Нестерпна легкість буття - Кундера Милан - Страница 20

Натомість Франц переконаний, що поділ життя на приватну і громадську сфери містить у собі джерело всілякої брехні: у приватному житті людина одна, а в громадському зовсім інша. Франц полюбляє цитувати Андре Бретона, який сказав, що хотів би жити «у скляному домі», де немає ніяких таємниць і куди кожен може зазирнути.

Коли він почув, як його дружина сказала Сабіні: «Цей підвісок справді бридкий!» — він зрозумів, що не може далі жити у брехні. В ту хвилину він мав би заступитися за Сабіну. Він не зробив цього лише тому, що боявся виказати їхнє таємне кохання.

Наступного дня після коктейлю він мав намір поїхати з Сабіною до Рима. В ушах у нього звучала фраза «Цей підвісок справді бридкий!» — і він раптом побачив свою дружину зовсім не такою, якою вона здавалася йому все дотеперішнє життя. Її неприступна, галаслива і запальна агресивність знімала йому з пліч тягар доброти, який він терпляче ніс цілих двадцять три роки подружнього життя. Він пригадав величезний простір храму в Амстердамі й знову відчув якесь особливе незрозуміле піднесення, яке викликала його порожнеча.

Він пакував валізку, коли в кімнату до нього зайшла Марі-Клод; розповідаючи про вчорашніх гостей, вона енергійно схвалювала деякі думки, які почула від них, і глузливо заперечувала інші.

Франц довго дивився на неї, а потім сказав:

— У Римі не буде ніякої конференції.

Вона не зрозуміла його:

— То навіщо ти туди їдеш?

Він відповів:

— Уже дев’ять місяців, як я маю коханку. Я не хочу зустрічатися з нею в Женеві. Тому я так часто подорожую. Я подумав, що ти повинна про це знати.

Після перших вимовлених слів він злякався; сміливість раптом полишила його. Він одвів очі, щоб не бачити на обличчі Марі-Клод відчаю, який, як йому здавалося, викличуть його слова.

Після короткої паузи пролунало:

— Так, я також думаю, що мені про це слід знати.

Голос звучав упевнено, і Франц звів очі: Марі-Клод не здавалася зламаною.

Вона і досі була схожа на ту жінку, яка вчора сказала гучним голосом: «Цей підвісок бридкий!»

Вона вела далі:

— Коли ти вже такий сміливий і повідомив мені, що майже рік обдурюєш мене, то, може, скажеш і з ким?

Він завжди переконував себе, що не має права скривдити Марі-Клод і повинен поважати в ній жінку. Але куди поділася ця жінка в Марі-Клод? Інакше кажучи, куди подівся образ матері, який він пов’язував зі своєю дружиною? Мама, його сумна і зранена мама, в якої на ногах були різні туфлі, відійшла з Марі-Клод, а може, зовсім і не відійшла з неї, бо ніколи в ній не була. Він усвідомив це з раптовою ненавистю.

— Я не маю жодної причини це приховувати, — сказав він.

Якщо її не ранила його невірність, то безсумнівно не ранить звістка про те, хто її суперниця. Тому, дивлячись їй прямо в вічі, він почав говорити про Сабіну.

Трохи згодом він зустрівся з Сабіною на аеродромі. Літак злетів угору, і йому ставало дедалі легше на душі. Він казав собі подумки, що після дев’яти місяців він нарешті знову живе по правді.

Сабіні здавалося, що Франц брутально виламав двері її інтимного життя. Ніби зненацька всередину зазирнула голова Марі-Клод, голова Марі-Анн, голова художника Алана і скульптора, який постійно стискає палець, голови всіх людей, котрих вона знала в Женеві. Мимоволі вона ставала суперницею жінки, яка її зовсім не цікавила. Франц нарешті розведеться, і вона займе місце поряд з ним на широкому подружньому ліжку. Всі будуть зблизька чи здалеку спостерігати за цим, а їй доведеться перед усіма розігрувати комедію; замість того щоб бути Сабіною, вона змушена буде грати роль Сабіни та ще й вигадувати, як цю роль грати. Оприлюднене кохання важчає, стає тягарем. Сабіна вже загодя зіщулювалась, уявивши собі цей тягар.

Вони вечеряли в римському ресторані й пили вино. Вона була мовчазна.

— Ти справді не сердишся? — питав Франц.

