Генерали імперії - Чемерис Валентин Лукич - Страница 69

69

Сиділи насторожено притихлі, тема незалежності — слизька тема.

В тиші, що запанувала, поет і заходився читати вірша, який так і називався: «6 грудня, Фінляндія». Мав той вірш ніби ж безневинний — здається, з І. Котляревського, — епіграф (як тепер розумію, для прикриття, хоч те прикриття і було благеньким): «Гей, музо, панночко цнотлива, ходи до мене погостить». Починався він (я запам’ятав лише перші два рядки) таким звертанням, наче молитвою:

Здрастуй, Фінляндіє, сестро моя, Да святиться воля твоя!..

Ми, розгублені — анітелень! Совались, уникаючи дивитися одне на одного. У ті лихі часи боротьби з «українським буржуазним націоналізмом» за ідеологічною класифікацією прочитаний вірш стовідсотково тягнув на антирадянщину — найбільший з усіх можливих гріхів в есересерії. Адже, хоч і писалося про Фінляндію, яка здобула незалежність в битві з гігантом-есересером, а в підтексті розумілася Україна, яка у 1917 так і не зуміла вибороти собі волю, хоча й намагалася. Тож такі твори тоді навіть слухати було небезпечно. А оскільки нас було з добрий десяток — то це вже група. А група тягне на підпілля, зорганізоване притому. Збираються, читають антирадянські вірші про білого генерала… Жах, жах! Так і загриміти недовго! А що роботу втратиш (а з нею і засоби до існування, можливість друкуватися і видаватися) — то це вже стовідсотково. А втім, слухати, якщо це сталося спонтанно для тебе, ти ще міг, але зобов’язаний був негайно — якщо ти радянський громадянин-патріот, а не одіозний український буржуазний націоналіст — притьмом, щоб тебе бува не випередили інші, донести про таку крамолу «органам».

Хтось і доніс…

Хоча наше товариство за тодішнім новорічним столом і було ніби ж товариством однодумців, українців-патріотів (всі потай шкодували, що Україна в сімнадцятому, на відміну від Фінляндії, програла визвольні змагання), а бач… Хтось таки настукав. Із своїх, але чужих. (Чи й чужих серед своїх.) Мабуть, з ляку (поспішай донести — святе правило в есересерії, аби хтось не поспішив поперед тебе, бо тоді вже — капець!), чи й з переконання або кар’єристських спонук — люди є всякі…

Закінчувався вірш — і це я добре запам’ятав — і геть уже крамольним рядком: «Гей, братове, гей, де ж наш український Маннергейм?» Таки назвав поет білого генерала, хоч ми йому й симпатизували, та все ж треба було остерігатися. І в якому контексті назвав! Як кажуть, поставив усі крапки над «і». І стало зрозуміло, що Фінляндія лише привід, а написано про Україну та її втрачену долю.

Гей, братове, гей, Де ж наш український Маннергейм?..

Через пару днів після того новоріччя, зустрівши в клубі обласної письменницької організації, заклопотаний поет відвів мене в закуток, стривожено зашепотів:

— Друже, у новорічну ніч у мене вдома ти не слухав мого вірша про Фінляндію та про відсутність в Україні свого Маннергейма! Второпав? Не слухав, бо я… Я його не читав. Зрозумів? У мене взагалі не водяться антирадянські творіння. — І мить помовчавши, красномовно дивлячись на мене й хитро підморгуючи, додав: — Мене щойно викликали… Ну, до тих… компетентних хлопців, най здорові вони будуть!.. Доскіпувались, що за шедевр я читав за новорічним столом про Фінляндію і в якому контексті згадував білофінського генерала Маннергейма… Я відчув, що запахло смаленим… — Зітхнув: — За столом були ж ніби свої, а бач… Якась зараза, вибачай за непоетичне слово, капнула… До речі, про «капнула»… Пам’ятаєш анекдотик… Одна радість в СРСР — анекдоти! Так ось. Один тип перед смертю сповідується у свого друга-сусіда: пригадуєш, тебе вигнали з роботи?.. Так то я на тебе капнув — прости… А ще тебе запроторили на десятирічку в Сибіряку — теж я капнув… Прости. А той йому: прощаю, друже, прощаю. Але й ти мене прости… А той йому: за віщо? А пам’ятаєш, у тебе син народився?.. Так то я той, капнув…

І поет, забувши про непереливки з Маннергеймом, весело сміється… (Крім лірики, він часто забавлявся ще й епіграмами, епітафіями — себто був ще й гумористом.) Насміявшись від душі, повернувся до невеселої дійсності.

