Нестерпна легкість буття - Кундера Милан - Страница 12

— Познайомся з нашою празькою колегою. Вона принесла чудові знімки.

Жінка потисла Терезі руку й глянула на знімки.

— А ви подивіться тим часом мої.

Тереза потяглася до теки й витягла фотографію.

Редактор ніби завиправдовувався:

— Це повна протилежність того, що фотографували ви.

Тереза заперечила:

— Хіба?! Це те ж саме.

Ніхто її не зрозумів, та й мені важко пояснити, що, власне, хотіла сказати Тереза, коли прирівняла нудистський пляж до російського вторгнення. Перебираючи фотографії, вона особливо довго роздивлялась одну: гола мати схилилась до дітей, і її важкі груди звисали, мов дійки кози або корови, а позаду стояв у такій самій позі чоловік, мошонка якого теж нагадувала маленьке вим’я.

— Вам не подобається? — запитав редактор.

— Сфотографовано чудово.

— Мабуть, тема шокує, — сказала фоторепортер. — Одразу видно, що ви на нудистський пляж не пішли б.

— Не пішла б, — відповіла Тереза.

Редактор посміхнувся:

— Неважко здогадатися, звідки ви приїхали. Комуністичні країни страшенно пуританські.

— Голі тіла — нічого особливого! — сказала фоторепортер з материнською ласкавістю. — Нормально! А все, що нормально, красиво!

Тереза згадала матір, як та ходила гола по кімнаті й реготала, коли донька побігла затягати штори, аби голу матір ніхто не побачив.

Фоторепортер запросила Терезу до буфету на чашечку кави.

— Ваші знімки дуже цікаві. До речі, у вас особливе відчуття краси жіночого тіла. Знаєте, що я маю на увазі? Отих молодих жінок у визивних позах!

— Коли цілуються перед російськими танками?

— Так. З вас був би чудовий фотограф журналу мод. Лише треба знайти манекенницю. Найкраще таку, що сама підшукує роботу. Ви могли б зробити пробні фотографії для якоїсь фірми. Звичайно, мине час, поки проб’єтеся. А я на разі можу зробити для вас маленьку послугу: познайомити з одним редактором, він веде рубрику «Наш садок». Можливо, їм потрібні фото кактусів, троянд і таке інше.

— Дуже вам дякую, — щиро сказала Тереза, відчуваючи, що ця жінка справді хоче їй допомогти.

Але тут же подумала: навіщо маю фотографувати кактуси? Не хотілося повторювати ситуацію, в якій уже побувала в Празі; боротьба за місце, за кожну публікацію. Тереза ніколи не була надміру честолюбна, просто хотіла порятуватися з материного світу. Так, це було ясніше від ясного: вона старанно робила фотографії, але свої зусилля могла скерувати на будь-яку іншу діяльність, бо фотографування стало лише засобом прорватися в світ Томаша.

Вона сказала:

— Знаєте, мій чоловік лікар і якось прогодує мене. Я можу й не працювати.

Фоторепортер відповіла:

— Не розумію, як ви можете покинути справу, яку робили так чудово!

Звичайно, фотографія у дні вторгнення — то було щось зовсім інше. Ці знімки Тереза робила не задля Томаша, а для душі. Не з пристрасті до мистецтва, а з ненависті. Але та ситуація вже ніколи не повториться. Зрештою, саме знімки, які вона робила з пристрасті, вже нікому не потрібні, бо втратили актуальність. Лише кактуси вічно актуальні, але кактуси не цікавлять її.

Тереза сказала:

— Ви дуже добра людина, та я краще сидітиму вдома. Мені не обов’язково працювати.

Жінка здивувалась:

— І вас задовольнить — сидіти вдома?

Тереза відповіла:

— Це краще, аніж клацати кактуси.

Жінка сказала:

— Навіть коли ви фотографуєте кактуси, це — ваше життя. А коли живете лише заради чоловіка — це не ваше життя.

Тереза розсердилася:

— Моє життя — це мій чоловік, а не кактуси.

Жінка теж відповіла роздратовано:

— Хочете сказати, що ви щасливі?

Тереза ніяк не могла заспокоїтися:

— Звичайно!

— Так може твердити хіба що дуже…

Її думку продовжила Тереза:

— Ви хочете сказати, дуже обмежена жінка.

Та опанувала себе й сказала:

— Не обмежена, а старомодна.

Тереза, замислившись, відповіла:

— Ваша правда. Те саме про мене каже мій чоловік.

