Нестерпна легкість буття - Кундера Милан - Страница 41

За всю дорогу жоден із них і слова не вимовив.

Повернувшись додому, вони мовчки повечеряли. Мовчання зависло поміж ними як нещастя. З кожною хвилиною воно ставало все важчим. Щоб позбутися його, вони швидко пішли спати. Але серед ночі він розбудив її — вона плакала.

— Мене поховали. Вже давно. Ти ходив до мене кожної неділі, — розповідала вона йому. — Ти завжди стукав у могилу, і я виходила звідти. Очі в мене були повні землі.

Ти казав: «Адже ти так нічого не бачиш» — і обчищав землю мені з очей. А я тобі казала: «Я однаково не бачу. Адже замість очей у мене дірки». А потім якогось дня ти поїхав надовго, і я знала, що ти з якоюсь чужою жінкою. Минали тижні, а ти не приходив. Я боялась тебе пропустити і тому зовсім не спала. Нарешті ти знову постукав у могилу, але я була така знесилена тим місяцем безсонних ночей, що довго не могла вийти до тебе. Коли ж мені це нарешті вдалось, я помітила в твоїх очах розчарування. Ти сказав, що в мене поганий вигляд. Я відчувала, що я страшенно не подобаюся тобі, що в мене позападали щоки, і рухи мої надмірно різкі.

Я вибачилася перед тобою: «Не сердься, я ж увесь цей час не спала».

І ти сказав нещирим, заспокійливим голосом: «От бачиш. Тобі треба відпочити. Добре було б тобі взяти на місяць відпустку».

А я чудово розуміла, що ти маєш на увазі під тією відпусткою! Я знала, що цілий місяць ти не захочеш мене бачити, тому що будеш з якоюсь іншою жінкою. Ти пішов, а я спустилася вниз у могилу, знаючи, що знову не спатиму цілий місяць, щоб не пропустити тебе, і коли ти через місяць прийдеш, я стану ще бридкішою, аніж сьогодні, а ти розчаруєшся в мені ще більше.

Він ніколи не чув нічого боліснішого за цю розповідь. Він стискав Терезу в своїх обіймах, відчуваючи, як тремтить її тіло, і думав, що йому несила терпіти свою любов.

Нехай би навіть земна куля здригалася від вибухів бомб, нехай би його батьківщину плюндрували щодень нові чужинці, а всіх мешканців сусідньої вулиці потягли на страту, — все це йому легше було б перенести, аніж зважитися на таке зізнання. Смуток єдиного Терезиного сну він не міг перенести.

Він занурювався в глибини сну, про який вона йому розповіла. Уявляв собі, як він гладить її по обличчю і непомітно, щоб вона не помітила цього, вибирав з очниць землю. Потім він чув, як вона говорить йому неймовірно болісні слова: «Я однаково не бачу. Замість очей у мене дірки».

Серце в нього стискалося так, що, здавалось, от-от розірветься.

Тереза знову спала, але він заснути не міг. Він уявляв собі її смерть. Вона мертва, і їй сняться жахливі сни; та оскільки вона мертва, він не може її розбудити. Так, це смерть: Тереза спить, їй сняться жахливі сни, і він не може її розбудити.

За тих п’ять років, відколи російська армія вторглася на батьківщину Томаша, Прага невпізнанно змінилася: він зустрічав на вулицях зовсім інших людей, аніж колись. Половина його знайомих емігрувала, а з тієї половини, що лишилася, ще половина померла. Цей факт не буде зафіксований жодним істориком: роки після російського вторгнення були періодом похоронів; частота смертей стала незрівнянно вищою, аніж будь-коли. Я не кажу лише про випадки (скоріше рідкісні), коли люди були зацьковані до смерті, як, скажімо, письменник Ян Прохазка. Через два тижні після того, як радіо щодня почало передавати його приватні розмори, він потрапив до лікарні. Ракова пухлина, що, напевно, ще раніше дрімала в його тілі, раптом розцвіла, немов троянда. Оперували його в присутності поліції, яка, переконавшись, що романіст невдовзі помре, враз втратила до нього інтерес і лишила помирати на руках його дружини. Хоча помирали й ті, кого відкрито ніхто не переслідував. Безнадія, що охопила країну, проникала через душі в тіла й нищила їх. Декотрі у відчаї тікали від ласки режиму, який намагався вшанувати їх почестями і в такий спосіб примусити стати на бік нових правителів. Так помер, рятуючись від любові партії, поет Франтішек Грубін, Міністр культури, від якого Грубін відчайдушно ховався, наздогнав його, коли той лежав уже в труні, Міністр виголосив над поетом промову про його любов до Радянського Союзу. Можливо, хотів цим неподобством воскресити Грубіна. Але світ був такий бридкий, що нікому не хотілося вставати з мертвих.

