Нестерпна легкість буття - Кундера Милан - Страница 44

Коли я був малий і роздивлявся Старий Заповіт у переказі для дітей, з гравюрами Гюстава Доре, я бачив там Господа Бога на хмарі. Це був старий чоловік з очима, носом, з довгою бородою, і я казав собі: коли він має рота, то мусить також їсти. А якщо він їсть, то в нього повинні бути також кишки. Але ця думка враз лякала мене, бо я, хоч і був дитиною з родини скоріше невіруючої, усе ж відчував, що уявляти собі кишки Бога — це богохульство.

Без будь-якої теологічної підготовки, мимовільно, я вже дитиною розумів несумісність екскрементів і Бога, а звідси й сумнівність основної тези християнської антропології, згідно з якою людина була створена за образом Божим. Або одне, або друге: або людина створена за образом Божим, і тоді в Бога є кишки, або в Бога немає кишок, і тоді людина не подібна до нього.

Стародавні гностики відчували це так само добре, як і я у свої п’ять років. Великий гностик Валентин уже в другому столітті, намагаючись розв’язати це кляте питання, стверджував, що Ісус «їв, пив, але не випорожнювався».

Екскременти — теологічна проблема, складніша за зло. Бог дав людині свободу, і ми можемо, зрештою, припустити, що він не відповідає на людські злочини. Проте відповідальність за екскременти повною мірою несе лише той, хто людину створив.

Святий Ієронім у четвертому столітті геть відкидав думку, що Адам із Євою у Раю злягалися. Натомість Іоанн Скот Еріугена, видатний теолог дев’ятого століття, таку думку припускав. Однак він уявляв собі, що фалос в Адама міг підніматися приблизно так, як піднімається рука або нога, тобто коли він хотів і як хотів. Не шукаймо за цим уявним образом споконвічну мрію чоловіка, пойнятого страхом імпотенції. Думка Скота Еріугени має інший зміст. Якщо можна підняти фалос за простим наказом мозку, це означає, що збудження — річ непотрібна. Фалос піднімається не тому, що ми збуджені, а тому що ми йому це наказуємо. Великому теологові несумісним з раєм видавалося не злягання і пов’язана з ним насолода. Несумісним з раєм було збудження. Запам’ятаймо це добре: в раю існувала насолода, але не збудження.

У міркуванні Скота Еріугени ми можемо знайти ключ до якогось теологічного виправдання (якщо сказати по-іншому — теодіцеї) екскрементів. Доки людині дозволено було лишатися в раю, вона або (подібно Ісусу, як собі це уявляв Валентин) не випорожнювалась, або, що видається вірогіднішим, екскременти не сприймалися як щось бридке. А коли Бог вигнав людину з раю, він дав їй спізнати огиду. Людина почала приховувати те, чого соромиться, а, знявши покров, була засліплена великим сяйвом. Так, спізнавши огиду, вона спізнала потому і збудження. Без екскрементів (у прямому і непрямому значенні слова) не було б сексуальної любові, такої, якою ми її знаємо: з шаленим биттям серця і засліпленням розуму.

У третій частині роману я розповідав про те, як напівгола Сабіна з котелком на голові стояла біля вдягненого Томаша. Дещо я тоді не сказав. Коли вона дивилася на себе в дзеркало, збуджена власного комічністю, вона раптом уявила собі, що Томаш, отак із котелком на голові посадить її на унітаз і вона перед ним випорожниться. В цю мить у неї закалатало серце, запаморочилося в голові, вона потягла Томаша на килим й одразу ж закричала від насолоди.

Суперечка поміж тими, хто твердить, нібито світ був створений Богом, і тими, хто переконаний, нібито він виник сам по собі, упирається в щось таке, що перевищує наш розум і досвід. Значно реальніша відмінність поміж тими, хто сумнівається у бутті, яке було дане людині (як завгодно чи ким завгодно), і тими, хто беззастережно приймає його.

За всіма європейськими віросповіданнями, релігійними й політичними, першою стоїть глава книги Буття, з якої випливає, що світ був створений справедливо, що буття прекрасне, отже нам належить правильно розмножуватися. Назвемо цю основну віру категоричною згодою з буттям.

