Генерали імперії - Чемерис Валентин Лукич - Страница 61

61

Частина друга

ГЕЛЬСІНКІ. 1918–Й. ВІЩУНСТВО ОДЕСЬКОЇ КАССАНДРИ ЗБУВАЄТЬСЯ. ЩОБ ІНШИМ КРАЙ ОБІЦЯНИЙ ВКАЗАВ ТИ…

Чую звісточку пророчу — святу і таємну.

М. Зеров

Пророцький дар у тебе лиш на те,

Щоб іншим край обіцяний вказав ти,

А сам не входив у житло святе.

І. Франко

Зоря вечірня день ясний пророчить.

М. Рильський

«Серед героїв цієї книги читачі зустрінуть Цезаря, Калігулу, Нерона, Чінгісхана, інших диктаторів і тиранів, які залишили після себе поряд із перемогами та досягненнями кривавий слід…»

Це з анотації до популярної серії «100 великих…». В даному випадку — диктаторів. Поряд із названими чотирма, там ще 96 інших тиранів. Ближче до нашого часу, зокрема в минулому столітті, кого там тільки не здибаєш: угорський Хорті, росіянин Ленін, радянець (за національністю — грузин) Сталін… А ще Мустафа Ататюрк, Антонеску, Муссоліні, Чан Кайші, Гітлер, Салазар, Франко, Тіто, Чаушеску, Бокасса, Сомоса, Фідель Кастро, Пол Пот, Садам Хусейн і багато, багато їм подібних деспотів.

Але Карла Густава Маннергейма серед них немає, хоч він легко — маючи свого часу всю повноту влади і велику популярність в народі — міг стати «особою, що має в державі необмежену владу», як тлумачиться цей термін у словниках, міг стати диктатором і поруч «з перемогами та досягненнями» залишити ще й «кривавий слід».

Кривавого сліду фон Маннергейм не залишив, бо його й не мав.

Диктатором цей великий чоловік просто не міг бути. За своєю природою і складом душі. Сатрапом треба ще народитися, авантюристом бути від природи, а Маннергейм народився великим полководцем, таким же політичним діячем, взагалі — Людиною з великої літери.

Зробивши своє, себто в черговий раз порятувавши батьківщину, він добровільно (мавр зробив своє, мавр може йти) йшов у відставку. З доброї волі. Йшов, щоб знову повернутися, якщо його знову покличуть рятувати батьківщину, аби знову — порятувавши в черговий раз вітчизну, — непомітно залишити верховне кормило.

Така це людина. Дивна і незвичайна. Знаходячись на вершині влади, відчуваючи її отруйно-хмільний трунок, не заразитися нею як сверблячкою, такою собі проказою? І не залишитися «біля руля»? «На вимогу трудящих»? Ні, таких людей небагато на землі і їх варто було б увести до книги «100 великих діячів, які могли, але не схотіли ставати диктаторами». У такій уявній книзі одне з чільних місць зайняв би він — Карл Густав Маннергейм.

Тепер уже все можна. Навіть зізнатися, що генерал Маннергейм був кумиром твоєї юності, підпільним, ясна річ, глибоко законспірованим. У душі, адже у ті лихі есересерівські часи, за один лише вияв симпатії до одіозного білофіна, контрреволюціонера і реакціонера (його тодішні титули в радянській ідеології) могли запросто зіпсувати тобі життя, і ти, втративши роботу, а з нею і засоби до існування, ставав у священній комуністичній імперії табуйованим, а то й загримів би в «места не столь отдаленные». Білофінський генерал Маннергейм був смертельним ворогом червоних, адже посмів вирвати з їхніх пазурів свою маленьку батьківщину і всупереч волі керманичів «общей родіни» зробити її вільною. І це — якийсь там Маннергейм, царський генерал, якусь там Фінляндію! Моську в порівнянні з слоном — есересером!

