Нестерпна легкість буття - Кундера Милан - Страница 33

Це прозвучало, як смішна відмовка. Чоловік із міністерства знов обурився: чому Томаш не хоче сказати правду:

— Послухайте, пане докторе! Хвилину тому ви твердили, що вам скоротили текст на третину, а тепер кажете, що з вами дискутували про порядок слів! Де ж тут логіка?

Томашеві одразу легше стало відповідати на запитання, бо те, що він казав тепер, було чистісінькою правдою:

— Логіки немає, але це саме так і є, — засміявся він. — У мене попросили дозволу змінити порядок слів в одному реченні, а потім ще й викинули третину статті.

Чоловік з міністерства знову похитав головою, ніби не міг збагнути такої аморальної поведінки, і сказав: — Ці люди поставилися до вас дуже некоректно.

Він допив склянку вина і зробив висновок: — Пане докторе, ви стали жертвою шантажу. Було б шкода, якби через це постраждали ви і ваші пацієнти. Ми, пане докторе, добре усвідомлюємо ваші достоїнства. Подивимося, що можна зробити для вас.

На прощання він сердечно потиснув Томашеві руку.

Потім вони вийшли з шинку й кожен подався до своєї машини.

Цією зустріччю Томаш був страшенно пригнічений. Він не міг вибачити собі невимушеного тону розмови. Якщо вже він не відмовився розмовляти з поліцейським агентом (бо не був готовий до такої ситуації й не знав, що закон дозволяє йому, а чого ні), то мав бодай відмовитися пити з ним у корчмі вино, немов з приятелем! А якби хтось, хто знає цього чоловіка, та побачив їх разом? Напевно, зробив би висновок, що Томаш співробітничає з поліцією! І навіщо він узагалі сказав йому, що його статтю скоротили? Навіщо він давав без усякої потреби цю інформацію? Від усього того був дуже незадоволений собою.

Через два тижні чоловік із міністерства прийшов знову. Хотів, як і минулого разу, піти до корчми, але Томаш попросив його лишитись у приймальні.

— Я вас розумію, пане докторе, — посміхаючись, сказав він.

Ця фраза привернула Томашеву увагу. Чоловік із міністерства вимовив її, як шахіст, котрий засвідчує суперникові, що в попередньому ході той припустився помилки.

Вони сиділи віч-на-віч, розділені Томашевим письмовим столом. Хвилин через десять, протягом яких говорили тільки про епідемію грипу, що саме лютувала в місті, чоловік із міністерства сказав:

— Ми довго думати про вашу справу, пане докторе. Коли б ішлося тільки про вас, усе було б простіше. Але ми мусимо зважати на громадську думку. Хотіли ви того чи ні, але своєю статтею посприяли антикомуністичній істерії. Не буду приховувати: нам було навіть запропоновано притягнути вас до суду за вашу статтю. Це передбачено законом, публічне підбурювання до насилля.

Чоловік із міністерства помовчав, пильно дивлячись Томашеві в очі. Томаш знизав плечима. А той знову перейшов на заспокійливий тон:

— Ми відхилили цю пропозицію. Хоча б якою була ваша відповідальність у цій справі, але в інтересах суспільства ви повинні працювати там, де ваші здібності найкраще проявляються. Головний лікар дуже цінує вас. Маємо також відгуки ваших пацієнтів. Ви чудовий спеціаліст, пане докторе! І ніхто не може вимагати від лікаря, аби він так само добре розумівся на політиці. Ви дозволили обвести себе круг пальця. Час все поставити на свої місця. Тому ми вирішили запропонувати вам текст заяви, яку ви, на нашу думку, могли б передати в розпорядження преси. А ми вже подбаємо про те, щоб її вчасно опублікували, — і він простяг Томашеві аркуш паперу.

Томаш прочитав, що там було написано, і жахнувся. Це було незрівнянно гірше за те, що вимагав від нього два роки тому головний лікар. Це було вже не просте зречення статті про Едіпа. Тут були слова про любов до Радянського Союзу, про вірність комуністичній партії; було тут і засудження інтелектуалів, котрі прагнули втягнути країну у вир громадянської війни, але головне те, що тут був донос на редакторів письменницького тижневика, в тому числі й на високого сутулого редактора (Томаш із ним ніколи не зустрічався, але знав його лише прізвище і бачив на знімках), які свідомо зловжили його статтею, надавши їй інший смисл і перетворивши її на контрреволюційну прокламацію; вони, мовляв, були надто боягузливі, аби власноручно написати таку статтю, і тому вирішили сховатися за спину наївного лікаря.