— А щодо того вірша, що я його тоді зопалу за новорічним столом прочитав, то я його… спалив.

— Я-ак?? — жахнувся я. — Такого вірша погубив!

— А ти хотів, аби мене за нього посадили? — резонно запитав поет. — Ні я від цього не виграю, ні наша поезія. Довелося клястися та божитися, що ніякого вірша про Маннергейма у мене не було і немає. І бути не може, адже він — ворог Країни Рад! — Озирнувшись, шепнув: — А щодо вірша, то я не погубив його, він у мене ось тут, — ляснув себе по лобі. — А туди навіть найзатятіші борці з українським буржуазним націоналізмом, які без мила всюди, даруй, лізуть, не заберуться. Прийде час — видобуду, надрукую…

Час прийде, але поета він уже не застане. Принаймні в цьому світі. Його не стане світлого і ще сніжного березневого дня 1987 року, якраз на порозі великих перемін на одній шостій суходолу Землі, що їх принесе Михайло Горбачов, перший і останній президент СРСР. А до розпаду червоної імперії, до 1991 року, коли Україна нарешті стане незалежною, залишалося ще п’ять років. Всього лише п’ять років? Триста з гаком років виглядали ми волю, то що там п’ять років. Поет, сподіваючись ще жити і ще, так і не встигне за клопотами буття переписати на папір свого вірша «6 грудня, Фінляндія», а тому й забере його з собою на той світ. І незаписаний, але створений твір назавжди — яка втрата! — зникне.

Звідтоді, згадуючи те новоріччя в затишній господі друга-поета, бачу на новорічному столі букет живих квітів — оригінальну блакитнооку морозиху-айстру, пізню — чи не найпізнішу квітку осені, — чую приглушений, трохи прокурений голос мого друга, як він, поглядаючи у вікно, що вже засиніло перед ранком, де густо сіявся лапатий і густий новорічний сніг, по-весняному наче теплий, сіявся, як у далекій і незнаній нам Лапландії, звідки до нас прибуває Дід Мороз — на санях, запряжених оленями…

Здрастуй, Фінляндіє, сестро моя, Да святиться воля твоя!..

Частина третя

ЛІНІЯ МАННЕРГЕЙМА, АБО ВІЙНА ВСЕ Ж ТАКИ БУЛА ЗНАМЕНИТОЮ

Золотий мій друже й брате,

мій товаришу відмалку,

ти ходи співати разом,

йди зі мною розмовляти.

Ось тепер ми вкупі будем,

з двох сторін зійшовшись різних.

«Калевала»

Завжди терновий вінець буде кращим, ніж царська корона… Так з передвіку було і так воно буде довіку.

Леся Українка

Наша армія Червона

не стоїть коло кордона —

за кордон іде.

Це трудящих українських

проти польських, проти фінських

партія веде, партія веде.

Микола Лукаш

Так відбулося і друге пророцтво безіменної одеської ясновидиці, озвучене нею в жовтні 1917 року: Маннергейм створить армію і приведе її до перемоги.

Третє і передостаннє пророцтво: Маннергейму будуть виявлені (після перемоги) значні почесті, а потім він добровільно відмовиться (???) від свого високого посту і невдовзі відбуде до двох великих західних держав для виконання відповідального завдання, з яким успішно впорається…

Чому добровільно відмовиться від свого високого посту, та ще на гребені успіху, одеська ясновидиця тоді не пояснила (до деталей вона не вдавалася), але все відбудеться згідно з її віщунством. Хоча генерал-лейтенант і не хотів вірити, що так станеться.

Але — сталося…

30 травня 1918 року на вершині своєї неймовірної слави і популярності визволитель Фінляндії від російського червоного іга, головнокомандуючий фінляндськими збройними силами (ним і створеними) генерал-лейтенант Маннергейм в результаті незгоди з сенатом, який ще п’ятнадцять днів тому вітав його як переможця, подасть у відставку. (Сенат ухвалив, аби остаточне формування армії відбувалося з допомогою німецьких спеціалістів, проти чого був категорично налаштований генерал.)