Томаш пішов до крематорію, щоб бути присутнім на похороні відомого біолога, якого вигнали з університету та Академії наук. На повідомленні про смерть не було зазначено навіть години похорону, щоб цей обряд не перетворився на демонстрацію, тож лише в останню хвилину близькі люди довідалися, що кремація відбудеться о пів на сьому ранку.

Зайшовши до зали крематорію, Томаш не міг зрозуміти, що відбувається: зал був освітлений, немов кіностудія. Томаш огледівся і помітив, що в трьох місцях розміщені камери. Ні, це було не телебачення, це була поліція, яка знімала похорон, щоб зафіксувати всіх його учасників. Старий колега мертвого вченого, ще й досі член Академії наук, мав сміливість сказати слово над домовиною. Він і гадки не мав, що з цього дня стане кіногероєм.

Коли обряд скінчився і всі уже висловили співчуття родині покійного, Томаш побачив у кутку зали групку людей, і серед них — високого сутулого редактора. І його знову потягло до тих людей, які нічого не бояться і яких, безперечно, об’єднує велика дружба. Він попрямував до редактора, усміхнувся, хотів привітатись, але сутулий чоловік сказав: «Обережно, пане редакторе, краще не підходьте».

Фраза була незвична. Томаш міг витлумачити її як щире дружнє попередження («Будьте обережні, нас фотографують, якщо заговорите з нами, можливо, матимете на один допит більше»), або вона могла мати іронічний підтекст («Якщо вам забракло сміливості підписати петицію, будьте послідовні й не спілкуйтеся з нами!»). Проте, яке б із цих значень не було справжнім, Томаш послухався і відійшов, У нього було таке відчуття, ніби він бачив красиву жінку, що заходить до спального вагона експреса далекого прямування, і в ту хвилину, коли він хоче висловити їй своє захоплення, вона підносить палець до вуст і не дозволяє йому говорити.

Того ж дня, після обіду, у нього відбулася ще одна цікава зустріч. Він мив вітрину великого взуттєвого магазину, коли поряд із ним зупинився молодий чоловік. Нахилився до вітрини й почав роздивлятись цінники.

— Подорожчало, — сказав Томаш, не припиняючи водити по склу своїм інструментом, з якого витікали струмочки води.

Молодий чоловік озирнувся. Це був колега Томаша по клініці, котрого я назву літерою С., той самий, що колись з усмішкою обурювався тим, що Томаш нібито написав покаянну заяву. Томаш зрадів зустрічі (простою наївною радістю, яку викликають у нас несподівані події), але вловив у погляді колеги (в першу мить, поки С. ще не встиг опанувати собою) неприємне здивування.

— Як ся маєш? — запитав С.

Перше ніж Томаш устиг відповісти, він усвідомив, що С. стало ніяково від свого запитання. Воно ж і справді було безглуздо лікареві, який працює за фахом, запитувати «Як ся маєш?» у лікаря, котрий миє вітрини.

Щоб допомогти йому вийти з незручного становища, Томаш відповів якомога веселіше: «Чудово!», але враз відчув, що це «чудово» мимоволі (і саме тому, що він намагався вимовити це весело) прозвучало з гіркою іронією.

І тому він поквапливо додав:

— Що нового в клініці?

— Нічого. Все нормально, — відповів С.

І ця відповідь, при всій її нейтральності, була абсолютно недоречна, і обидва це знали, як знали й те, що обидва це знають: бо як же «все нормально», коли один із них миє вітрини?

— А головний лікар? — спитав Томаш.

— Ти з ним не бачишся? — запитав С.

— Ні, — відказав Томаш.

Це була правда, відтоді як Томаш пішов з клініки, він ані разу не бачився з головним лікарем, хоча колись вони чудово співробітничали і навіть схильні були вважати себе друзями. І хоч як би там було, «ні», яке він тільки-но вимовив, містило в собі щось смутне, і Томаш відчував, що С. сердиться, що він запитав його про це, бо й сам С., так само як і головний лікар, жодного разу не прийшов, не поцікавився, як Томаш живе і чи чогось не потребує.