Таємниця. Замість роману - Андрухович Юрий Игоревич - Страница 63

Повз нас проїхало кілька наступних потягів. Ми сиділи на лавці і намагалися не подавати вигляду, але всі пасажири однаково дивилися з вікон лише на нас.

Може, вони милувалися вами?

Ха! Страшенно дотепно! Ні, вони дивилися з холодним співчуттям і трохи з претензією — мовляв, чого вона досі не викликає лікарів. Цей чувак от-от віддасть кінці, а вона тільки гладить йому руку і все, польська ідіотка.

Психоз посилюється.

Схоже на те. Але з потягами було краще, ніж без них.

Тобто?

Коли ми лишалися на тій лавці самі, посеред вічної будови на Лертер Бангоф. У цілковитій порожнечі. Так тривало щоразу 3–4 хвилини, потім підходив новий потяг. Я корчив криву посмішку, щоб ті фізіономії у вікнах не витріщалися на мене так прощально. Мовляв, я в поряді, кайн проблем. Потім ми завмерли, прислухаючись до сирен швидкої допомоги. Я сказав цього разу не по мене. Вона сказала перестань. Насправді їй було страшніше, ніж мені.

Це зрозуміло.

Сама в чужому місті. Проводир от-от скопититься під лавку. І тут — сирени. Десь на Інваліденштрассе. Ну так — Інваліденштрассе, цілком вдала назва. Вони нас і зігнали з місця, ті сирени. Ми знову полізли до ес-бану — тільки б їх не чути. І якось доповзли до Цоо, на той час кінцевої.

Аж там попустило?

Та де там! ОК знову всадовила мене на лавку і принесла мені з кіоску мінералки з шоколадом. Тобто мінералку окремо і шоколад окремо — ти зрозумів. Поки вона ходила, я крутив головою — намагався відвертати погляд від бомжів. Але вони увесь час перехоплювали його. Це й не були ніякі бомжі.

А хто?

Переодягнуті аґенти феесбе. Мені здалося, вони перемовлялися російською. А в Берліні бомжі російською не говорять. Отже, то були аґенти, а не бомжі. Тобі цікаво те, що я розповідаю?

Загалом так. Я ж мушу знати, як це з тобою відбувається. На випадок, якщо зараз почнеться те саме.

Ніколи не вгадаєш. Нічого не почнеться.

Ти казав про якісь чотири історії. Що це таке?

Згідно з Борхесом, історій загалом існує чотири. Усе інше — лише варіанти цих чотирьох історій.

І які чотири історії розповідає Європа?

Загинай пальці. Перша — про вигнання або втечу, про вимушене переселення з однієї Європи до іншої. Про те, як цілі міста вивозили потягами на захід, а інші — на схід, про депортації та евакуації. Що переважно одне й те саме, тільки з різних причин по-різному називається.

Друга?

Друга — про шукання коренів, слідів, руїн і залишків, про нелеґальне повернення вигнаних. Про те, як вони розпізнають своїх за таємними знаками і виживають. Натомість третя є віддзеркаленням другої.

Чому?

Бо третя — про відрубування себе від коренів і стирання слідів, про ілюзію звільнення, про його неможливість. Про сни, котрі все одно сняться. А четверта — про європейську подорож до Америки, про розширену Європу свідомості, тобто пам’яті і надії.

Тобі сподобалося в Америці?

Швидше так, аніж ні. Зараз про неї прийнято говорити погано — про всяк випадок.

Але чому ти кажеш, ніби Америка — це розширена свідомість Європи?

Пам’ятаєш, я писав про срібний перстень з ініціалами М. А.?

Ну так. Він належав твоєму дідові.

Точно! Ти — читач, наділений феноменальною пам’яттю, мушу визнати. Я отримав його від бабці на свій чотирнадцятий день народження. Уявляєш, мій батько ніколи не носив його — він повинен був перейти до наступного спадкоємця, через одне покоління. Його було знято з дідового пальця в мить, коли той був уже мертвий. Я припускаю, що відразу ж, негайно — поки його ще можна було стягнути з пальця. Отже, це не був такий собі простий перстень.

Але до чого тут Америка?

Так от. Я носив цей перстень цілих 26 років. Одного разу трапився кошмар: я загубив його. Ми були студентами і вйобували на полі. Такі довжелезні ряди картоплі, що тягнуться від нас і за горизонт. І ми випорпуємо ті бульби услід за трактором і наповнюємо ними кошики.

Це щось інше, ніж я хотів почути.

Не квапся. Так от: я раптом зауважую, що перстень пропав. Він просто зсунувся мені з пальця — і все. Уявляєш собі ці гектари чорного поля? Це все одно, що пливти океаном і жбурнути його, той перстень, з верхньої палуби в морську безодню. Тобто все пропало!

