Нестерпна легкість буття - Кундера Милан - Страница 39

Томаш був у ситуації шахіста, в якого не лишилося жодного ходу, з допомогою якого він міг би уникнути поразки. Зрештою, це не має ніякого значення — підпише він петицію чи ні. Це нічого не змінить ані в його долі, ані в долі політв’язнів.

— Давайте сюди, — сказав він і взяв папір.

Немов бажаючи віддячити йому за таке рішення, редактор сказав: — Про Едіпа ви написали чудово.

Син подав йому ручку й додав:

— Деякі думки подібні до вибуху бомби.

Похвала, висловлена редактором, потішила його, але метафора, яку використав син, видалася перебільшеною і недоречною. Він сказав:

— На жаль, ця бомба влучила тільки в мене. Через цю статтю я не можу оперувати своїх пацієнтів.

Це прозвучало холодно і майже вороже.

Намагаючись, очевидно, приглушити цей невеликий дисонанс, редактор сказав (так, ніби вибачаючись):

— Але ваша стаття допомогла багатьом людям!

Під словами «допомагати людям» Томаш з дитинства уявляв собі єдиноможливу діяльність: лікарську практику. Але хіба може допомогти людям якась стаття? У чому ці двоє людей хочуть переконати його? Вони звузили все його життя до однієї невеличкої думки про Едіпа, власне, ще до чогось меншого: до одного примітивного «ні!», яке він кинув в обличчя режимові.

Він сказав (і голос його звучав так само холодно, хоча він і не усвідомлював цього):

— Я не знаю, чи справді моя стаття допомогла кому-небудь. Але як хірург я врятував кільком людям життя.

Знову на хвилину запала тиша. Порушив її син:

— Думки також можуть урятувати людям життя.

Дивлячись на свої власні губи на синовому обличчі, Томаш раптом подумав: «Як дивно бачити, коли твої власні губи заїкаються».

— Одна річ у твоїй статті була чудова, — він далі син, і було помітно, з яким зусиллям він говорить: — Твоя безкомпромісність. Оте відчуття, яке ми вже втрачаємо: що таке добро, а що таке зло. Ми вже не знаємо, що означає відчувати себе винним. Комуністи виправдуються тим, що їх обдурив Сталін. Убивця виправдується тим, що його не любила мати і він перебуває в стані фрустрації. А ти раптом сказав: не існує ніякого виправдання. Ніхто не був у глибині душі невинний більше, ніж Едіп. А проте він сам себе покарав, коли побачив, що він скоїв.

Томаш насилу відірвав погляд від свого рота на синовому обличчі й намагався дивитись на редактора. Був роздратований і мав велике бажання посперечатися з ним. Він сказав:

— Знаєте, все це непорозуміння. Грань між добром і злом дуже невиразна. Мені зовсім не йшлося про те, щоб хтось був покараний. Карати когось, хто не відав, що чинить, є не що інше, як варварство. Міф про Едіпа прекрасний, але трактувати його в такий спосіб…

Він хотів іще щось сказати, але раптом подумав, що, можливо, їхню розмову прослухують. Він був позбавлений честолюбного прагнення, щоб його цитували історики майбутніх віків. Скоріше побоювався, чи не цитуватиме його поліція. Адже саме відречення від власної статті вона вимагала від нього. Йому було неприємно, що тепер, нарешті, поліція могла б почути це з його вуст. Він знав: усе, що людина в цій країні говорить, колись може бути передане по радіо. Він замовк.

— Що вас заставило так змінити свої погляди? — запитав редактор.

— Я скоріше запитую сам себе, що примусило мене написати цю статтю… — сказав Томаш і в цю мить пригадав: вона припливла до його постелі, немов дитина, пущена в кошику по хвилях. Так, саме тому він узяв до рук ту книжку: він повертався до легенд про Ромула, про Мойсея, про Едіпа. І ось вона вже знову була з ним. Він бачив її перед собою, як вона притискає до грудей загорнуту в червону шаль ворону. Цей образ утішив його. Так ніби він явився сказати, що Тереза жива, що зараз вона у тому ж місті, де й він, і що все інше не має ніякого значення.

Редактор порушив мовчанку:

— Я вас розумію, пане докторе. Я теж не люблю, коли карають. Але ж ми не вимагаємо покарання, — посміхнувся він, — ми вимагаємо скасування покарання.

