Генерали імперії - Чемерис Валентин Лукич - Страница 39

— А че делать-то? — чухалися мужики. — Окромя как ребятишек, больше и нечего делать до весны.

Дітей Росія (особливо хлопчиків) потребувала з року в рік все більше й більше, і скільки б мужики не старалися, а цареве військо, як молох, пожирало мужиків. Ще й мало було. Тож мужики взимку й старалися — од безділля «делали ребятишек», і на літо, як роботи по зав’язку, вся жіноча Русь ходила «брюхатой».

Панський дім в Ярополчому теж хуртовини за добу-другу, бувало, заносили вище вікон, і тоді тільки через дах і вибиралася двірня на світ білий та відкопувала на ґанку вхідні двері. Тож і Агафія часто по весні казала: «Петрику, я знову забрюхатіла…» І додавала з святою вірою в свої слова: «Нічого, хай буде ще одненьке… Росії-матушці дітки ось так потрібні — чим більше, тим краще».

Дорошенко й старався — як час покаже, для Росії-матушки. Але тут вже нічого не можна було змінити. Бувало, як починали вони свою любов звечора, під завивання за стінами хуртовини та під тюлюкання цвіркунів (якийсь меткий цвіркунець-молодець всю зиму сюрчав у теплому закутку під піччю, а харчувався тим, що із столешниці крихти падали, — Агафія їх не давала змітати: «Хай, — казала, — Божим сверчкам будет чем питаться»), то лише під ранок потомлені, але щасливі, засинали у м’ятих і товчених за ніч постелях. Під все те ж завивання метелиці і цвірчання-сюрчання цвіркунів під піччю…

А якось однієї ночі, вже ближче до трьох півнів, сидів він у довгій нічній сорочці, біля вікна відпочиваючи (але ж яка приємна втома од любовних ігрищ з дружиною!), нерозлучну свою люлечку посмоктував, голенька Агафія розкидала руки-ноги на постелі й тихенько похропувала, солодко посміхаючись уві сні, а гетьман думав, що й у Московії, виявляється, жити можна.

Задумався, аж гульк, хтось із того боку, з двору, із пекла пурги-завії у вікно витріщився — довгоморде таке, з вишкіреною пащекою! Снігу намело по вікна, втрамбувало його, ще й зверху морозцем прихопило, сірий і дістався кучугурою до жовтого кружала вікна.

Глянув Дорошенко й присвиснув захоплено: не вовк, а — вовчище! Прямо тобі вовкулака! Одоробло отакезне! Не перший рік він охотився з гончими в Підмосков’ї, усякого звіра надивився і вовків теж, а ось такого сіроманця не доводилось йому ще зустрічати. А тут сам прийшов, неначе він тут господар. Материй вовчисько, устрінеш такого в полі — злякаєшся. Пащеку роззявив, як собака, язика висолопив. Роздивляється Петра Дорофійовича, як не скаже йому: о-о, а ти чого тут? Ступай собі звідси, воно тобі треба, це Підмосков’я?

«Я вдома, а ось ти де взявся?» — подумки запитав його Дорошенко.

Вухо в сірого здорованя розсічене, власне, розшматоване, але, певно, давно, бо вже загоїлось.

«А-а… За вовчицю із суперником на герць ставав? Мабуть, вона тобі й дісталася, вовча красуня, сіра твоя зазнобушка, коли так само впевнено й гордовито тримаєшся…»

Потягнув люльку, вона заіскрилась, вовкові те не сподобалось, і він зник у сніговій завії.

Докуривши люльку, Дорошенко нахильці випив з відра майже крижаної води, приліг біля дружини, пригорнув її голеньку до себе, і вона, щось солодко замуркотівши, так і прилипла до нього, і він ще захотів її і мав ще, а до білого ранку — власне, сірого, як той вовчище, все одно було ще далеко…

Про того вовкулаку розказав Агафії вранці, і вона подивувалася нічному гостеві. А коли, нарешті, добре розвиднілося (зимові ранки пізні), Дорошенко, накинувши на плечі великого кожуха, сунув ноги у валянки і вийшов подивитися на вовчі сліди — був сірий насправді, чи то він йому привидівся? Сліди на кучугурі лишилися, здоровенні!.. Петро Дорофійович подумав було, чи не якийсь вовкулака приходив до них у гості?

— Може, десь і вовківня (лігво) його недалеко? — висловила припущення дружина.

Як згодом виявиться, вовчище той материй і справді промишляв недалеко, в лісі за Ламою.

Може, тому, що вони тоді побалакали про те вовчище, то воно ще й у сон до Дорошенка прийшло. Наче заглядає опівночі у вікно — як насправді було, — і раптом каже людською мовою: «А ти, чоловіче, вовком не хочеш стати? Переходь до нас у зграю, у нас, вовків, життя веселе — все на ногах та на ногах. Лісами, степами та ярами на Україну махнемо, га? Стрільці на заставах і носа в таку негоду не висунуть — сірими тінями у білій хуртовині з Московщини в Україну махнемо, га? Приставай…» Він подумав-подумав і — не пристав. Чим дуже вовка подивував. «Отакий ти, — каже людською мовою, — а я думав, що ти справжній вовк». — «Солодку Гапочку не можу покинути», — зізнався йому Дорошенко. «То ти, як наш далекий родич, свійський собака — на ланцюгу? Купили тебе московити?..» — «Виходить, купили». — «Жаль, прощай. За нами підуть лише не куплені…» Дорошенко навіть уві сні запечалився: виходить, він — куплений?