І все ж він був для нас, українців, з ярликами ледь чи не націоналістів, героєм — і моїм, і моїх найближчих та найвірніших друзів-однодумців, яким я міг довіряти і які платили мені тим же. Ми тоді навіть по-доброму заздрили фінам, які дали світу генерала Маннергейма, якого, на жаль, не виявилося в потрібний час в Україні, і Україна в 1917 році, програвши визвольні змагання, на відміну від Фінляндії, так і не виборола собі незалежності, не стала повноцінною європейською державою, хоч і мала для того всі підстави і великий віковічний досвід боротьби за волю і кращу долю. А втім, як ми усвідомлювали, крім Маннергейма, у нас ще багато чого тоді не виявилось, та й ситуація в нас була складнішою, не спрацювало багато інших чинників, навпаки, спрацювала більш як тривікова русифікація нашого народу, та все ж…

Пригадую, в дитинстві, коли я надибував у якійсь книжці про Північ слово «чухонець», мене, малого, охоплював якийсь ледь чи не містичний жах. Боявся загадкових чухонців, і часто ночами мені снилися фантастичні істоти в хутрах — незбагненні чухонці. Люди не люди, а бозна-що таке. Одне слово — чу-хо-нці-і… І лише через роки я дізнався, що то всього лише зневажлива назва фінів, дана їм у «братній» Росії (як і досі росіяни звуть українців хохлами, а самі бурхливо обурюються, якщо хто їх називає кацапами!). Так ось він, генерал Маннергейм, у всьому світі утвердить слово фін, як синонім слова свободолюбивий, мужній, незалежний. І поверне до нього втрачену повагу.

Що ми тоді, молоді українці з Придніпров’я (Придніпров’я беру як приклад, це міг бути хоча б і Львів), знали про якогось там генерала Маннергейма з далекої засніженої і холодної Фінляндії, незнайомої нам? А майже нічого. За винятком хіба головного: Маннергейм вистояв у тяжкій боротьбі з монстром на ймення СРСР і врятував від червоного рабства свою країну, здобувши за те «звання» контрреволюціонера і реакціонера. Наші славні патріоти та різні — несть їм числа тоді й тепер — отамани на таке не спромоглися, а він, генерал, із більш як тридцятилітньою службою в російській армії, коли росіяни вже вважали його своїм, здійснив віковічну мрію фінів про свободу. За одне вже це він заслуговував бути нашим потаємним героєм. І був ним. Законспірованим у наших душах. Попри всі ярлики, що чіпляли йому в СРСР. Борці за волю, чиї б вони не були, є борцями за волю всього людства.

Ось цим — мужнім двобоєм з червоним гігантом — нас і приваблював незнаний нам якийсь там фон Маннергейм і викликав наші стійкі до нього симпатії, наче він був нашим, українцем, і врятував від рабства нашу Україну. Він був і залишився на все моє життя яскравим прикладом того, як треба любити свою землю і бути її господарем, а не покірним попихачем в сильнішого сусіди.

Взагалі, подив і захоплення у нас тоді викликали дві невеликі, як на загальні територіальні параметри, держави — Польща і Фінляндія, які зуміли в 1917–1918 роках вирватися з есересерівських кайданів на волю. Ну, Польща, зрозуміло, вона й раніше мала міцну державність (хоча й побула якийсь там час у складі російської імперії в якості всього лише Королівства Польського), а — Фінляндія? Чи то пак в Росії Велике королівство Фінляндське — глуха північна провінція Романових, і раптом…

Польщу тоді врятував — хоч би як його не оцінювали й не оцінюють нині, — Юзеф Пілсудський. Диктатор за своєю природою і внутрішньою суттю, крутий, жорстокий, часом самодур (диктатор Польщі в 1918–1922 рр., у 1926 році встановив у Польщі «санаційний» (оздоровлюючий) режим, один з ініціаторів нападу Польщі на радянську Росію), але Польщу врятував він. Та, власне, й звання маршала, на відміну від, наприклад, Маннергейма, Юзеф Пілсудський, користуючись верховною владою, сам собі й присвоїв. Аби не канітелитись із законодавцями. Всупереч спротиву сейму зненацька видав наказ: «Звання першого маршала Польщі приймаю (хоч йому ніхто тоді його не давав і навіть не збирався давати) і затверджую…» І 14 листопада 1920 року прийняв маршальський жезл (сам придумав і ритуал) з рук солдата Яна Вендіка. А втім, можливо, маршальський жезл він і заслужив — принаймні полякам видніше. «Глибока ненависть до Росії» була основним пунктом його політичної програми й діяльності на всіх постах, які він здебільшого захоплював і на які сам себе й призначав. І глибоко ненавидів він Росію не тому, що вона Росія, а тому, що вона гнітила його батьківщину, якій він хотів добра і волі. (До речі, за рік до смерті маршал Пілсудський — все-таки й він бував іноді мудрим, не будучи патологічним ненависником Росії — покращив відносини з Росією, відмовившись на боці фашистської Німеччини — далекоглядний був політик! — брати участь в Східному пакті).