Нестерпна легкість буття - Кундера Милан - Страница 26

Зробив жест рукою, який мав спонукати її йти далі.

Коли Тереза вийшла до підніжжя Петршіна, цієї зеленої гори, що здіймається посеред Праги, вона з подивом усвідомила, що там немає людей. Це було дивно, бо здебільшого тут прогулювалися натовпи пражан. Серце в неї стислося від тривоги, але гора була така тиха, і тиша була така заспокійлива, що вона не опиралася й довірилася обіймам гори. Вона піднімалася вгору, час від часу зупиняючись і озираючись назад. Під нею було безліч веж і мостів; святі погрожували кулаками, втупивши в небеса кам’яні очі. Це було найпрекрасніше місто в світі.

Вона зійшла на вершину. За кіосками з морозивом, листівками й печивом (у них не було жодного продавця) простягався вдалечінь травний лужок, на якому зрідка росли дерева. На травнику вона побачила кількох чоловіків. Наближаючись до них, вона йшла все повільніше. Їх було шестеро. Чоловіки або стояли, або дуже повільно походжали, немов гравці на майданчику для гольфу, які роздивляються місцевість, зважують у руці ключку і намагаються набути добру форму перед змаганням.

Вона підійшла до них. Із шести чоловіків розпізнала трьох, які мали тут грати таку ж роль, як і вона: були розгублені, здавалося, що їм хотілося багато про що розпитати, але вони боялись видатися настирливими й тому мовчали, лише запитливо роздивляючись довкола.

Від інших трьох віяло поблажливою люб’язністю. Один із них тримав у руці рушницю. Загледівши Терезу, він посміхнувся і сказав: «Добре, що ви прийшли».

Вона привіталася кивком голови, їй було невимовно страшно.

Чоловік додав: «Аби не сталося помилки. Це на ваше бажання?»

Легше було сказати: «Ні, ні, це не на моє бажання!», але вона не могла собі навіть уявити такого, що розчарує Томаша. Чим би вона виправдалась, повернувшись додому? І тому сказала: «Так. Звичайно. Це на моє бажання».

Чоловік із рушницею вів далі: «Ви повинні зрозуміти, чому я запитую. Ми робимо це, лише маючи певність, що люди, які приходять до нас, самі висловили бажання вмерти. Ми лише робимо їм послугу».

Він допитливо подивився на Терезу, і вона знову мусила запевнити його: «Ні, не хвилюйтесь. Це на моє бажання».

Аби хоч трохи віддалити страту, вона сказала: «Ні, прошу вас, не треба. Якщо можна, я хочу бути останньою».

«Як бажаєте», — сказав він і відійшов до інших. Два його помічники не мали зброї й були присутні тут лише для того, щоб виявити увагу людям, які прийшли померти. Вони підхоплювали їх під руки й прогулювалися по лужку. Вкритий травою широкий простір губився у неозорій далечині. Засуджені до страти могли самі собі вибрати дерево. Вони зупинялись, роздивлялись довкола й довго не могли зважитися. Двоє з них вибрали нарешті для себе два платани, а третій ішов далі й далі, ніби жодне дерево не видавалося йому достатньо підходящим для його смерті. Помічник, ніжно тримаючи його під руку, терпляче супроводжував, аж поки чоловік, зрештою, не насмілився більше йти далі й зупинився біля розлогого клена.

Потім помічники зав’язали очі всім трьом стрічкою.

Отак на широкому травнику троє чоловіків притислися спинами до трьох дерев, у кожного стрічка на очах, а обличчя підведені до неба.

Чоловік із рушницею прицілився і вистрілив. Окрім співу птахів, нічого не було чути. Гвинтівка була з глушителем. Тереза лише побачила, як чоловік, який сперся на клен, почав сповзати на землю.

Не сходячи з місця, чоловік з рушницею повернувся в інший бік, і чоловік, який сперся на платан, серед повної тиші також сповз на землю, а через кілька хвилин (чоловік з рушницею знову крутнувся на місці) упав на землю і третій засуджений на смерть.

Один із помічників мовчки підійшов до Терези. Він тримав у руці темно-синю стрічку.

Вона зрозуміла, що він хоче зав’язати їй очі. Вона похитала головою і сказала: «Ні, я хочу все бачити».