З тією гіркотою — що він уже куплений, навіть до вільних вовків не може пристати, і проснувся. І здалося йому, що то віщий сон. Чи недобрий. То не вовк його з хати викликав, то доля до нього приходила. Хтось його виманює до себе. Чи ж не смерть, бува? Мо’, йому вже прийшла пора залишати сей світ? Так мовби ж ще рано. Та й не відлюбилися вони із Солодкою Гапочкою сповна. Та й скільки того життя в людини? Всього нічого — в порівнянні з вічністю, що чекає кожного там, за границею світу цього. Чи, як кажуть, за порогом. З Агафією він тринадцять років, а йому вже сімдесят — то на що сподіватися? Тільки розжився з Солодкою Гапочкою, тільки у смак увійшов, і — нате вам! Вже сімдесят. Не сьогодні-завтра збиратися треба. До вічної своєї хати. І де вони взялися — сімдесят годочків? Невже йому доведеться колись Солодку Гапочку залишати?

Помиратиме він з невимовним жалем — не тому, що смерть прийде (всі, хто жив, неодмінно помруть, і тут усі — хоч царі, хоч холопи їхні — рівні), а тому, що залишатиме таку жінку, як його Гапочка. Рано йому доведеться йти з цього світу — в сімдесят один рік. Але ж давно сказано: смерть та родини не ждуть години.

Жалкуватиме — шкодуватиме:

— Краще б я в бою загинув — як дід мій, як батько. Як і належить козакові, а то ж… У постелі…

Йому тоді в акурат виповнилося сімдесят, по весні пішов сімдесят перший — тільки й жити. Почувався загалом добре. Не хворів, не скаржився, навіть безсилля, що часом настає з віком, не відчував. Якось пожартував: «Я схожий на того діда — запорожця, який, доживши до ста років, казав, коли питали його за здоров’я: сила у мене зараз така, яка й у молодості була. Оно біля річки лежить каменюка, я її в молодості не міг підняти і зараз не підніму. Тож і виходить, що яка була в мене сила, така й зосталася».

Восени з ним і лучилася та пригода, що негадано прискорила його кінець. В останніх днях жовтня, як уже різко похолодало і листопадова заметіль перед приходом у Підмосков’я білої заметілі закружеляла, осідлав він свого Гнідка, собак гукнув, рушницю за плече і подався на охоту. Агафія була спокійна — не вперше. Не було такої осені та зими, щоб він на звіра чи птицю не вибирався. Хай погасає степами та перелісками, провітриться, оживе, повернеться помолоділим. Зайців того літа в приламських полях, чагарях та перелісках і лісах, як з міха висипало, наче хто їх насіяв. Ще більше, як вовків. А втім, вовки хоч і жирували на заячому поголів’ї, але й вони не в змозі були зменшити його.

Дорошенко перебрався бродом через Ламу (собаки за конем пливли) і на тому боці, в Залам’ї, подався полями до перелісків. Підмосков’ям хазяйновито порядкувала пізня осінь — як війне вітер, багряне листя хмарами летить, кружеляє, дерева на очах роздягалися, чагарі та переліски посвітліли і теж стали просторими й продивлялися далеко. Поля стояли невпізнанні. На зайців полювати взимку по пороші — більший смак, але не став чекати снігу — потягло погуляти в степу. Зранку ще світило сонце, і ніби ледь якесь тепло було, але швидко насунуло сіре хмаровиння, з півночі, казали, з Білого моря, подув холодний вітрюган, почало накрапувати, але вирішив додому не повертатися, хоч і легко зодягнувся. Та й що то за охотник, як злякався негоди? Мрячка була не густа, проте швидко холодніла, ставала їдучою та злою, руки наче зашпорами зайшлися. Почув холод і між лопатками на спині, але не звернув на те уваги. Іноді йому здавалося, що над степом ні-ні, та й кружляють білі мухи. І він здогадався: та то ж перші сніжинки вигулькнули з піднебесся, не сьогодні-завтра у Підмосков’я завітає зима з першим снігом. Ось тоді вже відведе душу, по першій пороші зайці залишать добрі сліди, хоча, хитрюги, й плутають… Досить легко здобув перших двох зайців, прив’язав їх тороками до сідла. «Є дітям хвостики», — подумав, посміхаючись до своїх думок. Коли б не повертався з полювання і знімав шкурки із зайців, діти з нетерпінням чекали, коли батько подарує їм по пухнастому хвостику. Тож він, пам’ятаючи про забаганки дітей, завжди добував чотирьох біляків — щоб кожній дитині припало по хвостику. Діти потім хвостиками всю зиму граються. Ось уже й третього добув, лишилося ще одного, і можна повертатися додому. Правда, на душі в нього трохи баламутно стало, наче жаль її пронизував. І все тому, що третього не поцілив наповал, а тільки поранив, і він закричав, певно, відчувши свій кінець. Закричав зненацька, сильно, наче дитина. Голос справді, як дитячий, і він аж пошкодував, що зачепив того крикуна з дитячим голосом. Хоч і знав, що зайці можуть кричати пронизливими дитячими голосами, але все одно полював на них, хоч потім ще довго лунав в його вухах той щемкий крик маляти…