Якщо до недавнього часу на місці слова «гівно» в книжках ставили крапки, робилося це не з моральних міркувань. Не будемо ж ми твердити, що гівно аморальне! Незгода з гівном метафізична. Хвилини виділення фекалій — це щоденний доказ неприйнятності Створення. Одне з двох: або гівно прийнятне (і тоді ми не зачиняємося в туалеті!), або ми створені неприйнятним способом. Із цього випливає, що естетичним ідеалом категоричної згоди з буттям є світ, у якому гівно відкидається і всі поводяться так, нібито його не існує зовсім. Цей естетичний ідеал називається кіч.

«Кіч» — німецьке слово, що виникло в середині сентиментального дев’ятнадцятого століття і поширилося потім у всіх мовах. Проте від частого вживання затерлося його первісне метафізичне значення: кіч є повне заперечення гівна у прямому й переносному значенні слова; кіч виключає зі свого поля зору все, що в людському існуванні по суті своїй неприйнятне.

Перший Сабінин бунт проти комунізму мав не етичний, а естетичний характер. Огиду в неї викликала не стільки огидність комуністичного світу (зруйновані замки перетворені на корівники), а скільки ота маска краси, яку він натягав на себе, інакше кажучи, комуністичний кіч. Моделлю цього кічу для неї стало свято, що називалось Першотравнем.

Вона бачила Першотравневі демонстрації в ті роки, коли люди були ще сповнені ентузіазму або старанно його вдавали. Жінки, вдягнені в червоні, білі, блакитні блузки, утворювали різні фігури, які добре було видно з балконів та вікон: п’ятикутні зірки, серця, літери. Поміж окремими частинами колони йшли маленькі оркестри, що грали марші. Коли колони наближалися до трибуни, навіть найзнудженіші обличчя, осявалися усмішкою, ніби хотіли довести, що вони, як і належить, радіють, або точніше, що належним чином погоджуються. І йшлося не про просту згоду з комунізмом, а про згоду з буттям як таким. Свято Першого травня живилося з глибокого колодязя категоричної згоди з буттям. Неписане, невисловлене гасло демонстрації був не «Хай живе комунізм!», а «Хай живе життя!» Сила і підступність комуністичної політики полягала в тому, що вона привласнила собі це гасло. Саме ця ідіотична тавтологія («Хай живе життя!») втягувала в комуністичну демонстрацію навіть тих, кому тези комунізму були зовсім байдужі.

Через десять років (вона жила уже в Америці) приятель її друзів, один американський сенатор, віз її у своєму великому автомобілі. На задньому сидінні тулились одне до одного четверо його дітей. Сенатор зупинився; діти вийшли з машини й побігли по широкому газону до будівлі стадіону, де був штучний каток. Сидячи за кермом і мрійливо дивлячись услід чотирьом фігуркам, сенатор звернувся до Сабіни:

— Погляньте на них… — Описавши рукою коло, яке мало обійняти стадіон, газон і дітей, він додав: — Оце я називаю щастям.

За цими словами була не лише радість від того, що діти бігають і трава росте; в цьому був прояв глибокого розуміння щодо жінки, яка прийшла з країни комунізму, де, на сенаторове переконання, і трава не росте, і діти не бігають.

А Сабіна саме в ці хвилини уявляла собі сенатора на трибуні празької площі. Посмішка на його обличчі була точнісінько така ж, яку комуністичні державні діячі з висоти своєї трибуни посилали громадянам, які теж посміхалися в колонах унизу.

Звідки сенатор знав, що діти означають щастя? Хіба він зазирав їм у душі? А що, коли в ту хвилину, як вони щезли йому з очей, троє з них накинулися на четвертого й заходилися лупцювати його?

У сенатора був лише один аргумент на користь такого твердження: його почуття. Там, де говорить серце, розуму не належить заперечувати. В імперії кічу панує диктатура серця. Почуття, яке викликає кіч, має бути, звичайно, таким, щоб його поділяло багато людей. І тому кіч не може будуватися на незвичній ситуації, він тримається на основних образах, закарбованих у людській пам’яті: невдячна дочка, занедбаний батько, діти, що біжать по газону, зраджена батьківщина, спогад про перше кохання.