Таємниця. Замість роману - Андрухович Юрий Игоревич - Страница 17

Хоча в «Малій інтимній урбаністиці» ти начебто захищаєш цю львівську герметичність. Ти пишеш: «Завдяки цьому місто вижило, зберегло себе в найтяжчі часи. Львівські чутки і балачки — це такий спосіб взаємної підтримки. Бо справжні львів’яни — це велика родина, la familia, мафія, де всі підтримують одне одного своїми ненастанними пліткуванням, зацікавленням, заздрістю, ненавистю, котра межує з любов’ю, настирливою увагою. Він шалено живучий, цей Львів, недаремно ж він з родини котячих».

Звісно, я й зараз його захищаю. Мені здається, я не сказав про нього жодного лихого слова!

Що це було? Кохання?

У кожному разі це було щось найпекучіше на світі. При цьому я свідомо вибрав утечу, знаєш? І не обов’язково тому, що на весну з неба впав розгніваним бойовим вершником джихаду Кольорук і заволав на всю силу своїх вельми прокурених легень: Бевзю! Дебіле! Втікай, поки не пізно, втікай! Але його мені якраз і не хотілося слухати, надто вже пафосно він хрипів на всю свою геніальну горлянку. Ні, я щось таке вичув сам, абсолютно сам. Занадто радикально це гралось — одруження. А, може, нічого й не гралося?

Загалом це надзвичайно цікаво — віяло шляхів. Ти начебто щоразу спотикаєшся перед якимось усе новим вибором і ти його робиш, але стільки невипробуваного залишається позаду. Тобі не шкода всього того, чим ти не став? Скажімо, тим спеціально запрошеним з провінції принцом?

Я так само не став тисячею інших осіб. Я не став офіцером радянської армії, бомжем, єговістським проповідником, інженером людських душ, мисливцем за черепами, серійним убивцею, викладачем Кама-Сутри, я ніколи не стригся у ченці і пішки не ходив на Тибет, я не сидів у в’язниці за гомосексуалізм чи бодай за розтрату казенних коштів, не кохався з негритянками чи бодай мулатками…

Овва, а сцена в душовій з «Московіади»?

Про це пізніше, гаразд? Зараз мені важливо сказати інше: ці художники з їхніми слайдами, німбами, плащами і платівками щоразу витягали мене з чергової біди — передусім Смичок, хоч і Вано теж. Тобто я, майже несвідомо, перейняв від них абсолютне знання про те, що у світі, де так багато зовнішнього, насправді є невичерпні резервуари внутрішнього — і в цьому внутрішньому можна сяк-так протриматися все життя, наче хробак у яблуку. Особливо якщо навколо — суцільний совок, сіра зона, котру шулерська система лукаво називає дійсністю. Так от, саме від них я перейняв таємне знання про те, що дійсність є деінде. Знаєш, під їхнім впливом я так розписався, що ранньої весни — в момент найнищівнішого краху моєї першої love story і відповідного йому обвалу почуттів — з мене поперла якась така цілком екстатична львівська проза, без початку і кінця, писана такими ж екстатичними поривами під Баха, Пахельбеля, Генделя, Перселла, Джемініані, Марчелло, Телемана, Шютца…

Вівальді?

Звичайно. Кореллі, Скарлатті. Усе це страшенно пасувало до Львова, в якому ми тоді жили. Такого Львова насправді не було, але ми в ньому жили. Це було життя у старих гравюрах. Слід було потрапити всередину, стиснути себе всього до вимірів малого голандця, стати персонажем, героєм, мандрівним погоничем хортів. За кожним рогом відкривалася приголомшлива перспектива далеких пагорбів, щохвилини можна було піти в їхньому напрямку і зникнути серед них назавжди. Увечері ми пили чай з липи і читали вголос Едґара Алана По, такий грубезний том з майже тисячею сторінок, виданий у серії «Литературные памятники».

Російською?

Так. Найкращі книги тоді виходили російською. Україну трусила цензура. Я навчився читати польською і принаймні двічі на тиждень виходив полювати до книгарні «Дружба», де без роздумів хапав польських Карпентьєра чи Кортасара, а потім перебігав до «Мелодії» з її сміховинно дешевими покладами ренесансово-барокового вінілу. Була ще «Поезія», але в ній мені не щастило. Насправді це було таке мурування власного світу. Від усього цього дому буття робилося дедалі драйвовіше. Я ходив до лісу, там була якась покинута залізнична колія, можна було безконечно довго йти уздовж і компонувати в собі сюїту для «Jethro Tull» з оркестром. У червні, коли майже всі роз’їхалися на практики й вакації, ми з Інґою стали братом і сестрою. Вона була трохи вищою за мене, сорокарічні чоловіки так і жерли її очима. Вона була капітаном баскетбольної команди і дівчиною мого товариша Длинного, ще одного художника і ще одного генія.