Розумію.

Нічого ти не розумієш! Тобто ти не можеш уявити собі мого розпачу. Це було так, наче стояти на даху хмарочоса і випустити з рук дитину.

Розумію.

І раптом я чую, як Юрик Курмишев — той, що йшов моїм рядом десь за півсотні кроків після мене — кричить пиво, Юрик, з тебе велике пиво. Я розвертаюсь і біжу до нього, я ще навіть не вірю у таке щастя. А він — дивлячись на мене: два пива, ні, три, ні, ящик пива, ні, ящик пива і пляшка горілки! Яким дивом він відчув цей малесенький шматочок срібла у тому переораному грудді?

Тобто він стрімголов пірнув з верхньої палуби у води океану і..

…і поки дитина летіла вниз, її на висоті 50-го поверху підхопив Бетмен-чудотворець. Це було чудо.

Ага, і в цьому ти вбачаєш зв’язок з Америкою?

Зовсім ні. Просто минуло ще 20 років, і я знову загубив той перстень. І цього разу назавжди. Я думаю, це через те, що я саме встиг написати про нього і навіть видати цю історію у книжці. І його відразу ж не стало. Його поглинула Америка, штат Пенсильванія.

Як це трапилося?

Та якби ж я знав! Просто я глипнув собі на середній палець — а персня немає. Потім я ще цілих 9 місяців сподівався його знайти. Але навіть коли останнього дня ми з Майклом Найданом розгвинтили всі наші позичені меблі, його ніде не виявилося. Тому я й кажу, що Америка — це така собі розширена свідомість Європи. Вона розчиняє в собі європейську пам’ять і нейтралізує її. При цьому не гребуючи конфіскацією речових доказів. Ніде на світі я не бачив на дорогах стільки забитих автами і розмазаних по асфальту тварин. Найчастіше косуль. Потім вони мені снилися.

Тобто американські сни — це дикі звірі, що намагаються перетнути гайвей?

Вони мусять. Це поклик до парування. Самці й самиці чомусь переважно опиняються по різні від гайвею боки.

А які сни бачить Європа?

Пам’ятаєш Рому Воронич?

Як її забути?!

Уві сні вона бачила свої груди значно більшими, ніж вони були насправді. Так і з Європою. У своїх снах вона бачить себе значно більшою, ніж є насправді. Вона бачить себе дійсно розширеною, кольоровою, мусульманською, індійською, китайською, африканською, передцивілізаційною. Тобто хаотичною, іншою, Не-Європою, Америкою, Росією.

І Росією теж?

Це стає її справжнім кошмаром — утікати від себе самої, порушувати власні кордони і панічно споруджувати нові, але не там і не ті — як воно завжди трапляється у снах. Слухай, чи не взяти ще плящину бренді на далеку подорож до Осткройца? Тут на Гакешер Маркт мусить продаватись якийсь алкоголь.

Це не проблема.

Ага, я теж так думаю. Так от. У своїх найстрашніших снах Європа досі бачить чужі армії на вулицях загарбаних міст. Вона стає жінкою і все ще прагне кудись утекти від п’яних ґвалтівників-солдатів.

Утекти від солдатів?

Так, від їхнього чоловічого нестерпно різкого духу. Ти можеш собі уявити запах старих солдатів?

Особливо якщо йдеться про пахвину.

І про 30-літню війну. Про стару солдатську пахвину часів 30-літньої війни.

Кошмар!

Звичайно. А ти ще питаєш, які вона бачить сни.

Скажи-но: ці ґеївські прапори, от вони вивішені зі стількох вікон — це часом не капітуляція?

Я сказав би — цілком навпаки.

Тобто це переможна маніфестація вільних людей у вільній країні?

Щось таке. Ти майже вгадав.

Петер Зілагі зараз живе у Римі. Зовсім поруч із Кампо дель Фйоре. Це та сама площа, де спалили Джордано Бруно. Там і пам’ятник йому — в каптурі, опущеному на очі. Але там спалили не тільки його. Там узагалі спалювали. Проте дивовижа не в тому, що взагалі спалювали, а в тому, що на дев’ять десятих то були ґеї — ті, кого спалювали. Тобто уявляєш собі, як багато ґеїв було в середньовіччі! Як вони ризикували, перетинаючись у цьому житті, розпізнаючи своїх. І потім ця конспірація не на життя, а на смерть, ці таємні побачення в якихось найтемніших смердючих клоаках! Мало хто з них помирав своєю смертю, всіх пожирав вогонь.