— Я знаю, — сказав Томаш. Він уже змирився з тим, що в найближчі хвилини зробить щось таке, що, можливо, здається благородним, але є абсолютно безглуздим (оскільки політв’язням це не допоможе), а для нього особисто є неприємним (оскільки все це відбувається в нав’язаній йому обстановці).

Син додав (майже благально):

— Твій обов’язок підписати це!

Обов’язок! Син нагадуватиме йому про його обов’язок? Це було найгірше слово, яке йому хтось міг сказати! Знову перед очима в нього постав образ Терези, як вона тримає в обіймах ворону. Згадав він про те, що вчора в барі до неї чіплявся шпик. Знову в неї тремтять руки. Вона постаріла. Однак для нього не має значення нічого, крім неї. Вона, народжена від шести випадковостей, вона, квітка, що розпустилася завдяки ішіасу головного лікаря, вона — те єдине, що для нього має значення.

Чому він іще розмірковує — повинен чи не повинен він підписувати? Існує лише єдиний критерій для всіх його рішень: він не повинен робити нічого такого, що могло б їй нашкодити. Томаш не може порятувати політв’язнів, але може зробити Терезу щасливою. Та навіть цього він не вміє. Якщо ж він підпише петицію, то майже напевно, що до неї ходитимуть шпики ще частіше і в неї ще сильніше тремтітимуть руки.

Він промовив:

— Набагато важливіше вигребти з землі закопану ворону, аніж посилати петицію президентові.

Він знав, що фраза незрозуміла, але тим більше вона йому подобалася. Він переживав хвилини якогось раптового і несподіваного сп’яніння. Це було таке ж чорне сп’яніння, як тоді, коли він урочисто повідомив своїй дружині, що не хоче більше бачити ані її, ані свого сина. Це було таке ж чорне сп’яніння, як і тоді, коли він кидав у скриньку листа, в якому назавжди зрікався професії лікаря. Він зовсім не був певен, що діє правильно, але був певний того, що діє так, як хоче діяти.

Він сказав:

— Не сердьтеся. Я не підпишу.

Через кілька днів він зміг уже прочитати про петицію у всіх газетах.

Ніде, звичайно, не згадувалося, що це було ввічливе клопотання про звільнення політв’язнів. Жодна з газет не процитувала навіть речення з цього короткого тексту. Натомість просторікували туманно і погрозливо про якусь антидержавну відозву, що мала стати основою для нової боротьби проти соціалізму. Перераховувалися ті, хто підписав текст, і їхні імена супроводжувалися наклепами й нападками, від яких у Томаша мороз пробігав поза спиною. Звичайно, це можна було передбачити. В той час будь-яка публічна акція (збори, петиція, мітинг на вулиці), організована не комуністичною партією, автоматично вважалась протизаконною і була небезпечною для тих, хто брав у ній участь. Це знали всі. І тим більше Томашеві було прикро, що не підписав петиції. Чому, власне, він не підписав її? Тепер він не міг навіть як слід пригадати мотиви цього свого рішення.

І знов я бачу його у тій самій позі, в якій він постав переді мною з самого початку роману. Він стоїть біля вікна й дивиться на багатоповерховий будинок по той бік двору.

Це образ, із якого він народився. Як я вже казав, герої народжуються не як живі люди з тіла матері, а з якоїсь однієї ситуації, фрази, метафори, в них, немов у горішку, міститься якась основна людська можливість, що її, на думку автора, ще ніхто не відкрив і про яку ніхто нічого істотного не сказав.

Але хіба не правда, що автор не може говорити ні про що інше, як тільки про самого себе?

Дивитися безпорадно на будинок по той бік двору і не знати, що робити, чути настирливе бурчання у власному животі в хвилину любовного збудження; зраджувати і не вміти зупинитися на чудовому шляху зрадництва; піднімати кулак у натовпі Великого Походу; хизуватися своїми дотепами перед потаємними мікрофонами поліції; у всіх цих ситуаціях я побував сам і пережив їх, а проте з жодної із них не виріс персонаж, що ним є я сам зі своїм curriculum vitae.

Герої мого роману — це мої власні можливості, які не здійснились, тому я всіх їх однаково люблю і всі вони однаково мене лякають: кожен із них переступив межу, яку я сам лише обходив. Саме ця межа (межа, за якою закінчується моє «я») і притягує мене. Тільки за нею починається таїна, яким цікавиться роман. Роман — не віросповідання автора, а дослідження того, що таке людське життя у пастці, на яку обернувся світ. Але досить. Повернімося до Томаша.