Як стають братом і сестрою?

Для цього слід дуже любити одне одного і розмовляти про найінтимніше. Разом подорожувати — до Олеського замку, наприклад. Разом упитися в ньому червоним вином і разом вибиратися з якихось середньовічних, порослих лопушинням і реп’яхами ровів. Треба жити в одній кімнаті, їсти з однієї тарілки і з руки одне в одного. Треба пити одне в одного з вуст. А також спати в одному ліжку і жодного разу не торкнутись одне одного по-іншому. Інґа намовила мене, щоб я почав запускати бороду. Це було жахливо — ця моя перша кущувата рослинність, але Інґа всіляко мене заохочувала і казала, що це пасує. Длинний мав — і має донині? — фантастичну, а краще сказати — фентезійну — зовнішність, щось поміж вікінґом і тамплієром, до того ж метри два зросту. Він досьогодні такий, на нього зглядаються навіть на Бродвеї, а там зазвичай ні на кого вже не зглядаються. У 98-му ми з ним кілька годин крокували Бродвеєм, і це було something! Так от, я не заздрив йому, бо Інґу я любив по-іншому. Але уві сні я бачив себе менестрелем. От. А потім сталася родинна катастрофа.

??????

Мій батько замалим не помер у лікарні. Це стало для мене громом з неба — ні, не такого вже ясного — я щомиті міг чекати з нього гніву. Але все ж. Мама сама відвела його на лікування. Вона вирішила, що то алкоголізм і врешті наполягла на своєму. Але в лікарні йому зробили щось таке, від чого він майже помер. Якусь ін’єкцію чи щось таке, донині не знаю. Його витягали з того світу пункцією спинного мозку. У свої 48 років він, хоч і вижив, але так ніколи звідтам не видряпався. Передусім він покинув ліс і лісівництво. Це так, наче припинити жити єдино можливим життям. Відтоді він протягнув ще два десятиліття, але то було швидше якесь таке доруйновування себе. Родичі Його влаштували машиністом на тепломережу — він, здається, прийняв це з покірністю, але так нікому цього й не пробачив. У липні, коли в мене нарешті почалися вакації, я мусив повернутися додому. Я шалів без Львова і рятувався лише писанням про Львів. Звісно, під музику. Написані шматки здавалися мені геніальними, можливо, це так і було — тоді і там. Геніальність є суб’єктивною, чи не так? Мене роздирала самотність, я нікого не хотів бачити, ми жили удвох із бабцею, котрій дедалі більше відмовляли ноги і вона вже не могла сходити з третього поверху. Мама була на морі, а батько в лікарні. Мої вакації спливали в чергах за сякою-такою жрачкою, я ненавидів це спалене літо і свій спалений дім, і ці щоденні відвідування психушки з передачами для батька. Я хотів піти, розчинитись у Світі, у Львові, зникнути серед його пагорбів. Ні, знаєш, часом я любив це: спаковувати всі ті шпитальні слоїки, приготовлені бабцею худі бульйони, мені подобалося приховувати від неї в наплечнику чергову пачку «Фільтру» для батька, я любив наближатися до мурів лікарні, викликати його, чекати поки він — нестерпно повільно — віднесе всі ті слоїки до своєї палати, а потім таємно курити з ним у якихось кущах і всіляко намагатися підтримувати його жарти на тему алкоголіків у лікарняних піжамах. Він забував, про що ми вже встигли поговорити, і повторювався. «Знаєш, — казав він, прищурюючи око від диму, — ще трохи — і в тебе не стало б тата». Ми обидва вдавали, що весело сміємося з цього приводу, ми сміялися до сліз і витирали очі. Іноді я заставав його за підвечірком в їдальні, він сидів за одним столом з кількома іншими чоловіками в піжамах, і це було жахливо дико — бачити, як він їсть за одним столом з чужими людьми, так, наче він уже пішов з дому і навіки потрапив до якоїсь іншої спільноти. Якщо чесно, мене доводила до розпачу ця його несподівана втрата себе самого. До мене дійшло, що ми вже ніколи не побоксуємо собі на дозвіллі. І не підемо удвох поплавати в озері. Або, скажімо, на стадіон — дивитися, як «Ураган» учеше по самі помідори якому-небудь «Колхозчі» з Ашхабаду. Не кажучи вже про мотогонки на вертикальній стіні або мотокрос на Вовчинецьких горах.