Але не це була справжня причина, чому вона відмовила йому. В ній нічого не було від героїв, готових безстрашно дивитися в очі цілого взводу катів. Вона лише хотіла віддалити смерть. Їй здавалося, що тільки-но їй зав’яжуть очі стрічкою, вона враз опиниться на порозі смерті, звідки нема дороги назад.

Чоловік ні до чого не силував Терезу, лише узяв її під руку. І так вони йшли широким травником, але Тереза довго не могла вибрати дерево. Ніхто її не квапив, але вона знала, що втекти від цього однаково не може. Побачивши перед собою квітнучий каштан, вона підійшла до нього. Спершись спиною на стовбур, подивилася вгору: побачила пронизану сонцем зелень і почула віддалені звуки міста, слабенькі й ніжні, наче воно озивалося тисячами скрипок.

Чоловік підняв рушницю.

Тереза відчувала, що мужність її геть вичерпалася. Впавши у відчай, вона не могла опанувати своєї слабості. Вона сказала: «Але це було не моє бажання».

Він умить опустив ствол рушниці і сказав надзвичайно лагідно: «Якщо це було не ваше бажання, ми не можемо цього зробити. Не маємо на це права».

І голос у нього був ласкавий, він ніби вибачався перед Терезою за те, що не може її застрелити, якщо вона сама того не бажає. Ота ласкавість рвала їй серце, і, обернувшись обличчям до кори дерева, вона розплакалась.

Усе її тіло здригалось від плачу, і вона обнімала дерево, наче це було не дерево, а ті: батько, котрого вона втратила, її дідусь, котрого ніколи не знала, її прадід, її прапрадід, якийсь страшенно старий чоловік, що прийшов з найвіддаленіших глибин часу, аби підставити їй своє обличчя в подобі шерехатої кори дерева.

Потім вона обернулася. Троє чоловіків були вже далеко, вони блукали по травнику, немов гравці у гольф, і рушниця в руці одного з них справді була подібна до гольфової ключки.

Вона сходила вниз стежками Петршіна, і душа її стискалася від туги за тим чоловіком, який мав застрелити її і не застрелив. Вона мріяла про нього. Повинен же їй хтось допомогти! Томаш не допоможе. Томаш посилає її на смерть. Допомогти їй повинен хтось інший!

Чим ближче вона підходила до міста, тим більше тужила за тим чоловіком і тим більше боялася Томаша. Він не простить їй, що вона не виконала своєї обіцянки. Не простить їй, що не була достатньо мужньою і зрадила його. Вона вже прийшла на вулицю, де вони мешкали, і знала, що за кілька хвилин побачить його. І від того на неї напав такий страх, що аж шлунок їй звело і захотілося блювати.

Інженер запрошував її зайти до нього додому. Вже двічі вона відмовлялась, а цього разу погодилась.

Пообідала, як завжди, стоячи в кухні, й пішла. Не було ще й другої години. Наблизившись до його будинку, вона відчула, як ноги, не підкоряючись їй, самі уповільнили крок.

І раптом їй спало на думку, що то, власне, Томаш посилає її до нього. Адже це він раз по раз утовкмачував їй, що любов і сексуальність не мають нічого спільного, тож вона йде лише перевірити й підтвердити його слова. У думці вона чує його голос: «Я розумію тебе. Я знаю, чого ти хочеш. Я все влаштував. Ти підеш зараз на Петршін. Ти зійдеш аж на гору і все зрозумієш».

Так, вона не робить нічого іншого — лише виконує Томашеві накази.

Вона хоче зайти до інженера тільки на хвилинку: лише вип’ють по чашечці кави; аби тільки дізнатися, що воно таке: дійти до самої межі невірності. Вона хоче виштовхати своє тіло на ту межу, лишити його там трохи постояти, немов біля ганебного стовпа, а тоді, якщо інженер захоче обійняти її, вона скаже, як сказала чоловікові з гвинтівкою на Петршіні: «Але це не моє бажання».

І тоді чоловік опустить дуло рушниці й скаже привітним голосом: «Якщо це не ваше бажання, то з вами нічого не може статися. У мене немає на це права».

І вона обернеться до стовбура дерева і розплачеться.

Це був околичний багатоквартирний дім, збудований на початку століття в робітничому кварталі Праги. Вона зайшла у під’їзд з брудними, побіленими вапном стінами. Затоптані кам’яні сходи з залізними поручнями привели її на другий поверх. Там вона звернула ліворуч. Біля других дверей, без таблички і без дзвінка, вона зупинилась. Постукала.