Чоловік із міністерства помітив страх у Томашевих очах. Він нахилився і по-дружньому плеснув його під столом по коліну:

— Пане докторе, це всього лише пропозиція! Ви поміркуйте, і якщо захочете змінити те чи інше формулювання, звісно, ми зможемо про все домовитися. Зрештою, це ваш текст!

Томаш одразу повернув папір поліцейському, так ніби боявся ще бодай на хвилину затримати його в своїх руках. Ніби йому раптом спало на думку, що на цьому папері хтось колись шукатиме відбитки його пальців.

Замість того щоб узяти папір, чоловік із міністерства з награним здивуванням здійняв руки (схожим жестом папа римський благословляє з балкона натовп):

— Та що ви, пане докторе, навіщо ви мені це повертаєте? Залиште в себе. Спокійно обміркуйте все вдома.

Заперечно хитаючи головою, Томаш терпляче тримав папір у простягнутій руці. Чоловік із міністерства перестав наслідувати папу римського, який благословляє віруючих і був змушений узяти нарешті папір.

Томаш хотів був сказати дуже різко, що ніякого тексту ніколи не напише і не підпише, проте в останню хвилину змінив тон. І спокійно сказав.

— Я все ж таки грамотний. То чому маю підписувати те, чого сам не писав?

— Гаразд, пане докторе, можемо вибрати іншу послідовність. Спершу ви самі напишете, і лише потім ми разом переглянемо. Те, що ви зараз прочитали, може послужити вам принаймні за взірець.

Чому Томаш одразу рішуче не відхилив пропозиції поліцейського агента?

У голові в нього промайнула думка: крім того, що подібні заяви мають деморалізувати весь народ (у цьому, напевно, полягає генеральна російська стратегія), в його випадку поліція, мабуть, домагається і якоїсь конкретної мети: можливо, вони готують процес над редакторами тижневика, в якому Томаш опублікував свою статтю. Якщо це так, Томашева заява потрібна їм як доказ, необхідний для судового розгляду і для тієї кампанії, що її вестимуть у пресі проти редакторів. І якщо він зараз принципово й рішуче відмовиться від заяви, то підставить себе під удар: поліція опублікує підготовлений текст із його підробленим підписом. І жодна газета ніколи не опублікує його спростування! Ніхто в світі вже потім не повірив би, що то не він написав і підписав! Він давно зрозумів, що люди почуваються щасливими, коли бачать моральне приниження ближнього, тож вони не дозволять йому зіпсувати цю втіху якимось поясненням.

Давши поліції надію, що сам напише якийсь текст, він виграв час. Одразу ж, наступного дня, він подав заяву на звільнення з роботи, розміркувавши (правильно!), що тієї хвилини, як він добровільно спуститься на найнижчу сходинку суспільної драбини (куди, зрештою, на той час спустилися тисячі інтелектуалів з різних галузей), поліція втратить над ним владу і перестане ним цікавитися. За таких обставин уже ніякий текст з його заявою вони не зможуть опублікувати, бо все це було б просто невірогідним. Ганебні публічні заяви завжди пов’язані з просуванням по службі, але в жодному разі не з падінням підписантів.

Лікарі в Чехії — державні службовці, і держава може діяти на свій розсуд: звільняти їх з посади чи ні. Чиновник, з яким Томаш говорив про своє звільнення, знав його на прізвище, ім’я і шанував його. Він умовляв його не кидати своє місце роботи, і Томаш раптом засумнівався, чи взагалі прийняв правильне рішення. Проте він почувався вже ніби зв’язаним із ним клятвою вірності й наполіг на своєму. Так він став мийником вікон.

Кілька років тому, виїжджаючи з Цюріха до Праги, Томаш тихо сказав собі «Es muss sein!» і думав при цьому про свою любов до Терези. Але ще того ж дня він почав сумніватися, чи справді це мусило бути: він усвідомив, що до Терези його привів ланцюг смішних випадковостей, які трапилися з ним сім років тому (ішіас його шефа був на початку ланцюга), і завдяки яким він нині повертається в клітку, з якої йому вже не втекти.