Вона запевнила його, що не сердиться. Вона ще й досі була розгублена і не знала, радіти їй чи ні. Згадала їхню зустріч у спальному вагоні на шляху в Амстердам. Тоді їй хотілося впасти перед ним на коліна і благати, щоб він навіть силою тримав біля себе й нікуди не відпускав. Вона мріяла, щоб уже раз і назавжди скінчилася ця небезпечна дорога зрад. Вона мріяла зупинитись.

Тепер вона намагалася пригадати якнайвиразніше свою тодішню мрію, відновити її, спертися на неї. Але все було марно. Відчуття неприязні було сильніше.

До готелю вони поверталися вечірньою вулицею. Італійці довкола галасували, кричали, жестикулювали, тому вони могли йти поряд не розмовляючи, навіть не чуючи своєї мовчанки.

Потім Сабіна довго вмивалась у ванній кімнаті, а Франц чекав на неї під ковдрою. Як завжди, горіла маленька лампочка.

Сабіна прийшла з ванної і погасила її. Зробила вона це вперше, і Францові слід було помітити цей жест. Він не звернув на нього уваги, бо світло не мало для нього значення. Як ми знаємо, він, кохаючись, волів заплющувати очі.

Але саме ці заплющені очі примусили Сабіну погасити лампочку. Не хотіла жодної секунди бачити ті опущені повіки. Очі, як кажуть, є дзеркалом душі. Францове тіло, яке завжди металося на ній із заплющеними очима, було для неї тілом без душі. Воно скидалося на сліпе кошеня, яке слабенько попискує від спраги. Франц, зі своїми красивими м’язами, коли злягався, був ніби велетенське щеня, яке смокче її грудь. Він і справді тримав у роті її сосок, так ніби ссав молоко! Уявивши собі, що внизу Франц дорослий чоловік, а вгорі дитина, яку вона годує груддю; вгорі, викликав у неї почуття, наче вона злягається з немовлям, почуття, що межувало з огидою. Ні, вона вже ніколи більше не хоче бачити, як він з відчаєм борсається на ній, вже ніколи не підставить своїх грудей, як сука щеняті, сьогодні це востаннє, безповоротно востаннє!

Вона, звичайно, розуміла, що її рішення — вершина несправедливості, що Франц найкращий з усіх чоловіків, яких вона мала, що він інтелігентний, розуміється на її живописі, гарний, добрий, проте чим більше вона усвідомлювала це, тим більше їй хотілося зґвалтувати цю інтелігентність, цю доброчесність, хотілося зґвалтувати цю безпорадну силу.

Вона любила його тієї ночі палкіше, ніж будь-коли, бо її збуджувала свідомість того, що це востаннє. Вона любила його, але була вже далеко звідси. Вона знову чула, як удалині лунає золота сурма зради, і знала, що це голос, якому вона не зможе опиратися. Їй здавалось, що перед нею ще безмежний простір свободи, і далечина тих просторів збуджувала її. Вона любила Франца так несамовито, шалено, як не любила ще ніколи.

Франц схлипував на її тілі й був певен, що все розуміє: Сабіна під час вечері була мовчазною і не сказала, що думає про його рішення, зате тепер відповідала йому. Вона виявляла йому свою радість, свою пристрасть, свою згоду, своє прагнення лишитися з ним назавжди.

Він здавався собі вершником, що мчить на коні до чудової порожнечі, порожнечі без дружини, без доньки, без домівки, до чарівної порожнечі, виметеної Геркулесовою мітлою, до чарівної порожнечі, яку він заповнить своєю любов’ю.

Кожне з них скакало на другому, як на коні. Обоє вони мчали в далечину своєї мрії. Обоє були сп’янілі від зради, яка їх звільнила. Франц скакав на Сабіні і зраджував свою дружину, Сабіна скакала на Францові і зраджувала Франца.

Понад двадцять років він вбачав у дружині свою матір, істоту слабку, яку треба захищати; цей образ надто глибоко запав йому в душу, і він не міг звільнитися від нього протягом якихось двох днів. Коли він повертався додому, його мучили докори сумління, він боявся, що після його від’їзду дружина впала у відчай, і він побачить її вимучену журбою. Він несміливо відімкнув двері й пройшов до своєї кімнати. Постояв тихенько, прислухався: так, вона була вдома. Хвилину повагавшись, за своїм звичаєм, пішов привітатися з нею.

З удаваним подивом вона звела брови й запитала:

— Ти прийшов сюди?

«А куди я мав іти?» — хотілося відповісти йому (зі справжнім подивом), але він не сказав нічого.