Але Томаш цілісінькі дні проводив у лікарні, а Тереза лишалася вдома сама. Добре, хоч малий Каренін міг із нею прогулюватися. Повертаючись додому, сідала за підручники німецької та французької, проте, бувало сумно, й вона ніяк не могла зосередитися. Раз по раз на думку спадав виступ Дубчека після його повернення з Москви. Тереза вже забула, про що він тоді говорив, зате ніби й досі чула тремтливий Дубчеків голос. І думала: чужі солдати заарештували главу незалежної держави в його власній країні, вивезли, чотири дні тримали десь у Карпатах, натякали, що на нього чекає доля його угорського попередника Імре Надя. Потім перевезли до Москви, викупали, поголили, вдягли, пов’язали краватку й повідомили, що йому дарують життя, хай і далі виконує обов’язки глави держави. Тоді посадили за стіл навпроти Брежнєва й примусили щось там підписати.

Потім, уже в Празі, Дубчек звернувся до приниженого народу. Він сам був такий принижений, що не міг говорити. Тереза ніколи не забуде отих жахливих пауз між фразами. Невже стомлений? Чи хворий? Чи його накачали наркотиками? Чи, може, це був звичайний розпач і, навіть якщо від Дубчека нічого не лишиться, оті довгі паузи, коли він не міг звести подих, коли перед усім народом, що буквально припав до приймачів, Дубчек хапав ротом повітря, — ці паузи залишаться після нього назавжди. В них зосередився ввесь жах, який упав на їхню країну.

Минав сьомий день окупації: вона слухала той виступ, сидячи в редакції газети, яка стала в ті дні органом опору. Всі, хто слухав там Дубчека, в ті хвилини ненавиділи його. Не могли вибачити компромісу, на який він пішов; відчували себе зганьбленими його ганьбою, й Дубчекова слабкість їх ображала.

Коли тепер, у Цюріху, вона пригадувала ті хвилини, — вже не відчувала зневаги до Дубчека. Слово слабкість тепер не звучало вироком. Коли стикаєшся з переважаючою силою, то завжди стаєш слабким, хай ти навіть такої атлетичної будови, як Дубчек. Ота слабкість, що видавалася їм тоді нестерпною й що вигнала їх з країни, раптом почала вабити Терезу. Тереза усвідомлювала, що належить до слабких людей, до народу слабких, до країни слабких і повинна бути вірна їм тому, що вони слабкі і хапають ротом повітря посеред фрази.

Її вабила їхня слабкість, немов прірва, від якої паморочиться голова. Вабила, бо Тереза й сама почувалася слабкою. Вона знову ревнувала, в неї знову тремтіли руки. Томаш помітив це і зробив жест, який вона добре знала: взяв її руки в свої і стис, намагаючись заспокоїти. Тереза вирвалась.

— Що з тобою? — запитав він.

— Нічого.

— Що я повинен зробити для тебе?

— Я хочу, щоб ти був старий. На десять років старіший. На двадцять років старіший!

Цим вона нібито казала йому: хочу, щоб ти був слабкий. Щоб і ти був такий же слабкий, як і я.

Каренін не прагнув переїзду до Швейцарії. Каренін ненавидів зміни. Собачий час плине не по прямій лінії, далі й далі вперед, від однієї події до другої. Він рухається колом, подібно до стрілок годинника, які обертаються по циферблаті, день у день тією самою доріжкою. Досить було купити в Празі новий стілець або переставити на інше місце вазон, і Каренін незадоволено реагував на зміну. Порушувався перебіг його часу. Подібно до того, як коли б перед стрілками на циферблаті раз по раз міняли цифри.

Проте псові пощастило і в цюріхській квартирі поновити старі порядки й ритуали. Так само, як і в Празі, він уранці плигав до них на постіль, вітаючи з новим днем, а потім супроводжував Терезу до магазину і вимагав, як і в Празі, щоденної прогулянки.

Каренін був годинником їхнього життя. Коли Терезу опосідав розпач, вона казала собі, що мусить усе витримати бодай заради нього, бо він іще слабкіший, аніж вона, мабуть, слабкіший, аніж Дубчек, аніж покинута батьківщина.

Якось, коли Тереза повернулася з прогулянки, задзвонив телефон. Тереза підняла трубку.

Якась жінка питала Томаша — в тому голосі Терезі вчулася зверхність. Коли вона сказала, що Томаша немає вдома і не відомо, о котрій годині він повернеться, жінка на другому кінці дроту засміялася і, не попрощавшись, поклала трубку.