонце. Тьма і тьма!

І правди па землі нема!»

Ледача воля одурила

Маленьку душу. Сонце йде

І за собою день веде.

І вже тії хребетносилі,

Уже ворушаться царі…

І буде правда на землі.

30 октября [1860,

С.-Петербург]

«О люди! люди небораки…»

О люди! люди небораки!

Нащо здалися вам царі?

Нащо здалися вам псарі?

Ви ж таки люди, не собаки!

Вночі і ожеледь, і мряка,

І сніг, і холод. І Нева

Тихесенько кудась несла

Тоненьку кригу попід мостом.

А я, отож таки вночі,

Іду та кашляю йдучи.

Дивлюсь: неначе ті ягнята,

Ідуть задрипані дівчата[219],

А дід (сердешний інвалід)

За ними гнеться, шкандибає,

Мов у кошару заганяє

Чужу худобу. Де ж той світ?!

І де та правда?! Горе! Горе!

Ненагодованих і голих

Женуть (последний долг отдать),

Женуть до матері байстрят[220]

Дівчаточок, як ту отару.

Чи буде суд! Чи буде кара!

Царям, царятам на землі?

Чи буде правда меж людьми?

Повинна буть, бо сонце стане

І осквернену землю спалить.

З ноября [1860,

С.-Петербург]

«Якби з ким сісти хліба з’їсти…»

Якби з ким сісти хліба з’їсти,

Промовить слово, то воно б,

Хоч і як-небудь на сім світі,

А все б таки якось жилось.

Та ба! Нема з ким. Світ широкий,

Людей чимало на землі…

А доведеться одиноким

В холодній хаті кривобокій

Або під тином простягтись.

Або… Ні. Треба одружитись,

Хоча б на чортовій сестрі!

Бо доведеться одуріть

В самотині. Пшениця, жито

На добрім сіялись лану,

А люде так собі пожнуть

І скажуть: «Десь його убито,

Сердешного, на чужині…»

О горе, горенько мені!

4 ноября [1860,

С.-Петербург]

«І день іде, і ніч іде…»

І день іде, і ніч іде.

І, голову схопивши в руки,

Дивуєшся, чому не йде

Апостол правди і науки?

5 ноября [1860,

С.-Петербург]

«Тече вода з-під явора…»

Тече вода з-під явора

Яром на долину.

Пишається над водою

Червона калина.

Пишається калинонька,

Явор молодіє,

А кругом їх верболози

Й лози зеленіють.

Тече вода із-за гаю

Та попід горою.

Хлюпощуться качаточка

Помеж осокою.

А качечка випливає

З качуром за ними,

Ловить ряску, розмовляє

З дітками своїми.

Тече вода край города.

Вода ставом стала.

Прийшло дівча воду брати,

Брало, заспівало.

Вийшли з хати батько й мати

В садок погуляти,

Порадитись, кого б то їм

Своїм зятем звати.

7 ноября [1860,

С.-Петербург]

«Якось-то йдучи уночі…»

Якось-то йдучи уночі

Понад Невою… Та, йдучи,

Міркую сам-таки з собою:

«Якби-то, — думаю, — якби

Не похилилися раби…

То не стояло б над Невою

Оцих осквернених палат!

Була б сестра, і був би брат,

А то… нема тепер нічого…

Ні бога навіть, ні півбога.

Псарі з псарятами царять,

А ми, дотепні доїжджачі[221]

Хортів годуємо та плачем».

Отак-то я собі вночі,

Понад Невою ідучи,

Гарненько думав. І не бачу,

Що з того боку, мов із ями,

Очима лупа кошеня —

А то два ліхтаря горять

Коло апостольської брами [222].

Я схаменувся, осінивсь

Святим хрестом і тричі плюнув

Та й знову думать заходивсь

Про те ж таки, що й перше думав.

13 ноября [1860,

С.-Петербург]

«Бували войни й військовії свари…»

Бували войни й військовії свари:

Галагани, і Киселі, і Кочубеї-Нагаї[223];

Було добра того чимало.

Минуло все, та не пропало,

Остались шашелі: гризуть,

Жеруть — і тлять старого дуба…

А од коріння тихо, любо

Зелені парості ростуть.

І виростуть; і без сокири,

Аж зареве та загуде,

Козак безверхий упаде,

Розтрощить трон, порве порфиру,

Роздавить вашого кумира[224],

вернуться

217

Давид — другий після Саула цар Ізраїлю.

вернуться

218

Сука — Мова йде про вдову-імператрицю Олександру Федорівну, дружину Миколи І, матір Олександра II, що відзначалась особливо реакційними заходами. Цим віршем Шевченко відгукнувся на її смерть (померла 19 жовтня 1860 р.). Сатиричний портрет цього «солдата в спідниці» поет подав ще в поемі «Сон» (1844).

вернуться

219

Ідуть задрипані дівчата — вихованки дитячих притулків.

вернуться

220

Женуть до матері байстрят — Вірш написаний під враженням сцени, яку поет спостерігав під час похорону Олександри Федорівни; «отдать последний долг» вигнали і дівчаток з дитячих притулків, патроном яких була померла цариця.

вернуться

221

Доїжджачі — панські слуги, на обов’язку яких було вигодовувати мисливських собак і водити їх на полювання. Шевченко мав тут на увазі панів, які підтримували політику царизму.

вернуться

222

Апостольська брама — брама коло церкви Петра і Павла в Петропавловській фортеці на острові посеред Неви.

вернуться

223

Галагани — давній рід українських козацьких старшин. За часів Шевченка були багатими поміщиками-кріпосниками. З Григорієм Галаганом поет був особисто знайомий.

Киселі — давній український шляхетський рід. Адам Кисіль під час визвольної війни українського народу проти шляхетської Польщі (1648–1654), зрадивши народ, був на службі в польського короля.

Кочубеї — давній рід українських старшин, поміщиків-кріпосників, що походив від татарина Кучук-бея. З офіцером князем П. Кочубеєм поет був особисто знайомий. Нагаями поет іменує Кочубеїв, щоб підкреслити їх татарське походження.

вернуться

224

Роздавить вашого кумира… — тобто царя Олександра II.